Не линути б смолою по своїх. Своїх не пообпікати б...
Млава не помітила, як її подруга впала під хозарською шаблею. Не бачила, як убивця, що здолав тин, сам ліг від чийогось списа. Інші руки підібрали подружчин черпак. У казан перехилили запасні корчаги. Та ось залізо черпака зашкребло по міді. Хрипло, з жіночими сльозами, що підкотилися під горло, Млава закричала, хоч її ніхто не чув у загальному гамі:
— Смоли давайте, смоли!
Немає смоли, порожні корчаги. Млава побачила подругу-сусідку. Вона лежала ниць, і розкручені коси тліли на вугіллі. На темному тину — бризки і патьоки, чорні, мов колесний дьоготь. Кинувшись до паль, Млава присіла дуже вчасно. Стріла просвистіла, ледве не зачепивши шкіряну шапку. В очах залишилося жахливе видовисько: на снопах хмизу, що завалили рів до верху, хто корчився, хто рвав з себе лати, одяг.
— Смоли, смоли!
Діти тягли луб'яні козуби з розігрітою смолою, несли кулі з вугіллям. Міхи роздували синій вогонь, чадний, як у кузні.
Хозарів як не було. Прибіг підліток із словами:
— Князь-старшина велів вам. Хозари прикриваються від смоли. То ви на них балки кидайте.
І знову хозари за тином. Несуть над собою плащі, шкури, сунуть, наче степові черепахи.
Роська жінка могла підняти мішок зерна пудів на п ять-шість. Ноша дров, куль ріпи пудів на три здавалися легкими. Через тин падають на хозарів кряжі, балки. Летить палючий дощ чорної смоли.
Здається, відбилися. Та зі всіх родовичів один Біляй охоплює поглядом і град, і те, що діється за тином. Уже з усіх боків лізуть степові люди, нічим не зарадиш, немає запасних людей. Град міг би відбитися від злодійського нападу, відстояв би себе від сотні-двох степовиків. Проти війська граду не відбитися, навіть маючи всіх чоловіків за тином. Біляїй рід закінчувався під довгою ступнею хозарина.
Князь-старшина був сам, усю малечу розіслав з останніми раяннями. Чверть дня протримався град. Хоча мало, а таки взяли хозарських життів. Іншим буде легше.
Розлучаючись із життям, Біляй преславно світлішав розумом, міцнів волею. Внизу, в дворі, вже кричали чужинці. В хаті — ні душі. Є і гаряче вугілля, трохи роздмухати — запалає смоляниста кора жіночого дерева. Стіни сухі. Як старий трут, сухі й чорні крокви даху. Запалало все враз. Старий князь вийшов із дверей з мечем, махнув раз-другий. Бив по-старовинному, без промаху, але тіло своє не бажав захищати. З розрубаними грудьми, осліплений кров ю з прибитого лоба, Біляй відступився просто в полум'я, зумівши затулити двері, накинувши засув. І ліг, помираючи.
Кругом палало, не погасиш, поховальне багаття, вугілля засипало білу, забагрену кров'ю сорочку. І вільно, і поривно знялася душа росича, очищена вогнем, угору, до небесної тверді, власної обителі людей роської мови.
Відбиті в двох місцях, хозари ввірвалися в град в шести інших, і ловили людей, і душили арканами, і різали, якщо не хотіли брати. Переможці розбирали балки біля воріт, щоб розчинити ворота і кинути міст через рів.
На родовичів, які думали, що відбилися, лихо звалилося ззаду Хозари з явилися зі спини, лізли із самого граду Рештки захисників скотилися в Анеїн двір
— Рятуйся, матінко! — крикнула Млава перед розчиненими дверми хати.
— Втікай, нерозумна, слухайся,— наказала стара. Двоє хлопчиків заскочили до хати разом з жінками. За ними поткнувся було хозарин, та його вдарили ззаду
і він упав на підставлений Млавою старий меч Ратиборово-го батька, окровавивши сточений клинок з глибокою щербиною.
