Іноді буває, людина схвилюється, а потім і не думають про це. Мені треба, щоб ти була здорова і щоб ти більш не страждала'. Тобі вмирати! Що ж я тобі зробив? Я з розуму спадаю, коли думаю про це. Ми вкупі одно з одним, ми любимо одно одного. В тебе немає підстав відходити. Це буде несправедливо. Хіба ж я заподіяв злочин? Ти простила мене. О, ти ж не хочеш, щоб я дійшов до одчаю, щоб з мене був злочинець, скажений, проклятий. Деє, я прошу тебе, заклинаю тебе, благаю тебе із складеними руками, не вмирай.
І, впившися руками в своє волосся, Ґуїнплен з безумним жахом, задихаючися від розпачу, кинувся до її ніг.
— Мій Ґуїнплене, сказала Дея, — це ж не моя провина.
В неї на губах виступило трохи рожевої піни, що її Урсус витер краєм убрання. Ґуїнплен, що лежав простягшися, не бачив цього. Ґуїнплен обійняв Деїні ноги і благав її плутаними словами.
— Кажу тобі, що я цього не хочу. Тобі вмирати! В мене немає сили. Вмерти, так, але вкупі. Не інакше. Тобі вмирати, Деє! Немає таких засобів, щоб примусити мене погодитися на це. Моє божество! Моя любов! Зрозумій же, що я тут. Клянуся тобі, :що ти житимеш. Вмирати! Однак, ти не уявляєш собі, що буде зі мною після твоєї смерти. Коли б ти знала, як мені потрібно не губити тебе, ти б побачила, що це рішуче неможливо. Дея! Ти бачиш, що ти в мене одна. Зі мною трапилося щось незвичайне. Ти не уявляєш, що я у кілька годин пережив ціле життя. Я дізнався тільки про одно, що на світі немає нічого. Ти, ти одна. Коли тебе не буде, весь світ не матиме ціни. Залишайся. Зглянься на мене. Ти ж мене любиш, так живи. Я знайшов тебе, щоб зберегти. Пожди трохи. Неможливо ж відходити, коли ми були вкупі ледве декілька хвилин. Не гнівайся. Ах, боже мій, як я страждаю! Ти не сердишся на мене, ні? Ти розумієш, що я не міг зробити інакше, коли за мною прийшов уепентек. Ти побачиш, що тобі зараз буде краще дихати. Деє! все владнається. Ми будемо щасливі. Не доводь мене до безнадії. Деє! Я ж нічого не зробив тобі.
Ці слова він не проговорив, а проридав. В них чути було сумішку суму й повстання. Із Гуїнпленових грудей виходив стогін, що притяг би голубів, і рикання, що примусило б відступити левів.
Дея відповіла голосом щодалі то менш ясним, спиняючися майже на кожному слові:
— На жаль! Даремно. Мій коханий, я добре бачу, що ти ро биш усе, що можеш. З годину тому я рада була вмерти, а тепер я вже не хотіла б. Ґуїнплене, мій коханий Ґуїнплене, які ми були щасливі. От я відхожу. Ти будеш згадувати Зелений Ящик, чи так? і твою бідну маленьку сліпу Дею? Ти згадуватимеш і мою пісню. Не забувай звука мого голоса і того, як я казала тобі: я люблю тебе! Я приходитиму, щоб сказати тобі це вночі, коли ти спатимеш. Ми знов найшли одне одного, однак було надто радости. Вона повинна була закінчитися враз. Вирішено: я відхожу перша. Я дуже люблю мого батька Урсуса і нашого брата Гомо. Ви добрі. Бракує повітря. Відчиніть вікно. Мій Ґуїнплене, я не казала тобі, а раз, коли приходила одна жінка, я ревнувала тебе. Ти не знаєш навіть, про кого я говорю. Не правда? Закрийте мені руки. Мені щось трохи холодно. А Феба? А Венера? Де вони? Кінчаєш на тому, що любиш весь світ. Починаєш любити всіх, хто бачив тебе щасливу. Починаєш дякувати тим, хто був у той час, коли ти була задоволена. Чому все це мунулося? Я навіть добре не розумію, що сталося в ці два дні. Тепер я вмираю. Ви залишіть мене в моєму вбранні. Сьогодні, одягаючи його, я думала, що воно буде моїм саваном. Я хочу зберегти його. На ньому Гуїнпленові поцілунки. Ох, а все ж я хотіла б ще пожити. Яке чарівне життя було в нас у нашій бідній хатині на колесах! Співали. Я слухала, як плескали в руки. Як добре було б ніколи не розлучатися! Мені здавалося, що я в хмарі з вами, я добр§ усвідомлювала все; я відрізняла один день од одного, хоч я й сліпа; я знала, коли приходив ранок, бо я чула Ґуїнплена; я знала, що ніч, тому, що мені снився Ґуїнплен. Я почувала навколо себе оточення, що було його душа. Ми ніжно кохали одно одного. Все це минуло, й не буде вже пісень. На жаль, не можна ще пожити. Ти згадуватимеш про мене, мій коханий?
