Вожак шмагонув нагаєм дерево переможеного Дажбога. І хтось не загаявся опоганити погост. Але що там під накриттям. Теж бог?
Відшліфований обрубок пня зі спинкою та підлокітниками, з мішком пуху на сидінні був такий же зручний, як ромейське крісло, заплетене ременями. Велимудр дрімав, його розбудили голоси хозарів. Він не ворушився. Зараз його вб'ють. Йому було байдуже. Хозари образили Дажбо-га. Велимудр спостерігав дійсність, ніби через очі сну.
Хозари наближалися. Вперше Велимудр бачив живих хозарів так близько. Молодий хозарин підійшов і зупинився за два кроки. Шкіра коричнево-смаглява, під короткими вусами яскраві губи здавалися викоченими, чорноокий. По щоках з-під шолома спадало два кучерявих пасма. Ззаду висовувався рудий, його борода росла рідко по кістці щелепи. Рот вузький, наче прорубаний, очі — щілиночки.
Страху у Велимудра не було. Помер страх, який мучив князь-старшину все його довге життя. Степ прийшов за ним у ліс. Нехай.
Нерухомість Велимудра зупинила хозарів. Що це чи хто? Руки, обличчя здавалися висіченими з коричневого каменю, посмугованого тріщинами. Вожак смикнув Велимудра за бороду, і князь-старшина відповів йому гостряком патериці. Наче знову вожак зачепив жилку, яка вивільнила стрілу. /
Хозари відступилися. Вожакові не таланило. Доля була проти нього, і Фатум може впасти на найближчих. Не було у Велимудра сили; впершись у лати хозарина, патериця випала із скоцюрблених старістю пальців. Вожак ударив старця ножем, кинув легке тіло на землю, скочив на груди, підстрибнув, досхочу вимщаючи злість за втраченого коня і за зухвальство вдару.
Переможці скидали роських богів, стягли дерево на купу і підпалили. Вони торжествували перемогу розруйнуван-ням слов'янського святилища. Убиваючи іновірців і знищуючи фальшивих богів, сповідники Яхве утверджувалися в своїй вірі, вогнем і мечем вони славили і істинного, і старого Хавра, який був нехай і не досконалим, та все ж допустимим відображенням Єдиного. Так навчили народ проповідники, прислані Яхве з гарячого Півдня.
Розгромивши погост, хозари кинулися шукати стежки до градів слов'ян. Вони чули про звичаї лісових людей. Кожен град ходить сюди поклонятися ідолам. Хозари зрозуміли, що вони наткнулися на одну з таких стежок, та випадково пішли в протилежний бік. Вони були вдоволені успіхом. У їхніх руках виявився ключ до доріг. Але знайомою вони не хотіли йти. Там чекав Фатум, не варто було знову випробовувати Долю.
Понишпоривши в лісі, хозари без великих зусиль намацали нову стежину. Навчені досвідом, вони знайшли і знешкодили самостріли.
Стрічка стежки загадково вилася під лісовим склепінням. Минулося збудження, викликане удачею. Хозари згадали, що слов'яни хитрі на пастки. Вони рухалися ступою, зупиняючись, оглядаючись, перешіптуючись. Раптом, наче у відповідь на думку, з лісу пролетіла стріла. Це не самостріл. Удар знайшов жертву на зупинці — коні не ворушилися, ніхто не міг зачепити підступну жилку. Хозари метнули стріли в гущавину. Кілька вершників, попригинавшись до холок, кинулися в хащі. Почулися крики, раз-другий брязнули тятиви.
Помічники повернулися ні з чим. Бачили лукавого стрільця, били по ньому. Та він упав у яр, де немає ходу ні коневі, ні людині.
