Чотири кумасі мирно гомоніли біля дверей якогось дому. Це були три воротарки й ганчірниця з гаком і кошиком.
Ось яка серйозна розмова відбувалася між тими убогими й немічними бабцями:
— Ваш кіт і досі такий злючий?
— Господи, ви ж знаєте, що коти — вороги собак. Отож собакам від них перепадає.
– І людям теж.
— Але котячі блохи на людей не переходять. Повірте, собаки куди небезпечніші. Я пам’ятаю рік, коли розвелося стільки псів, що навіть у газетах про це писали.
— А як м’ясо подорожчало, матусю Патагон!
— Ой, не згадуйте мені про м’ясо! Ті різники — справжні покидьки. Тільки покидьки від них і дістанеш.
Тут у розмову втрутилася ганчірниця:
— Авжеж, добродійки, з торгівлею справи кепські. У покидьки дарма й заглядати. Люди не викидають нічого. Вони все з’їдають.
– Є й убогіші за вас, тітко Варгулем.
— Ваша правда, — догідливо відповіла ганчірниця. — Адже я маю професію.
Запала мовчанка. Потім ганчірниця заговорила знову — їй закортіло похвалитися:
— Приходжу вранці додому, витрушую кошик, а тоді беруся за сервірування (мабуть, вона хотіла сказати: сортування). Розкладаю усе купками на підлозі. Потім кидаю ганчірки в кошик, капустяні качани — в ночви, прості клапті — в шафу, вовняні — в комод, папір — у закутень під вікном, їстівне — в миску, побиті склянки — в піч, стоптані черевики — за двері, кістки — під ліжко.
Гаврош спинився позаду й слухав.
— Старушенції, з якого це дива ви розмовляєте про політику? — запитав він.
У відповідь гримнув справжній залп верескливої лайки з чотирьох горлянок.
— Ще один бандит тут як тут!
— Що то у нього в руці? Пістолет!
— Мале, шмаркате — а туди ж!
Такі не заспокояться, поки не повалять уряд! Гаврош презирливо показав їм "носа", поворушивши всіма п’ятьма пальцями.
— Ох ти ж босяк! — вигукнула ганчірниця.
Та, яку звали матусею Патагон, обурено сплеснула руками.
— Це добром не закінчиться, будьте певні! Тут поблизу живе один бородатий, то я щоранку бачила його з кралею в рожевому чепчику, а сьогодні дивлюся — він уже не з дівкою, а з рушницею. Й ось іще один бандит — із пістолетом! А біля целестинців, кажуть, повно гармат. Звичайно, уряд не буде панькатися з негідниками, які каламутять воду, тільки-но люди трохи опам’яталися після стількох нещасть. Господи, таж я на власні очі бачила, як нашу бідолашну королеву везли на страту! І знову через усе це подорожчає тютюн. Яка підлість! Не минути тобі гільйотини, вишкварку!
— Ти сопеш, старенька, — сказав Гаврош. — Висякай хобот.
І рушив далі. Уже на Брукованій вулиці він згадав про ганчірницю й виголосив такий монолог:
— Дарма ти лаєш революціонерів, тітко Помийниця. Цей пістолет попрацює в твоїх же інтересах. Щоб ти знаходила більше їстівного в ящиках із покидьками.
Несподівано він почув позад себе крик. То гналася за ним тітка Патагон і верещала, погрожуючи йому кулаком:
— Виродку паршивий!
— Плював я на твою лайку з високого дерева, — відповів Гаврош.
Проминаючи палац Ламуаньйона, він вигукнув бойовий клич:
— Уперед, на битву!
І, докірливо подивившись на свій пістолет, додав:
— Я йду на війну, а ти воювати не хочеш!
Один собака може відвернути увагу від іншого. Повз Гавроша пробіг худющий пудель, і хлопець пожалів його.
— Бідолашний гав-гав, — сказав він. — Ти, певно, проковтнув діжку, он у тебе всі обручі випинають.
І весело попрямував далі.