Її голос потроху підупадав. Тяжка агонія, що почалася, відбирала в неї дихання. Вона підогнула великий палець під останні — знак, що наближається остання хвилина.
Здавалося, що в передсмертному тихому хрипінні чистої дівчини починається шепотіння янгола.
Вона шепотіла:
— Ви згадуватимите про мене, чи так? Бо було б дуже сумно вмерти і щоб ніхто не згадав про мене. Я іноді бувала зла. Я прошу вас — простіть мене. Я не зовсім знаю, чому я вмираю. Я ж не скаржилася на те, що я сліпа, я нікого не ображала. Я не просила б нічого кращого, як залишатися назавжди сліпою поруч з тобою. Ох, як сумно відходити!
Її слова завмирали й гасли одно по одному, наче хто дмухав на них. Уже майже не чути було її.
— Ґуїнплене, — сказала вона далі, — ти ж згадуватимеш про мене, так? Мені це потрібно, коли я вмру.
І вона додала:
— Ох, держіть мене!
Потім, помовчавши, вона сказала:
— Приходь з'єднатися зі мною якнайскорше. Не залишай мене надто довго, мій любий Ґуїнплене! Рай був тут. Угорі тільки небо! Ах, я задихаюся! Мій коханий, мій коханий, мій коханий!
— Зглянься! — крикнув Ґуївділен.
— Прощай! — сказала вона.
— Зглянься! — повторив Ґуїнплен.
І він припав устами до прекрасних похолоділих рук Деї.
Був момент, коли вона наче вже не дихала.
Потім вона підвелася на ліктях; глибоке світло блиснуло в її очах; вона невимовно посміхнулася. Зазвучав її голос, живий.
— Світло! — закричала вона. — Я бачу!
Вона впала простягшися й непорушно на матрац. Усе було скінчено.
— Умерла, — сказав Урсус.
І бідний старесенький, наче повалений під безнадією, кинувся своєю лисою головою й заховав своє обличчя, залите сльозами, в складках одягу коло Деїних ніг. Він залишався так, непритомний.
Ґуїнплен став страшний.
Він випростався, підняв чоло і споглядав над своєю головою безмежну ніч.
Потім, невидимий ніким, він простяг руки до глибини, що була над ним угорі, й сказав:
— Іду.
І він пішов по чардаку корабля, прямуючи до борту, наче якесь видіння тягло його до себе.
За декілька кроків од нього була безодня.
Він ішов повільно й не дивився під ноги.
В нього була така ж посмішка, яка була оце в Деї.
Він ішов прямо вперед. Здавалося, що він щось бачить. В його зіницях було світло, що наче відбивало в собі душу, яку він бачив в далечіні.
Він крикнув:
— Так!
З кожним кроком він наближався до борта.
Він ішов цілком твердо, підійнявши руки й відкинувши голову назад, з непорушними очима, — він рухався як привид.
