Шестикутник, сплетений з патиків, лика, смужок березової кори, кольорової вовни й ниток, з додатком пожовклої папороті, марени, листя дуба і трави під назвою erysimon , що значно посилювало Dwimmerkraft, тобто магічну силу. Спосіб виготовлення гексу був типовим для сільської чаклунки або когось зі Старшої Раси. Хтось — або чаклунка, або Старший — приніс його сюди й поклав. Щоби віддати честь. Виявити повагу. І співчуття.
На струганих дошках, якими були покриті стіни пресвітерію, було щось намальовано. На малюнках не було знати слідів ударів сокирами, вони не були заквацяні сажею та екскрементами, видно, Божі воїни, які зупинялися тут на постій, не мали часу. Або настрою.
Рейневан наблизився.
Образ охоплював увесь пресвітерій. Бо це був цикл образів, послідовність сцен, що змінювали одна одну.
Totentanc.
Художник не був великим митцем. Митцем він був радше таким собі — і, понад будь-який сумнів, доморощеним. Хтозна, може, заради економії за пензель узявся сам пробощ або вікарій? Постаті були намальовані примітивно, пропорції спотворені до смішного. Комічними — аж страшно — були патикуваті кістяки, окремі dramatis personae фрески, що викидали колінця й поривалися в смертельний танок: Папи, Кесаря в короні, Лицаря в збруї і зі списом, Купця з мішком золота, Астролога з перебільшено семітськими рисами. Усі постаті були комічні, жалюгідно патетичні, викликали якщо не сміх, то бодай співчутливий усміх. Гідною того, щоби над нею змилосердитися, була й сама Смерть, гротескно смішна у своїй позі, у савані, ніби з вертепу, вона проголошувало своє есхатологічне memento mori , написане надії черепом чорними кутастими літерами. Літери були рівні, написи легко прочитувалися: митець був явно кращим каліграфом, ніж малярем.
Heran ihr Sterblichen
umsonst ist alles Klagen
Ihr miisset einen Tanz
nach meiner Pfeife wagen [54]!
Гекс несподівано запульсував магічною силою. А Смерть раптом обернула гротескний череп. І перестала бути гротескною. Стала страшною. У темному нутрі костелика ще більше потемніло. А образ на дошках, навпаки, засвітився. Саван Смерті забілів, очні ями запалали, убивчо заблищало лезо стиснутої кістлявими лапами коси.
Перед Смертю, покірно схилившись, стояла Діва, одна з алегоричних фігур смертельного хороводу. Діва мала риси Ютти. І мала голос Ютти. Голосом Ютти вона благала Смерть змилуватися. Благальний голос Ютти звучав у Рейневановому черепі, як флейта, як сигнатурка .
Sum sponsa formosa
mundo et speciosa [55]...
Голос Смерті, коли вона відповідала на благання, звучав, як хрупання кістки, що ламається, як шкрябання заліза по склу, як скрипіння пожертих іржею цвинтарних воріт.
Iam es mutata,
A cjkjre nunc spoliata!
Рейневан зрозумів. Він вибіг з костелу, скочив на коня, криком та ударами шпор зірвавши його в галоп. У його вухах усе ще скреготів і скрипів страшний голос.
Iam es mutata,
A cjkjre nunc spoliata!
* * *
Уже здалеку він бачив, що в монастирі щось не так. Зазвичай наглухо зачинена брама була розкрита навстіж, всередині, у дворі, миготіли силуети людей і коней. Рейневан скулився в сідлі і змусив коня до ще більш шаленого галопу.
І тут його спіймали.
* * *
Спочатку були чари, наведене заклинання, громовий удар сили, який наполохав коня і звалив Рейневана з сідла. Він не встиг піднятися, як з ровів і з-за дерев вискочили й накинулися на нього кільканадцятеро чоловіків. Він устиг витягти ножа з халяви, двома широкими замахами зумів шмагнути двох, коротко штрикнувши лезом в обличчя, зупинив третього. Але решта накинулися на нього. Оглушили важкими ударами, повалили на землю. Накопали. Придушили. Зв'язали руки за спиною.