2. Справедливе обурення перукаря
Достойний перукар, який колись вигнав на вулицю двох малюків, що їм Гаврош дав притулок у слоновому череві, саме голив у своєму закладі старого солдата-легіонера. Ветеран служив за часів Імперії, й цілком природно, що цирульник заговорив із ним про заколот, потім про генерала Ламарка, а від Ламарка розмова перейшла на імператора.
— Добродію, — запитав перукар, — а як імператор сидів на коні?
— Погано. Він не вмів падати. Тому ніколи й не падав.
– Імператор був поранений лише один раз, так?
Старий солдат відповів спокійним і поважним тоном людини, яка була присутня при цій події:
— У п’яту. Під Ратісбоном. Я ніколи не бачив його так гарно вдягненим, як у той день. Він був як нова монета.
— А у вас, добродію ветеран, багато поранень?
— У мене? — перепитав солдат. — Ет, дрібниці. Я дістав два удари шаблею в потилицю під Маренго, кулю в праву руку під Аустерліцем, ще одну кулю в ліву литку під Йєною, під Фрідландом мене штрикнули багнетом ось сюди, під Москвою сім чи вісім разів кольнули списом у різні місця, під Люценом осколок бомби роздробив мені палець… Ага, біля Ватерлоо я дістав картечну кулю в стегно. Ото й усе.
— Як це чудово — померти на полі бою! — з пафосом вигукнув перукар. — От я, приміром, замість повільно здихати на вбогому ліжку від якої-небудь хвороби — з ліками, з припарками, з клізмами, з лікарем над душею, — волів би дістати гарматне ядро в живіт!
— У вас добрий смак, — мовив солдат.
Тільки-но він це сказав, як оглушливий гуркіт потряс перукарню. На склі вітрини утворилася зіркоподібна тріщина. Перукар зблід.
— О Боже! — вигукнув він. — Оце так випросив!
— Що випросив?
— Гарматне ядро.
— Ось воно, — сказав солдат і підібрав щось на підлозі.
То був камінь-кругляк.
Перукар підбіг до розбитої шибки й побачив Гавроша — той утікав щодуху в напрямі ринку Сен-Жан. Проходячи перед цирульнею, Гаврош, який не забув своїх малюків, не втримався від спокуси пожбурити каменюкою у вітрину бездушного перукаря.
— Ви тільки погляньте! — вигукнув цирульник, що з блідого став синім. — Вони бешкетують заради бешкету! Ну чим я його скривдив, того хлопця?
3. Малий дивується, побачивши старого
Тим часом на ринку Сен-Жан, де уже встигли роззброїти пост, відбулося стратегічне з’єднання Гавроша з гуртом людей, яких вели Анжольрас, Курфейрак, Комбефер і Фейї. Баорель та Жан Прувер знайшли їх і приєдналися до загону. Всі були озброєні. Анжольрас мав мисливську рушницю-дубельтівку, Комбефер — рушницю Національної гвардії з номером легіону та два пістолети за поясом. Жан Прувер — старого кавалерійського мушкета, Баорель — карабін; Курфейрак вимахував ціпком, що тепер перетворився на витягнуту з піхов шпагу; Фейї з оголеною шаблею виступав попереду й вигукував: "Хай живе Польща!"
Вони йшли від Морландської набережної — без краваток, без капелюхів, засапані, намочені дощем; очі в них палахкотіли.
— Куди ми прямуємо? — запитав Гаврош, підходячи до цього гурту.
– Іди з нами, — відповів Курфейрак.
За Фейї ішов — власне, вистрибував — Баорель у яскравій малиновій камізельці. Він почував себе посеред заколоту, мов риба у воді. Вражений його камізелькою, якийсь перехожий перелякано заволав:
— Червоні прийшли!
— Мене дивує ваш безглуздий страх, буржуа, — пробурчав Баорель. — Хіба ви бики, що боїтесь червоного?
Десь на розі стіни він помітив аркушик паперу. То було послання паризького архієпископа своїй "пастві" — дозвіл їсти яйця.
— "Паства!" Це ввічливе звертання до худоби! — вигукнув Баорель.
