За кілька хвилин тисячорукий натовп розхапав двісті тридцять рушниць, шістдесят чотири шаблі, вісімдесят три пістолети.
Усе це відбувалося зразу по всьому місту, наче безліч блискавок, що спалахують під безперервний гуркіт грому.
Менш ніж за годину в одному тільки кварталі ринків виросли двадцять сім барикад. Їхнім осереддям був той знаменитий будинок № 50, який правив за фортецю Жанові та його ста шести побратимам; захищений з одного боку барикадою Сен-Меррі, а з другого — барикадою на вулиці Мобюе, він панував зразу над трьома вулицями: Арсі, Сен-Мартен та Обрі-ле-Буше, яка була його фронтом.
Безліч барикад було споруджено і в двадцятьох інших кварталах Парижа.
Шиночки та комірчини воротарів, які опинилися всередині барикад, були перетворені на караульні пости. Попри свою стихійність, заколот відбувався згідно з правилами найдосконалішої військової тактики. Вузькі, нерівні, покручені вулички з безліччю кутів та поворотів були мов умисне створені для барикадних боїв, а надто околиці ринків, де мережа вулиць здавалася заплутанішою, ніж ліс.
Повстання перетворило центр Парижа з його лабіринтом звивистих вуличок на могутню, неприступну цитадель.
Тим часом пробили збір, національні гвардійці поквапно одягались і озброювались, загони виходили з мерій, полки — з казарм. В деяких полках солдати вагались, і ще невідомо було, чим усе це закінчиться. Величезні патрулі, складені з цілих піхотних батальйонів та рот Національної гвардії, з поліційними приставами на чолі, провадили розвідку захоплених повстанцями вулиць. Зі свого боку, повстанці ставили варту на перехрестях і зухвало висилали дозори за лінію барикад. Обидві сторони стежили одна за одною. Уряд, маючи в своєму розпорядженні цілу армію, все ж вагався. Посутеніло, й на дзвіниці Сен-Меррі вдарив на сполох дзвін. Тодішній військовий міністр маршал Сульт, що брав участь у битві під Аустерліцем, дивився на все це похмуро.
Він, а також маршал Добо та генерал Бюжо, які командували військами, звикши до чітких правил строгої воєнної тактики, геть розгубилися перед лицем розбурханої стихії, яка зветься народним гнівом. Вітер революції приборкати нелегко.
Протягом двох останніх років Париж бачив не одне повстання. Це місто ставиться до таких подій з дивовижним спокоєм. Париж має надто багато справ, щоб зважати на таку дрібницю, як заколот.
На якомусь перехресті, в якомусь провулку або тупику стріляють, захоплюють, віддають і знову беруть барикади. Ллється кров, картеч зрешечує фасади будинків, кулі вбивають людей просто в ліжках, трупи встеляють бруківку. А зовсім неподалік чутно стукіт більярдних куль у якій-небудь кав’ярні.
Театри відкриті, там розігрують водевілі; цікаві сміються й теревенять за два кроки від вулиць, на яких торжествує війна. Котяться фіакри, перехожі йдуть до ресторанів обідати, часто в ті самі квартали, де б’ються. 1831 року стрілянину припинили, щоб пропустити весільний поїзд.
Нема нічого дивовижнішого, ніж це, але така властивість паризьких бунтів. У жодній іншій столиці чогось подібного не зустрінеш. Для цього необхідні дві умови: велич Парижа і його безтурботність. Треба бути містом Вольтера й Наполеона.
Проте під час збройного повстання 5 червня 1832 року велике місто, мабуть, відчуло аж надто грізну небезпеку. Воно злякалося. Повсюди, навіть у найдальших і "байдужих" кварталах, можна було бачити зачинені посеред білого дня двері й віконниці. Хоробрі озброювалися, боягузи ховалися. Зникли перехожі, багато вулиць були безлюдні, як о четвертій годині ранку. Ширилися тривожні чутки. Казали, ніби на вулиці Обрі-ле-Буше зайняла позицію ціла батарея; начебто маршал Лобо і генерал Бюжо погодили свої дії, й опівночі або вдосвіта до центру повстання водночас виступлять чотири колони — перша від площі Бастилії, друга від Сен-Мартенської застави, третя від Гревської площі, четверта від ринків; а втім, можливо, що війська покинуть Париж і відступлять до Марсового поля; і взагалі невідомо, чим усе це закінчиться, — слід чекати дуже серйозних подій.
Настав вечір, але театри не відкрилися; патрулі шастали по вулицях, обшукуючи перехожих, хапаючи підозрілих. На дев’яту годину було затримано понад вісімсот осіб. Поліційна префектура була переповнена, в’язниця Консьєржері переповнена, тюрма Форс переповнена. Подекуди заарештовані спали покотом просто неба на подвір’ях в’язниць. Повсюди панувала тривога і мало властивий Парижу страх.
У домах барикадувалися. Жінки та матері непокоїлись, тільки й чути було: "О Господи! Він досі не повернувся!" Вряди-годи здалеку долинало торохкотіння коліс по бруку. Стоячи в дверях, люди дослухалися до гомону, до криків, до метушні, до глухих і невиразних звуків, про які казали: "Це кавалерія", — або: "Це мчать артилерійські повози"; дослухалися до сурем, до барабанного бою, до стрілянини, а надто до тривожного набату Сен-Меррі. Очікували першого гарматного пострілу. На розі вулиць з’являлися озброєні чоловіки, кричали: "Ідіть додому!" — й знову зникали. І всі квапилися зачинитись на засув. Запитували одне в одного: "Що ж буде далі?" З кожною хвилиною, у міру того, як на Париж опускалася ніч, над містом усе зловісніше палахкотів густий червоний відблиск грізної заграви повстання.
