"Оно, — шептали вроцлав'яни, — глядіть, Лоенгрін везе Ельзу з Братанту, Ерек тримає на Луці Еніду, он Алькасин в обіймах своєї Ніколетти, он Флоріс і Бланшфлер. Оно, дивіться, Івен і Пані Джерел, он Гарет і Ліонесса, он Вальтер і Хільдегунда, он сам Парсіфаль зі своєю Кондвірамурс".
— Зглядаються, — Парсіфаль фон Рахенау відірвав губи від уст нареченої. — Весь час на нас зглядаються…
— Нехай зглядаються, — Офка фон Барут, а незабаром фон Рахенау, зручніше всілася на луці, з любов'ю глянула в очі нареченого. — А ти пообіцяв.
Факт, Парсіфаль фон Рахенау пообіцяв. Тож обох батьків, Трістрама фон Рахенау і Генріха Барута, наречені після офіційної церемонії заручин залишили за пивом і вином, а матерів, Грозвіту фон Барут і Берхту Рахенау, — за мріями про внуків. А наречений Парсіфаль виконав обіцянку, яку дав нареченій. Що романтично провезе її через весь Вроцлав. Від ринку до собору — і назад. На луці. На каро-гнідому кастильському жеребці, подарованому Дзержкою де Вірсінг.
Вроцлав'яни витріщалися. Підкови застукотіли по дошках і брусах, наречені в'їхали на П'ясецький міст. Перехожі розступалися перед ними. Офка раптом голосно зітхнула, впилася нігтями в плече Парсіфаля.
— Що сталося? Офко?
— Я бачила… — Офка ковтнула слину. — Мені здавалося, що я бачила… Знайому…
— Знайому? Кого? Може, вернутися?
Офка ще раз ковтнула слину, заперечливо покрутила головою, мимоволі почервонівши. "Краще ні, — подумала вона. — Краще не повертатися до давніх справ, краще викреслити їх, викинути з пам'яті. Той день на вершині Радуні. Краще, щоб коханий не знав, що це завдяки білій магії, що це магія їх поєднала, що це чари подолали перешкоди і зробили так, що вони разом, нині й навіки, бо що Бог з'єднає, того не роз'єднати".
"Цікаво, — раптом подумала вона, — чи і їм вдалося, чи й для них магія була так само сприятливою. Для Еленчі… І для Електри. Електри, обличчя якої я тільки що бачила в натовпі".
— Ми були ледве знайомі, — пояснила вона, намагаючись вдавати байдужість. — Її звали Електрою.
— Я дивуюся батькам, — промовив Парсіфаль, — які дають дітям такі імена. Ти можеш назвати це забобоном, але я би боявся, що ім'я може виявитися пророчим і вплинути на долю нащадка.
— Тобто?
— Електра була донькою Агамемнона, царя Мікен. Вона обожнювала батька; коли його вбили, вона знавісніла від ненависті і прагнення помсти. Вона помстилася, але збожеволіла. Я не дав би доньці такого імені.
— Я теж ні, — Офка пригорнулася до нареченого. — Нашу доньку ми охрестимо Беатою.
* * *
Дзвін костелу Діви Марії на П'ясеку провістив сексту. Рейневан проштовхувався крізь юрму, леліючи і оберігаючи схований за пазухою флакон з композитною отрутою. Він прийняв рішення. Тепер тільки чекав нагоди. Давно вже чекав нагоди.
* * *
Під охороною Кучери фон Гунта та його людей Стінолаз ішов серединою П'ясецького мосту, піднятою долонею вітаючи вроцлав'ян, які протискувалися до нього. На його каптані красувався грубий золотий ланцюг, символ влади. Стінолаз мав владу. Єпископ Конрад довірив йому світське намісництво над усім Шльонськом, призначив оберландесгауптманом, управляючим, старостою і єдиновладним правителем Вроцлава, піднявши його понад міською радою і магістратом. Так Біркарт Грелленорт став наймогутнішою після єпископа людиною у Шльонську. Став — при загальному схваленні та всім на радість. Як-не-як, а все ще тривала запекла війна з гуситами, у руках гуситів досі залишалися Нємча і Отмухов, по Шльонську далі нишпорили банди гуситських мародерів і їхніх союзників — лицарів-грабіжників. Народ хотів влади рішучої і сильної, зосередженої в одній міцній руці.
