Йому самому потрібні такі дзеленькотливі бубонці на ковпаку, який він носить. Багато великих слів, щоб на нього звертали увагу. І сьогодні – більше, ніж будь-коли. Однак зневага до неприкрашеної простоти Істини сьогодні змінилася на страх. Підвішують до цього необхідного барвистого ковпака блазня щодалі більше дзеленькотливих бубонців, які при судомних кривляннях і стрибках повинні звучати щодалі голосніше й голосніше, щоб утримувати його ще якийсь час на позиченому троні.
Однак ці стрибки останнім часом уже перетворилися на танець відчаю, готовий незабаром стати останнім танцем смерти! Зусилля стають більшими, мусять ставати більшими, тому що крізь дзеленчання щодалі виразніше проступає порожнеча. І при натужному найбільшому стрибку барвистий ковпак нарешті впаде з його голови!
Тоді піднесеться променисто й заспокійливо вінець неприкрашеної Істини на місце, що пасує тільки їй.
Серйозні шукачі, котрі цілком заплуталися через у всьому так ґротесково набрану важкодоступну для розуміння висоту, отримають у ній нарешті для погляду точку опори, підтримку. Вони без напруження сповна зможуть осягнути всю Істину, тоді як досі їм доводилося докладати великих зусиль, аби знайти хоча б її маленьку часточку.
Назад до простоти у мисленні! Інакше ніхто не зможе цілком осягнути велике, і тому ніколи не досягне його. Просто думайте, як діти! У цьому полягає сенс великих слів: "Коли не станете, як ті діти, не ввійдете в Царство Боже!"
Шлях до нього із сьогоднішнім таким ускладненим мисленням ніколи не можна знайти. Також у церквах та релігіях не інакше. Якщо там кажуть, що страждання допомагають сходженню, що вони тому є помилуванням Бога, то цим сприйнято маленьке зернятко Істини, але таким прикрашанням грубо спотворене. Тому що Бог не бажає жодних страждань своєму народові. Він бажає тільки радости, любови, щастя! Шлях у Світлі аж ніяк не може бути іншим. На шляху до Світла може бути каміння лише тоді, коли його людина спершу туди покладе.
Зернятко Істини у вченні страждання міститься в тому, що стражданнями можна спокутувати якусь провину. Це відбувається, однак, лише там, де людина усвідомлює, що страждання вона заслужила! Подібно до розбійника на хресті, який просив про помилування.
Безглуздо живе сьогодні весь світ. Навіть ті, хто так розумно говорить про спокутування карми. Вони помиляються, тому що це значно важче, ніж уявляють собі такі всезнайки. Бо зворотна дія карми не завжди є також і спокутуванням! На це повинна звернути особливу увагу кожна людина. З нею можна, навпаки, при цьому дуже часто ще глибше впасти!
Сходження, попри зворотну дію провини, залежить тільки від внутрішньої позиції кожної людини. Як вона встановлює в собі велике стерно – вгору, прямо чи донизу – так, і не інакше, вона й рухатиметься, незалежно від усіх її переживань!
Це свідчить про те, що вона не є і не може бути іграшкою долі, а мусить спрямовувати власний шлях єдино силою своєї вільної волі. Тут ця воля завжди залишається вільною – аж до останньої миті! У цьому кожна людина справді є вільним володарем, ось тільки мусить вона неодмінно рахуватися зі… спорідненими наслідками своєї позиції, які ведуть її вгору або вниз.
Якщо ж своє стерно вона встановить вгору завдяки усвідомленню і твердому волінню, то лихі зворотні дії досягатимуть її щодалі менше, зрештою навіть впливатимуть на неї лише символічно, тому що вона вже віддалилася від низовин лихих зворотних дій завдяки прагненню вгору, хоча й перебуває ще на цій Землі. Вони проходять під нею. Зовсім не обов'язково, що людина мусить страждати, якщо вона прагне Світла.
Тому зірвіть з очей пов'язку, накладену, щоб не тремтіти від страху перед прірвою, яка вже давно розверзлася. Тимчасове заспокоєння не додає сили, воно означає лише втрату часу, якого вже ніколи не вдасться повернути.
Досі ще ніколи не вдалося дати правильне роз'яснення та обґрунтування земного страждання. Тому в ролі наркотиків підносилися прикрашання, що знову й знову бездумно передавалися стражденним із більш чи менш спритно підібраними словами. Така однобічність є великою помилкою всіх релігій!
А якщо у повному відчаї шукач однораз вимагає аж надто чіткої відповіді, то все незрозуміле просто відсовують у царство Божественної містерії. У ньому, мов у рятівній гавані, мусять сходитися всі шляхи невирішених питань. Однак цим виявляють вони себе виразно як хибні шляхи!
Бо кожен правильний шлях має ясний кінець, він не може вести в нетрі. Там притулок безсумнівного невігластва, де "Шляхи Господні незбагненні" має слугувати поясненням.
Людині у Творінні не потрібні жодні містерії, їх не повинно бути, тому що Бог хоче, аби Його Закони, що діють у Творінні, людині були добре відомі, – вона зможе керуватися ними і завдяки їм легше завершить і здійснить свою ходу крізь Всесвіт, не впадаючи в невігластво.