Книга десята
Дитя паризьких вулиць братається з ураганом
1. Гаврош у поході
У ту мить, коли перед Арсеналом натовп зіткнувся з військом, почався жахливий відплив людей назад. Передні лави натиснули на юрму, що сунула за катафалком, величезне стовписько здригнулося, ряди змішалися, і всі кинулися врозтіч: одні — закликаючи до опору, інші — побілівши від страху. В одну мить річка, яка текла по бульварах, розділилася, виступила з берегів праворуч і ліворуч і, наче з прорваної греблі, розлилася окремими потоками по двохстах вулицях водночас. Саме тоді обшарпаний хлопчисько, який спускався по вулиці Менільмонтан із гілкою розквітлого дроку в руках, що її зламав на пагорбах передмістя Бельвіль, помітив на рундуку торговки всяким мотлохом старий сідельний пістолет. Він кинув свою гілку на брук і вигукнув:
— Матусю, я позичаю вашу машинку!
І, схопивши пістолет, кинувся навтіки.
Через дві хвилини натовп переляканих буржуа, які рятувалися втечею по вулицях Амело та Нижній, перестрів хлопчака, що співав, вимахуючи пістолетом:
Вночі стоїть густа пітьма,
А вдень чомусь пітьми нема!
Від гострих віршиків — овва! —
Тремтять пузаті буржуа!
Багатії! Я раджу вам
Роздати гроші біднякам!
Це був малий Гаврош — він вирушав на війну.
Уже на бульварі хлопець помітив, що пістолет у нього без собачки.
Хто склав ці, а також інші куплети, під які марширував Гаврош і які він залюбки наспівував при першій нагоді? Ми не знаємо. Можливо, він сам. Гаврош знав усі ходячі народні пісеньки і додавав до них своє власне щебетання. У співі цього веселого вуличного гнома зливалися голоси природи й голоси Парижа. До пташиного репертуару він приєднував пісні фабричних майстерень. Він приятелював з учнями живописців — цим спорідненим йому плем’ям. Десь зо три місяці він працював підмайстром у друкаря, а одного разу навіть виконав якесь доручення для пана Баур-Лорміана, одного із сорока Безсмертних.[64] Гаврош був безпритульником, який мав причетність до літератури.
Хлопець і не здогадувався, що в ту дощову ніч, коли він дав притулок у череві слона двом малюкам, він зіграв роль провидіння для власних братів. Покинувши вдосвіта Балетну вулицю, він поспіхом вернувся до слона, допоміг обом хлопцям вибратися назовні, знайшов їм чогось під’їсти і потім пішов собі, довіривши малюків матері-вулиці, що виховала і його самого. Він призначив їм увечері зустріч на тому самому місці й на прощання сказав: "Я вшиваюся, тобто даю драла, або, як кажуть при дворі, киваю п’ятами. Якщо не знайдете своїх тата й мами, карапузи, приходьте ввечері сюди. Я нагодую вас і вкладу спатки". Двоє дітлахів так і не повернулися. Може, якийсь поліцай відвів їх до відділка, а може, вони просто заблукали в китайському лабіринті паризьких вулиць. Гаврош їх більше не бачив. Уже два з половиною чи три місяці минуло з тієї ночі. Не раз Гаврош шкрябав собі потилицю й казав: "Куди, в біса, поділись мої дітлахи?"
Тим часом він прибув із пістолетом у руці на вулицю Капустяний міст. Там лишилася відкритою тільки одна крамничка — причому то була крамничка пиріжника. Само провидіння послало Гаврошеві нагоду з’їсти пиріжок із яблуками, перш ніж кинутись у невідомість. Хлопець зупинився, обмацав і повивертав усі свої кишені, не знайшов там жодного су й заволав: "Рятуйте!"
Важко втрачати, може, останній у житті пиріжок.
Одначе це не завадило Гаврошеві вирушити далі в похід.
Через дві хвилини він був уже на вулиці Сен-Луї. Перетинаючи вулицю Королівський парк, він відчув спокусу винагородити себе за нез’їдений пиріжок і з величезною втіхою почав зривати посеред білого дня театральні афіші.
Побачивши трохи далі гурт добре вдягнених перехожих, які здалися йому домовласниками, він стенув плечима і послав їм навздогін плювок філософської жовчі:
— Які вони гладкі, ці рантьє! Обжираються, їдять від пуза. А спитайте в них, навіщо їм стільки грошей? Вони й самі не знають.
Вимахувати серед вулиці пістолетом, — хай і без собачки, — це вам не абищо, і Гаврош відчував, як його запал зростає з кожним кроком. Наспівуючи уривками "Марсельєзу", він водночас викрикував:
— Усе йде чудово! У мене болить ліва лапа, я розворушив свій ревматизм, але я задоволений, громадяни! Тремтіть, буржуа, ось я допечу вам пісеньками! Хто такі шпиги? Це собаки. Ні! Не слід ображати собак! Мені так потрібна собачка в пістолеті! Я йшов бульваром, друзі, там закипає, там вариться, там шумує! Пора знімати піну з горщика. Уперед, герої! Нехай проллється вража кров! Я вмру за батьківщину, і вже не бачити мені своєї подружки! Прощай, Ніні, — кінець мені! Ех, повеселімося перед смертю! До біса їх — поб’ємо всіх! Я по горло ситий деспотизмом!
У цю мить упав кінь під уланом Національної гвардії, що проїздив мимо. Гаврош поклав свій пістолет на бруківку й подав руку вершникові, потім допоміг підвести коня. Після чого підібрав пістолет і рушив далі.
На вулиці Торіньї було тихо й спокійно. Ця байдужість, властива кварталу Маре, становила різкий контраст із навколишнім збудженням.