Потрібний був розважливий муж, вождь і захисник. Вроцлав'яни вірили у свого захисника, вірили, що він їх вбереже, захистить, підніме з руїн, збагатить й ощасливить. Вірили і дивилися на нього, як на ікону, боготворили.
— Збавителю!
— Прихисток наш!
— Доброчинцю!
Під ноги Стінолаза сипалися квіти. Матері простягали до нього дітей, щоби зволив поблагословити. Цехові челядники ставали навколішки. Бідняки припадали до ніг, звідки їх швидко й успішно викопували люди фон Гунта.
— Під твоє заступництво!
— Будь нашим порятунком!
— Провадь нас, вождю!
За Стінолазом чимчикував отець Феліціян Ґвіздек, тепер фон Ґвіздендорфф, який за вірність і заслуги був підвищений єпископом на пребенду і посаду каноніка в колегіаті Святого Хреста. Отець Феліціян усміхався до натовпу, благословляв і мріяв. Про те, що невдовзі він буде йти попереду, а Стінолаз позаду. Кучера фон Гунт теж усміхався, стискаючи зуби, відштовхував настирних.
— Усе розглянемо, — з усмішкою обіцяв Стінолаз, відштовхуючи петиції і просьби, які йому простягали. — Усе детально розглянемо… Винних покараємо! Запанує закон! І справедливість!
— Геть, — сичав на прохачів Кучера. — Геть, бо копну…
— Настане золотий вік для Вроцлава… — Стінолаз погладив по голівці чергову дівчинку з букетиком. — Золотий вік! Після перемоги над ворогами!
— Але боротьба ще не закінчена! — голосно сповіщав він. — Гадина ще не добита! Ви повинні бути готовими до жертв і труднощів…
Він замовк, побачивши світловолосу дівчину, яка стояла відразу перед ним. Її лице когось Стінолазові нагадувало. Три вожно нагадувало. "Її обличчя, — подумав він, — старше, аніж вона сама".
Він простягнув руку, щоби поблагословити. Щось спонукало його забрати її назад.
— Я тебе знаю?
— Я Сибілла з Беляви, — дзвінким голосом сказала дівчина. — Донька Петера, якого звали Петерліном. Згинь, убивце.
Це сталося швидко. Так швидко, що Кучера фон Гунт не встиг відреагувати. Не встиг ні відштовхнути Стінолаза, ні схопити дівчину. А та вийняла з-під опанчі короткий празький "зрадницький" самопал і з відстані півкроку випалила Стінолазові просто в груди.
Усе окутав густий дим, у якому дівчина зникла, як привид. Як з'ява. Як сонна мара.
Натовп з вереском розступився, розбігся, розсипався. Давши Рейневанові змогу побачити.
Він бачив, як підстрелений Стінолаз похитнувся, але не впав. Як подивився на покриті кіптявою і залиті кров'ю груди, на всаджені кулею в тіло ланки золотого ланцюга. Як дико засміявся.
— Ловіть її, — простогнав Стінолаз, переводячи подих. — Хапайте… Шкуру із суки пасами здеру…
— Ви поранені!
— Це нічого… Зі мною нічого не сталося… Щоби мені пошкодити, треба трохи більше… Звичайна куля — це зама…
Він запнувся, закашлявся, очі вилізли в нього з орбіт. З різким кашлем з його рота хлинула чорна кров. Він крикнув, заревів, закаркав. Зрозумів. Зрозумів це і Кучера. Зрозумів скулений на землі канонік Феліціян. Зрозумів Рейневан, який дивився на все це.
Це була не звичайна куля.