Заскочив сусід і швидко зачинив двері. Розуміючи, що більше своїх немає, Анея наклала засув.
Млава відкинула ляду над підпіллям. Стара мовчки штовхнула в темну яму хлопчиків.
— Залазь швидше! — звеліла вона Млаві.
— Матінко, матусю, без тебе не піду я! — заблагала невістка.
— Іди! — закричала стара.— І ти, сусіде, квапся. Чи й встигнете...
— Мамо, пожалій себе, я залишуся,— просила Млава коли сусід зник у ямі. /
— Сказано тобі, безголова,— тихо і страшно відповіла Анея.— Чи повернеться Ратибор, чи ні. А ти онучка мого збережи, нерозумна. Не повернеться, іншого чоловіка бери, народжуй! Старі та безплідні нині родові не потрібні.
Від її голосу, від таємничої сили огненного погляду Млава безвольно опустилася на край підпілля і ковзнула вниз.
Анея накинула ляду, підсунула скриню, поставила зверху тяжку коробку і, розвалюючи огнище, скріплене нетривкою глиною, кидала каміння в розкриту пащу, щоб скриня стала важчою.
У двері гулко вдарили, Анея не припиняла своєї справи Ще вдарили. Двері не піддавалися. Зовні, напевне, колоду пустили тараном. Товсті дошки, зібрані дерев'яними цвяхами та клеєм в єдине тіло, дробилися на тріски, але не падали.
Били ще й ще. Врешті двері розсипалися. Ставши збоку біля одвірка, Анея встигла вколоти чоловіковим мечем першого, а другий дістав її по голові краєм круглого щита. Хозарська рука підняла Анею за косу. Баба. Старі не мали ціни. Підібравши з долівки кривий ніж, подарунок Індуль-фа, хозарин вправно відсік голову від тіла. За звичаєм племені, він підвісить цю здобич до передньої луки сідла. Голова нечестивого ворога прикрасить воїна, хан дасть нагороду. Похизувавшись, хозарин закине падло. В законі старого Хавра і нового Яхве сказано: "Житла їхні спали, кості їхні розкидай. І поховай їх ослячим похороном".
У підпіллі ніч. Стане ясно, якщо хозари відкинуть ляду. Обмацуючи ослизлі кряжики, з яких був складений зруб підпілля, Млава знайшла потрібне місце. Витягши два короткі кряжі, Млава тихо покликала чоловіка, і він проповз у дірку. З другого боку Млава замостила заслінку. Низький і вузький підземний хід тягнувся на сажень.
— Допомагай, допомагай,— шепнула Млава сусідові. Вони виштовхували руками й ногами сипку землю, на
якій лежали, назад у підземелля. Штовхали одне одного, дряпали руки, підривали нігті, не помічаючи. Хід треба закидати, поки хозари не здогадаються про тайник. Земля м'яко осипалася, неслухняне грудомаччя котилося назад. Люди-кроти намацували, чи до самого верху засипається прохід. Перекинувшись на спину, вони намагалися ногами утрамбувати землю.
Було парко й душно. Густа темнота давила, наче жорновим каменем. Несподівано заплакав дитячий голосок: "К-ха, к-ха, аааа..." — Ратибор кликав маму. Інше дитя нерозбірливо забелькотало, і старечий голос наспівно зашептав:
Люленьки-люлю, баєньки-баю, Спи, бо он хозарин йде, З світу він тебе зведе, Т-ш-ш-ш, т-ш-ш, т-ш-ш...
Млава поповзла на голос, наткнулася на чиєсь тіло. Бабка Арсиня голосно спитала:
— Ти, живий, хто? Млава відповіла пошепки:
— Тихіше говоріть, матусю, тихіше. Арсиня заперечила:
— Якщо ти хід добре забила, вони не почують. Погано заклала, то й без голосу знайдуть нас.
— Не знаю, матінко,— уже голосніше сказала молодиця і додала: — Павно тут теж, живий.
Павно був сином Арсині, але стара не відгукнулася, наче їй казали про чужого.