Вожак лежав бездиханний. Тонка стріла впилася в шию, над самим коміром лат, збоку, під кінцем пасемця волосся, яке він відрощував на скронях у знак шаноби Яхве. Нині Фатум переміг його. Двічі він уник Долі, та не зрозумів суті попередження. На щастя для підлеглих йому бійців. В іншому разі він не їхав би першим. Доля сильніша за людей, така воля Яхве. Підлеглі ханського сина, прості люди, які вшановували старого Хавра, вірили в неминучість Долі. Вони прив'язали тіло на спину коневі, щоб повернути його батькові-хану для відправи священних обрядів над померлим.
Хозарська стріла знайшла Мала, вп'явшись в м'якуш ноги, вийшла з другого боку на добру чверть. Стріла чіплялася за сучки, заважаючи бігти. Та все ж Мал перебрався через яр поваленим деревом, яке лягло мостом над мокрою трясовиною глибокого ложа. Ех, не дійшли сюди хозари! Мал не кинув свого лука, були ще стріли. Аук простий, мисливський, стріли тонкі, але жалять добряче. Побоялися лякливі хозари...
Мал заходився коло рани. Зі стрілою в нозі далеко не зайдеш. Тим самим ножем, яким він куховарив для Вели-мудра, Мал перепиляв тверде, як кістка, дерево і витяг стрілу з литки. Добре ще, що в кістку не влучило. В кістку, кажуть, погано. Воєвода Всеслав зі своєї голови витяг стрілу. Оце так диво. Не застогнав, не зойкнув навіть. А тягти з м'якого м'яса просто. Мал не помітив, як одразу не стало ні ніг, ні рук, ні думки.
Звідкись напливла, як із каламутної води, волохата морда. Мал дивився на чорні дірки ніздрів з дрібно-зморшкуватою, як у собаки, темною шкурою. А це ж він, Мал, бачся, знепритомнів!.. Сіряк-сірячок почув свіжину "Зараз я тебе почастую, як хозарина". В руці не було сили, щоб узяти ніж чи лук. А сірий зник з очей, сховався без жодного звуку, наче його й не було тут.
Сороки скрекотали на низьких гілках. Налякані рухом хлопчини, пташки спурхнули, і одна з них смішно заплуталася в мертвому віничкові сухих гіллячок. "Молода і ще нетямуща літати",— подумав Мал. На кров поповзла мурашня. Мал підвівся: чого лежати, якщо живий! На литці рани запливли м'ясом і сухою кров'ю. Мал опустив холошу, замотав ремінці постола, встав. Ступати було боляче, але треба.
Хлопчина знав, що хозари пішли. Якби вони були тут, то і сороки не насіли б, та й сірий не прибрів би на їхній скрекіт. Сороки кричать собі на лихо. Знайшовши поживу, зчинять галас, а інші, знаючи сорочачу поведенцію, вміють поласувати знайденим падлом. Мал пошкан/дибав назад через яр по дереву-мосту. Він добре пам'ятав, звідки стріляв по хозарах. Там він покинув торби з припасами. Сьогодні раненько хлопчик бігав у град по їжу. Ще вчора вони з дідом доїли все до крихти. Велимудр його не відпускав чомусь. Старих важко розуміти. То "йди собі, помирати буду". То "не пущу нікуди, без тебе погано тут, а хліба не треба мені". Лихо бути старим. Чи не знайшли трикляті торби? Ні, оберіг Дажбог від утрати. Швидше на погост. Велимудр зачах сам та голодний. "Я йому про хозарів не скажу. А шкутильгаю — втовк ногу, швидко біг. Нема честі в неправді. А правду йому сказати не можна, він старий".
2
Більше не висилали за градський тин, як завжди бувало, сторожів на нічний обхід. Не охороняли, як велося з діда-прадіда, посіви від потрави. Перед заходом у хліба падали зграї строкатих качок. І вночі, коли ніяке око не впильнує перельоту пташини, бадьоро свистіли над градом крила. Одні табуни, наситившись, ішли на озеро, інші, втамувавши спрагу, летіли на зміну. Табуни гусей падали на поля тричі на день: вранці, посеред дня і надвечір.