Одним із найтрагічніших, проте, залишається сприйняття жорстокого вбивства Сина Божого за необхідну спокутну жертву заради людства!
Як можна думати, що це брутальне вбивство Сина повинно примирити Бога з людством!
Оскільки для цього дивного уявлення немає жодного логічного пояснення, прослизають збентежено знову ж таки під так часто потрібний для них захисний мур Божественної містерії, тобто події, яку людина не може зрозуміти!
Це при тому, що Бог такий зрозумілий в усьому, що Він чинить. Він – сама зрозумілість! Він створив адже й природу зі Своєї Волі. Тобто природне якраз і мусить бути правильним! Бо Воля Бога абсолютно досконала.
А хресна спокутна жертва для кожного, хто при здоровому глузді, мусить бути неприродною, тому що це несправедливо стосовно безневинного Сина Божого. Хоч як крути і хоч як верти. Людині все-таки краще було б однораз відверто визнати, що таке припущення насправді є незбагненне! Вона може докладати яких завгодно зусиль, та не дійде при цьому жодного висновку і в такому разі більше не зможе розуміти свого Бога. Бог же хоче бути зрозумілим! І Він може бути зрозумілим, бо прояви Його Волі чітко виражені у Творінні і ніколи не суперечать один одному. Це лише люди намагаються у своїх релігійних дослідженнях привнести щось незрозуміле.
З натужними зусиллями споруджена будівля для обґрунтування хибної думки про необхідність спокутної жертви у хресній смерті розвалюється вщент уже від слів самого Спасителя під час його розп'яття.
"Отче, прости їм, бо не знають, що чинять вони!" Хіба ця заступницька молитва була б потрібна, якби хресна смерть була необхідною жертвою примирення? "Не знають, що чинять вони!" – це ж найтяжче обвинувачення. Чітка вказівка, що те, що вони чинять, хибне. Що цей вчинок був лише звичайним злочином.
Хіба Христос у Гетсиманії молився б за те, щоб чаша страждання обминула його, якби його смерть на хресті була потрібна як спокутна жертва? Ніколи! Цього б Христос не робив! Але він знав, що ця мука, яка його очікує, є лише наслідком вільної волі людей. І тому така його молитва.
Засліплено проходять люди впродовж двох тисяч років повз це, бездумно сприймаючи неможливе.
Боляче слухати дуже часто висловлювану думку, що привілейовані серед сьогоднішніх учнів та учениць Ісуса завдяки тілесним стражданням, наприклад стигматам* (шрами від ран), осипані милостями!
Це все відбувається, звісно, лише через хибне тлумачення земних страждань Христа. Згідно з ним, це може бути саме так, а не інакше. Які тяжкі особисті наслідки, одначе, може це потягнути за собою, хотів би я ще нагадати.
Яке велике недоумство потрібне для цього і яке нице рабське розуміння, щоби Всемогутнього Творця неба та землі уявляти собі в такий спосіб, припускаючи, що Він міг би таке вчинити! Адже це, без жодного сумніву, найгріховніше приниження величного Божества, для уявлення про якого найпрекрасніша Сутність може бути ще недостатньо прекрасна, найкраще недостатньо гарне для того, щоб хоч трохи наблизитися до дійсности! І цього великого Бога вважати здатним вимагати від створеної Ним людини, аби вона корчилася перед Ним від болю, коли Він її осипає милостями?
Яке після цього може бути сходження!
Люди формують свого Бога таким, яким вони Його хочуть мати, вони задають Йому напрям Його Воління! І горе Йому, якщо Він не такий, як вони собі уявляли, тоді Його без вагань відкидають, так само на доказ цього відкидають і поборюють тих, хто наважується бачити значно величнішого та піднесенішого Бога. Величі немає в людських дотеперішніх поглядах. Вони свідчать, навпаки, лише про непохитну віру у власну цінність, аби їхньої прихильністи мав випрошувати Бог, приймаючи із їхніх закривавлених рук Свого Сина, якого Він їм послав із рятівним Посланням колись на допомогу, з якого насміялися й познущались і якого закатували й замучили!
І сьогодні намагаються все ще стверджувати, що це все було потрібною для Бога жертвою примирення? Коли Христос під муками сам уже в повному відчаї від цієї сліпоти вигукнув: "Не знають адже, що чинять тим вони!"
Чи є після цього взагалі ще можливість спрямувати людей на правильний шлях? Найбільш вражаюча подія є адже ще надто слабкою для цього. Коли ж людина нарешті усвідомить, як глибоко вона, власне кажучи, опустилася! Які пусті й порожні уявлення, створені нею!
Щойно ж копнемо хоча б трохи глибше, то знайдемо зосереджений на собі егоїзм у найчистішій формі. Навіть коли звідусюди тепер лунають гучні слова про пошуки Бога, то це знову ж велике лицемірство звичайного самовдоволення, якому цілковито бракує будь-якого по-справжньому серйозного пориву до чистої Істини. Шукають лише самообожествлення, нічого іншого. Жодна людина не докладає серйозних зусиль, аби зрозуміти Бога!
З гордовитою посмішкою відсовують вони простоту Істини швидко вбік, залишаючи її поза увагою, бо вважають себе аж занадто вже обізнаними, занадто вже величними та значущими, щоби своєму Богові дозволити займатися ще простотою.