— А де мій Ратибор? — спитала Млава.
— Руку дай...
Арсинині пальці були холодні, як земля. Млава знайшла губами лобик малого сина, вологий і теплий. Дитя знову заснуло. Млава чула, як темнота дихала багатьма диханнями. Притримуючи малого Ратибора, другою рукою Млава знайшла тільце ще одної дитини, друге, третє, ще і ще. Малі діти, слабке насіння загиблого роду, спали, переплутавшись, як колосся. Анеїна душа, напевно, бачила їх. Адже це Анея зварила для малих сонний напій з макових голівок. Таким відваром відунка лікувала й від інших хвороб. Людина забувалася, зцілювалася уві сні. Найменшим, грудним, дали випити крапельку-крапелиночку. Ратибор знову прокинувся, знайшов материні груди.
— Севиня де? — спитала темрява Арсининим голосом.
— Матінко, не знаю, там вона десь залишилася...— відповіла Млава. Згадався запах горілих кіс і потилиця Севи-ні з розрубаною шиєю. Севиня була невісткою Арсині дружиною Павна.
— Полонили Севиню? — наполягала стара. Видно, і в цій сім'ї було більше близькості між невісткою і свекрухою, ніж між матір'ю і сином.
— Ні, не взяли Севині, вона сховалася, правда,— ухилилася Млава.
Причмокнувши, Ратибор відкинувся від грудей. Тайник мовчав, Арсиня і не зітхнула. Перечекавши щось, вона покликала:
— Млаво, чуєш?
— Чую.
— Дончика візьми, погодуй. Ось тут. Руку дай. Ех ти незграбна!..
Грудний Дончик був сином Павна і Севині. Маленький сонно посмоктав, цмокнув і випустив груди.
— Павно цілий? — тільки тепер спитала мати про сина.
— Ніби цілий...
— Заснув, очевидно,— зробила висновок Арсиня.
І на Млаву навалилася, придушуючи свідомість, дрімота. З дитиною біля грудей вона провалювалася кудись далеко-далеко. Не чужий Дончик, він рідний, своєї крові. Для дітей, для роду Анея залишила Млаву жити, а сама залишилася хозарам.
Гул, тяжкий, страшний, змусив жінку опам'ятатися. Зі складеної з балок стелі тайника посипалася земля.
— Що це?
— Хата обвалилася, що ж може бути інше,— відповів голос Павна.— Град наш вони розорюють. Не люблять вони градів,— розважливо пояснив Павно.
— Ох-хо-хо,— зітхнула Арсиня,— завалиться все, ми не виб'ємося. Нікому буде й кісточок наших поховати, душам нашим послужити...
з
На полі-поляні загиблого роду Біляя воєвода Всеслав знайшов згублених хозарів. Тепер не росичі — хозари не знали, де роське військо. Розвідники-слобожани вистежили степовиків. Піші й кінні здолали ліси, поляни і засіки. Вони були дома. Дома допомагають і стіни.
Ніхто не спитав воєводу, чи встиг він порятувати Біляїв град. Що він сам про це знав, залишалось у таїнах його душі. У тих таїнах, у які і сам їхній власник уміє не зазирати.
В останню чверть дня Всеслав на власні очі побачив град, розгромлений, схожий на мертве тіло, з хозарами, схожими на хижих птахів. Таке саме на своїй землі росичі бачили при воєводі Гудиї, тридцять два літа тому, так давно, що ніхто вже й не пам'ятав. І якщо хтось подумав про Гудия, то лише один Всеслав.
Хозари заночували в граді й біля граду, біля високих вогнищ. Росичі ночували в лісі, без вогнів, як звірі в лігві, мовчазно, щоб нічим не виказати своєї присутності. Від поляни з хозарами ліс охороняли Ратибор та інші Біляєві родовичі, люди, які знали кожне дерево.
З вечора Ратибору вдалося впіймати на стежці, що вела до погосту, п'ятьох посланців хозарів. На допиті знову був товмачем ромей Малх. Після відступу за Рось Всеслав узяв його в кінні.