І зірвав папірця зі стіни, полонивши цим серце Гавроша. Від тієї миті Гаврош став уважніше придивлятись до Баореля.
— Дарма ти гарячкуєш, Баорелю, — сказав Анжольрас. — Суть не в цьому посланні. Не варт марно розтрачувати свій гнів. Бережи набої.
— У кожного свій стиль, Анжольрасе, — відповів Баорель. — Ця єпископська писанина дратує мене, я хочу їсти яйця без нічийого дозволу. І я не розтрачую свій гнів, я просто беру розгін. Клянуся Геркулесом, я зірвав те послання, щоб увійти в смак!
Гаврош не пропускав жодної нагоди чогось повчитися. Ось і тепер він запитав у цього зривача оголошень, до якого вже почував глибоку пошану.
— Що таке "Геркулесом"?
— Латиною це означає: "Хай йому чорт!"
За ними сунув галасливий гурт — студенти, художники, молоді люди, що були членами Кугурди з Екса, робітники, портові вантажники, озброєні багнетами, палицями, а дехто, як і Комбефер, мав за поясом пістолети. У цьому гурті йшов і один старий дід, що здавався зовсім немічним. Він не мав ніякої зброї, проте намагався не відставати, хоч і був заглиблений у свої думи. Гаврош звернув увагу на того старого.
— Шотке? — запитав він у Курфейрака.
— А, один дідусь.
То був Мабеф.
Розповімо, як він тут опинився.
Анжольрас та його друзі йшли по бульвару Бурдона, коли драгуни кинулись в атаку, й були серед тих, хто звернув у вулицю Бассомп’єра з криками: "На барикади!" На вулиці Ледіг’єра вони перестріли старого, який плентав їм назустріч.
Його хитало з боку в бік, наче п’яного, і він тримав капелюха в руці, хоч цілий ранок мрячило, та й тепер накрапував дощ. Курфейрак упізнав дідуся Мабефа. Він був знайомий із ним завдяки Маріусові. Знаючи мирну й боязку вдачу колишнього церковного старости та любителя книг, Курфейрак був вражений, побачивши його посеред цієї колотнечі, за два кроки від кавалерії, що насувалася на юрму.
— Пане Мабеф, ідіть додому, — сказав Курфейрак.
— Чому?
— Скоро почнеться буча.
— То й гаразд.
— Рубатимуть шаблями, стрілятимуть із рушниць, пане Мабеф.
— Хай і так.
— Палитимуть із гармат.
— Тим ліпше. Куди ви прямуєте?
— Ми йдемо валити уряд.
— От і добре.
І старий пішов із ними. Більше він не мовив жодного слова. Його хода несподівано стала твердою. Робітники хотіли взяти Мабефа під руки, але він заперечливо похитав головою. Він ішов у перших рядах колони, ішов бадьоро, проте вираз обличчя в нього був такий, наче він спить.
— Що за дивний дідуган! — шепотілися студенти. В натовпі пройшла чутка, ніби це колишній член Конвенту, старий царевбивця.
Гаврош марширував, співаючи і надимаючи щоки, наче грав на уявній сурмі. Ось що він співав:
Наче жовтіє місяць угорі.
— Пора, ходімо в чагарі, —
сказав Шарло Шарлотті.
Та-рам та-та!
Ну й сміхота!
Одного Бога і одного короля,
Один ліар і чобіт маю я.
Удосвіта на чебреці
Вмостилися два горобці,
Хильнути їм охота.
Та-рам та-та!
Ну й сміхота!
Одного Бога і одного короля,
Один ліар і чобіт маю я.
Роси надудлились вони
І стали битись, пустуни,
З них тигр сміявся жовтий.
Та-рам та-та!
Ну й сміхота!
Одного Бога і одного короля,
Один ліар і чобіт маю я.
Поскублись добре лобурі.
— Пора, ходімо в чагарі, —
сказав Шарло Шарлотті.
Та-рам та-та!
Ну й сміхота!
Одного Бога і одного короля,
Один ліар і чобіт маю я.
Вони прямували до Сен-Меррі.
4. Новобранці
Натовп щохвилини більшав.