Він ішов, не поспішаючи, однак і не вагаючися, з фатальною певністю, наче перед ним не було холодної безодні й розкритої могили.
Він шепотів:
— Будь спокійна. Я йду за тобою. Я добре бачу, що ти мене кличеш.
Він не зводив очей з однієї точки неба, найвищої серед темряви. Він посміхався.
Небо було абсолютно чорне; на ньому не було вже зірок, проте, очевидно, він бачив одну.
Він пройшов чардак.
Ще декілька твердих і лиховісних кроків, і він дійшов до краю.
Я прийшов, — сказав він. — Деє, от і я.
Він пішов далі. Поруччя не було. Перед ним була порожнява. Він ступив.
Він упав.
Ніч була темна й глуха; вода була глибока. Він потонув. Він зник спокійно й сумно. Ніхто нічого не бачив і не чув. Корабль плив далі й річка текла.
Трохи згодом судно вийшло в море.
Коли Урсус прийшов до пам'яті, Ґуїнплена вже не видно було; він побачив коло борта тільки Гомо, — він вив у темряві, дивлячись на море.
ПРИМІТКИ
5. Бюфон — славетній бургундський математик та природник XVIII ст.,
що описав звичаї та спосіб життя у різних тварин.
6. Пліній — римський історик та природник 1-го в. до н. е.
6. Нерон-римский імператор 1-го ст. н. е.
6. Гіпократ (460-377 до н. е.) — вчений із о. Коса. Дав початок емпіричним медичним наукам.
6. П і н д а р — грецький лірик VII-VI ст. до н. е.
6. Р а п е и — фр. письменник, прибічник Генріха III, а потім Генріха IV.
7. Сократ (459-399 до н. е.) — грецький філософ, що вчив пізнавати
самого себе.
7. Лютер — німецький церковно-політичний діяч XVI ст., представник
буржуазних та поміщицьких націоналістичних угруповань проти Риму.
8. Кардан — математик, філософ та лікар XVII ст.
70. Стюарти — старий шотляндський рід. що з нього вийшов ряд шотляндських та англійських після з'єднання цих держав королів. Ця реакційна династія заперечувала різні форми руху з боку народиіх мас і через те не одного представника їх було вигнано з Англії.
7-7. Вестміистер — квартал з красивими будівлями Вестмінстерсь" кого абатства, де коронували королів.
13. Т о в е р — цитадель біля Лондону, де спочатку жили королі, а потім вона була за місце ув'язнення дворянства.
18. Караїби — вимираюча національність Півд. Америки.
20. Т ю р е н — фр. воєнний ватажок XVII ст.
21. Сераль — назва резиденції турецького султана.
21. Сікстіиська капеля — церква в Ватикані, що збудував її папа
Сікст IV.
22. Б о с ю е т (1627-1704) — відомий фр. проповідник, історик та бого
слов.
30. Велика Армада — еспанська фльота, що мала завоювати 1588 року подаровану Еспанії від папи Сікста V Англію, але в бої англійська фльота внищила її зовсім.
52. С ю р к у ф 1773 — 1823) — один із останніх крупних фр. корсарів.
78. Вістенлей — агітатор першої англ, революції. Написав комуністичну утопію.
85. Сцілла, Харібда — Харібда(згрецького епосу) морська нуртина, що від неї на віддаленні льоту стріли сидить в ямі на скелі Сцілла і хватає по 6 людей із тнх, що повз неї проїжджають.
83. Гай д-П а р к — лондонський парк.
88. А в е-М арія (Ave Maria) — значить: "Радуйся, Маріє", початок мо. Литви у католиків.
103. Астарот — старе місто в Сірії.
112. Анаксагор — грецький філософ V в. до н. е. Учив, що всі явища
складаються з часток, що ие переходять одна в другу.
113. Гарвей (XVI-XVII в.) — лікар, що, відкривши кровообіг та дослі
дивши тваринне яйце, заснував фізіологію, як науку.
118. Ді о г е н (460 перед нашою ерою) — філософ із Аполоиії.