Стінолаз закричав. І заскрекотів, а перш ніж скрекіт встиг відзвучати, він на очах усіх перетворився на чорного птаха. Птах важко затріпотів крильми, піднявся, полетів, розсіваючи краплі крові, над Одру, у бік острова Тумського. Не відлетів далеко. Усі бачили, як над рікою птах із жахливим вереском і скрекотом перетворився на велику безформну потвору, напівптаха-напівлюдину, і ця потвора смикала ногами і махала крилами, розбризкуючи кров. Метаморфоза відбувалася на очах у всіх, у сірі води Одри потвора впала вже в подобі людини. Конаючої людини з золотим ланцюгом на грудях.
Вода зімкнулася над трупом. Залишилася кривава піна, яку розтягувала навсібіч течія.
* * *
Труп Стінолаза зупинився на бику Довгого мосту, зачепившись за гілки, які нанесла течія. Він тримався на воді лицем униз, погойдуючись на хвилях, добру годину. Врешті-решт сплив, вода понесла його вздовж млинів, на піщані відмілини, де він застрягав ще декілька разів. Потім його підхопила сильніша течія, пославши знову під лівий берег, на Гарбари, у смердючі стоки чинбарень. Крутячись у вирах, він доплив до Сокільничого язу, а вода перенесла його через загату.
На глибіні за островом утопленик, що крутився у водовертях, привернув увагу величезного одрянського сома. Але труп усе ще був надто свіжий, щоби з нього можна було вирвати м'ясо, велика рибина, шарпаючи тіло, змогла лише перевернути його навзнак. Тому коли Стінолаз виплив на заплаву біля Щепіна, його обсіли крячки. До Битині він доплив уже без очей, з двома кривавими дірками в обличчі.
У Поповицях пастушки, котрі напували корів, показували на нього один одному пальцями.
Було пізно після обіду, коли він доплив на висоту Клечкова. До укріпленої фашинами півзапруди.
На півзапруді сидів рибалка в солом'яному брилі, озброєний ліщиновим вудлищем. Якийсь момент він дивився на утопленика, що обертався у протитечії. На його чорне волосся, яке коливалося у воді, неначе вітряниці. На пташине обличчя і пташиний ніс…
— Нарешті! — рибалка скочив на рівні ноги. — Нарешті! Слава філософам!
— Ти приплив, Біркарте фон Грелленорт! — кричав Вендель Домараск, дико витанцьовуючи і вимахуючи руками. — Я довго чекав, терпляче, так, терпляче чекав над річкою. І ось нарешті Одра тебе принесла! І я можу на тебе подивитися! Ох, який же я радий, що можу на тебе подивитися!
Труп відчепився від півзапруди, крутнувся, потрапив у течію. Колишній гуситський шпигун помахав йому на прощання.
— Вклонися від мене Балтійському морю!
І на цьому кінець розповіді. Completum est quod dixi de Operatione Solis[230]. Finis coronat opus[231]. Я закінчив. І натрудився добряче. Explicit hoctotum[232],a ти, мила дівчино, infundemihi potům[233]! Наливай, наливай! Вип'ю на дорогу кухлик свидницького. Або й два.
Бувайте, шляхетні й добрі панове. Нехай провидіння береже вас у дорозі від нещастя й лихої пригоди. Ні-ні, я сказав, кінець — отже, кінець, більше баяти не буду. Бо уяву мою зрадила її сила. Уяву сила зрадила була, Та, мов колеса, ясні та веселі, Жадобу й волю долі повела Любов, що водить сонце й зорні стелі. L'amor che move il sole e Valtre Stelle…{70} Дивно якось переслідує мене той Данте… Кінець промови. Бо хоча, як мудро рече Екклезіаст, складати багато книжок не буде кінця[234], закінчувати все-таки треба. Є такий мус.
Мені вже час. До Константинополя дорога далека, а я хотів би ще до Адвенту побачити вітрила на Мармуровому морі, Золотий Ріг і Босфор.
Хочу побачити свою мрію. Заким вона безповоротно зникне. Бувайте здорові. А на прощання… Воістину кажу я вам, кожному зокрема: пам'ятайте Екклезіаста.