Немає в полі господаря. Злодійкувата качка шолопає внизу, спиває повислий колос, підзбирує на землі. Гуска ламає грудьми, топче, вибиває хліб. Де жирував гусячий табун, наче коні качалися, і людині не залишиться нічого.
Росичі пам'ятають, коли вепри перевелися всередині їхнього кону. Витіснені вепри жили в Зароссі і на лівий берег Росі переправлялися плавом. Іноді вепри забредали від ілвичів. В ілвичів землі більше, ніж у росичів. Хозари сполохали вепрів. На полях черв'яками звивалися чорні спини свиней, що перетворювали посіви на гній.
Над роськими градами нависла самотність. Зачинившись, родовичі не знали, що діється на землі. Укріплювалися проти хозарів і проти туги. Чекання гірше від самого лиха.
Іноді вдавалося помітити цівочку диму з боку Росі. Слобода трималася проти хозарів. Свого диму в граді боялися. Остерігаючись хозарів, огнища для готування їжі палили вночі.
У Біляєвому граді настав день, коли на узліссі, на дальній межі, стали помітні кінні. Свої чи чужі? За півтори верстви не розгледиш ні облич, ні зовнішності. Вершники розтали в кущах. А безлюдні поля вже не здавалися безлюдними.
Увечері далеко почулися звуки била. Ніби в граді сусідського роду, де тримав старшинство Горобій, Вночі з того ж боку заграва підсвітила небо. Побоюючись, що в темноті хозари несподівано накинуться на град, Біляй послав у поле дозорців. Не дорослих чоловіків, яких надто мало залишилося в граді, а прудконогих підлітків із собаками. Тяжка тривогами ніч завершилась нічим. На ранок слобода і далі підтримувала дим, а на заході, де жив рід Горобія, видноколо стало чистим.
Минала перша чверть дня, і хозари прийшли на поле. Від погосту вони їхали з того узлісся, де вчора виднілися кінні. В граді почали бити в било і підняли густий дим. Нехай інші роди знають, де хозари.
Хозарські коні спасали хліба, хозарські воїни об'їжджали град, приглядаючись, як і звідки підступитися.
У граді біля казанів зі смолою лежали черпаки на довгих держалнах. Нагострені сокири, ножі, списи, мечі. Натягнуті луки, стріл вистачить. Та мало кому із захисників по руці та зброя.
Чоловіків майже нікого, немає в граді стрільців, і близько ходять хозари, строкаті, на різномастих конях, дикі, хижі.
За тином родовичі — жінки, дівчата, старі люди. Діти біля дорослих. Хоч піднесе, хоч у руку подасть потрібне, все ж допомога. Найменших заховали в тайник, підпільний хід. Доглядає їх Анеїна сусідка, бабка Арсиня, оберігає зернятка роду.
Хозари підвозили з лісу товсті в'язки свіжих гілляк і, прикрившись гіллям і щитами, лізли до граду. Вони кидали снопи гілок перед ровом, гатили воду. Хто з градських умів стріляти, намагався бити в щілини між палями. Хозарські стрільці змусили захисників сховатися.
Тин висотою на три людські зрости здається дуже високим, рів — широким. Та хозари в рову, гатять рів. їхній вереск, крик, гамір — скрізь. Тріщить під ногами хмиз, хлеще вода.
Над тином злітає арканний зашморг. Захопленого наосліп хлопчину мотузка повалила, смикнула між гостряками паль. Хтось рубонув петлі. Дитина впала, не скаржачись.
Аркани чіплялися за палі, хозари кричали: "Харр, харр!" На тину враз постало багато хозарів. Набираючи черпаками з казанів, жінки поливали смолою, рідкою, як вода, чадно-палючою. Душно, курно, дико. Темно, ніби вночі. Незвичне до обладунку жіноче тіло обливається потом. Під казанами жахтить вугілля, збоку до жару підсунуті корчаги із запасною смолою.