— Міцніше, — почув він знайомий голос. — Міцніше затягнути мотузки, не шкодувати! Якщо в ньому щось зламається, невелика втрата. Хай уже зараз скуштує того, що на нього чекає.
Його смикнули, поставили на ноги. Він розплющив очі. І задрижав.
Перед ним стояв Стінолаз. Біркарт Грелленорт.
Від удару в лице Рейневанові зблиснуло в очах, щока й око запекли, немовби припечені залізом. Стінолаз розвернувся, вдарив його ще раз, цього разу з лівої, тильним боком долоні в рукавичці. Рейневан відчув у роті присмак крові.
— Це було, — тихо пояснив Стінолаз, — тільки для того, щоби привернути твою увагу. Щоб ти зосередився. Ти зосередився?
Рейневан не відповів. Викручуючи голову, він намагався побачити, що відбувається за монастирськими ворітьми, що за вершники там роз'їжджають і що за кнехти бігають. Єдине, що було поза сумнівом, — це не були Чорні вершники з Роти. Ті, хто його тримав, виглядали як звичайні головорізи-найманці. Біля головорізів стояв чоловік з округлим лицем, одяг якого зраджував у ньому валлона. Очі ж його зраджували в ньому чарівника. Саме цей валлон, здогадався Рейневан, і вибив його із сідла заклинанням.
— Ти обманював себе надією, — процідив Стінолаз, — що я про тебе забуду? Чи що я тебе не знайду? Я попереджав, що в мене очі та вуха всюди.
Він замахнувся і вдарив Рейневана знову, просто по щоці, яка вже почала спухати. Повіка, яка розболілася ще після попереднього удару, почала сльозитися. Потекло і з-під другої. І з носа.
Стінолаз нахилився до нього. Дуже близько.
— Мені здавалося, — просичав він, — що ти все ще присвячуєш мені не всю увагу. А я вимагаю всієї. Напруж кебету. І слухай пропозицію. Ти вляпався. Живим ти з цього не вийдеш. Але я можу тебе витягнути. Можу врятувати твою шкуру. Якщо ти мені пообіцяєш, що приведеш мене до... Ти знаєш, до кого. До того астрала, який маскується під великого придурка. Збережеш життя, якщо приведеш мене до нього...
— Гей! Мосьпане Грелленорте!
З висоти сідла на них дивився лицар у повному пластинчатому обладунку. На коні, покритому попоною із блакитно-срібним шаховим узором. Рейневан знав його. Пам'ятав.
— Князь вимагає доставити цього перед його очі. Негайно.
— Ти вирішив? — встиг просичати Стінолаз. — Приведеш?
— Ні.
— Шкодуватимеш.
У монастирському дворі кишіли кінні, юрмилися піші. На відміну від строкатих і радше обірваних головорізів Стінолаза, стрільці та кнехти у дворі були вбрані порядно й одноманітно, в чорно-червоні барви. Серед кінних переважали панцирні, як зброєносці, так і гербові лицарі.
— Давайте його сюди! Давайте гусита!
Рейневан знав цей голос. Знав поставу, вродливе чоловіче обличчя, модно, по-лицарськи, поголену шию. Знав чорно-червоного орла.
Збройними у монастирському дворі командував Ян, князь на Зембицях. Власною княжою персоною, в обшитому горностаями плащі поверх міланських обладунків.
— Давайте його сюди, ближче, — він владно кивнув головою. — Пане маршале Боршніцу! Пане Грелленорте! Давайте його сюди. А цього валлона заберіть геть із очей моїх. Не терплю чаклунів!
Рейневана підвели ближче. Князь подивився на нього згори, з висоти лицарського сідла. Його очі були світлі, сіро-блакитні. Рейневан уже знав, кого йому нагадували очі та риси обличчя абатиси.
— Господь Бог неквапливий, зате справедливий, — проголосив Ян Зембицький носовим голосом і патетично. — Неквапливий, зате справедливий, так-так. Ти відступився від релігії хреста, Беляу, Юдо. Займався чорнокнижництвом. Був замислив замах на мене. За злочини буде кара, Беляу. За злочини буде кара.
Коли він закінчував цю фразу, то вже не дивився на Рейневана. Дивився в бік віридарію. Там стояли чотири черниці. Серед них — абатиса.
-У цьому монастирі, — гучно промовив Ян, підводячись у стременах, — переховували гуситів! Тут давали притулок шпигунам і зрадникам! Це не залишиться безкарним! Чуєш, жінко?
— Не ти мене каратимеш, — відповіла абатиса, дзвінким і зовсім не переляканим голосом. — Не ти! Порушуєш закон, князю Яне! Порушуєш закон! На терен монастиря ти не маєш доступу!
— Це мої землі, і тут моя влада. А цей монастир з милості моїх дідів тут стоїть!
— Монастир стоїть з Божої милості! І не підпорядковується ні твоїй владі, ні юрисдикції! Ти не маєш права сюди входити й перебувати тут — ні ти, ні твої солдати! Ні цей мерзотник, ні його головорізи!
— А він, — Ян Зембицький піднявся в стременах, показав на Рейневана, — мав право тут перебувати? Протягом усього літа? Чи ж можна, пані сестро, переховувати тут єретиків? Таких, як отой, що там лежить?
Рейневан подивився в напрямку, в якому показав князь. Там, де мур, що оточував віридарій, сходився з покритою сухими пагонами плюща стіною будинку інфірмерії, лежав Бісклавре. Рейневан упізнав його за пошитою недавно за міркою курткою з телячої шкіри, яку француз недавно собі справив і якою всім казав захоплюватися. Тільки за курткою і міг його впізнати. Труп був жахливо понівечений. Світловолосий miles gallicus, колишній Ecorcheur, Білувальник, видно, коли його оточили, тяжко бився. І живим узяти себе не дав.
— То як воно? — ущипливо запитав князь — Що, монастир має диспенсу на те, щоб давати притулок єретикам і злочинцям? Отож це не так! Тож замовчи, жінко, замовчи. Вияви послух. Пане Боршніцу! Накажи людям перешукати оті сараї! Там можуть переховуватися інші! Стінолаз ухопив зв'язаного Рейневана за комір, притягнув перед абатису, став дуже близько, лицем до лиця.
— Де, — заскрипів він, — його приятель? Велетень з пикою ідіота? Кажи, монашко.
— Не знаю, про що ти, — зовсім не злякано відповіла абатиси. — І про кого.
— Знаєш. І скажеш мені, що знаєш.
— Apage , диявольський вилупку.
В очах Стінолаза запалав пекельний вогонь, однак абатиса й цього разу не відвела погляду. Стінолаз нахилився до неї.
— Говори, бабо. Або я зроблю так, що ти гірко пошкодуєш. Ти і твої чернички.
— Гей, Грелленорте! — князь не зрушив коня, а тільки гордо випростався в сідлі. — Це що таке — ти дієш на власний розсуд? Тут я наказую! Я засуджую і встановлюю покарання. Не ти!
— Черниці переховують ще й інших єретиків, милостивий князю. Я впевнений. Переховують їх у клаузурі. Думають, що ми туди не зайдемо, й насміхаються з нас.
Ян Зембицький якийсь час мовчав, покусував губу.
— Тож обшукаймо і клаузуру, — нарешті байдужно вирішив він. — Пане Боршніцу!
— Ти не наважишся! — крикнула абатиса. — Це святотатство, Яне! Тебе за це відлучать від церкви!
— Відійди, сестро. Пане Боршніцу, до діла.
— Лицарі! — крикнула абатиса, піднімаючи руки й заступаючи збройним дорогу.