Качка ненаситна, спить мало, їсть довго і багато. Цілу ніч.
Намагаючись не показувати одне одному, як важко нести, вранці діти брели додому. В полі вони помітили вершника. Він мчав до граду, наче його несло вітром.
— А жене як!
Глянули в бік, де мала бути слобода. Не клубами, як було вчора, а стовпом стояв димок, тьмяний, темно-сірий. Отже, хозари близько. Отже, степові люди вже перебралися через Рось-ріку.
15 в. і ванов
449
Дерев'яний град здавався міцним, недоступним. От коли б у полі не зловили злі степовики, аби лише добратися до тину. Хитаючись під вагою здобичі, не відчуваючи бридких вошей, які переповзали на теплу дитячу шкіру з охололих пташиних тушок, маленькі мисливці заквапилися додому.
Місток через рів ще не був забраний. Але кінці перекидних балок уже були підняті вагами із врізів опори, уже були запущені мотузки, щоб разом втягти мостову споруду у ворота. На вулиці за ворітьми зрубом лежали довгі кряжі, і в град тут краще не пробувати пробитися.
Двоє родовичів зустріли Ратибора запитанням:
— Хозари де?
— Переправилися хозари через Рось ближче до ілвиць-кого кону. Де річка перед згином тече із заходу.
— А ви, слобідські, що сподіяли?
Ратибор не відповів. З-за кряжів показався князь-старшина Біляй. Він, слід гадати, все чув, але не повторив запитання, залишеного без відповіді, про інше запитав:
— З чим прийшов?
— Воєвода Всеслав повелів, щоб ти знав, двома полками хозари перейшли через Рось. Третій їхній полк стоїть навпроти слободи, біля броду.
— Дякуй Всеславу за милість,— відповів Біляй.— Що переправилися, знаю з диму. А двома полками, чи одним, чи трьома, те мені знати байдуже.
У чистих білих штанах, у білій сорочці з білим поясом, у білих онучах князь-старшина Біляй мав вигляд старого лебедя. Він приготувався до зустрічі з хозарами. Більше не розпитуючи Ратибора, Біляй посторонився, даючи кінному дорогу.
Низько поклонившись у сідлі, Ратибор штовхнув коня, об'їхав стіну, яка перекривала прямий вхід на градську вулицю, і поскакав до свого дому. Ворота були розчинені і підперті кілками, щоб самі не навалилися на косяки. І всі двори були відкриті — так зручніше буде подавати допомогу в той бік, де хозари нападуть на тин.
Блищали спадисті покрівлі, жирно змащені свіжою глиною. У дворі на розпірках був виставлений батьків обладу-нок. Щойно змазаний салом, він вилискував, як зміїна спина. Три літа тому Ратибор ще міг надягти старі лати, а потім син переріс батька. Ось і батьківський меч з глибокою щербиною на лезі. А це що? Кривий ніж, дару-
нок Індульфа, лежав на колоді точила. Але ж де мати, де Млава?
Гнідий жеребець, чуючи кобилу, заіржав. Від сусідів йому відповіло дзвінке горло. Відчинилася хвірточка в загорожі. Мати! За Анеєю з явилася і Млава. І тут же в хаті покликав вимогливий голосок сина, малого Ратибора, ще немовляти:
— К-ха, к-ха, аааа!
Не запах дому, Ратибор виніс запах гарячої смоли, який все заступив, усе замінив. І, думаючи про свій град, він відчував гіркий запах смоли. Великі чари криються в запахах.
— Ми тут самі будемо, самі,— сказала Анея.— До своїх квапся. Захоплять тебе в полі, і ти один марно пропадеш.
Ніде не залишилося пристанища. Посеред поля розкинувся град — сірий шмат, обрізаний тином. Над гребенем тину самотньо бовванів трубою вузький зруб. Це вежа: Біляй звелів поставити її, коли дійшла звістка про нашестя. Ще та, перша, звістка, вигадана, яку привіз Мстиша. Як і всі, Ратибор не знав Долі. Збрехати своїм було огидно, і тільки. Ратибор скорився волі воєводи для блага спільного захисту. А тепер він забув свою брехню. Все стало інакшим, минулого нема. В Анеїному дворі клуня притулилася затильною стіною до тину. На її даху спорудили поміст, на помості огнище під казаном зі смолою. Чорний край казана видно кінному. Звідти й ішов запах, який залишився в ніздрях. І весь град пахне смолою. Не в граді Ратиборова домівка, а в слободі.
З узлісся виднілися дахи, на них хтось ворушився. Готують і готуються. Даремно тин у гостряках, за шпичак легко зачепитися зашморгом аркана. Звикли люди вигострювати палі. Ратибор усе згадував, як мати квапила його. Та ще вона сказала: "Зарікаю тебе, щоб ти взяв іншу жону, якщо нас поб'ють".
А мати так і стоїть на своєму — щоб її рід не обірвався. Сама наточила зброю, закляла одружуватися тільки на своїй, пам'ятає хозаринку. Князь-старшина Біляй, коли Ратибор йому поклонився, слова не сказав. Сідаючи за ровом у сідло, Ратибор все дивився на град, на Біляя у воротях.
Наче щось хотів сказати князь-старшина своєму родо-вичеві.
Молодий слобожанин чутливо барився.
Біляй у думці складав коротке послання для передачі
15*
451
Всеславу. Та склавши, махнув мовчки Ратиборові, щоб той не чекав. Минув час, ні до чого й слова.
Ратибор, пустивши коня, думав про те, що мало чоловіків залишилося в граді, майже всі пішли у військо.
Градським тепер все одно, скільки хозарів перейшло Рось і де перейшли.
На полі, викинувши колос, хліб виповнював зерно. Порослі бур'яном межі розрізали поле на полечка. Ратибор упізнавав жовтувате колосся пшениці, сизу зелень вівса, світло-щетинисту щітку ячменю, полбу, перисті волотки проса, синяву гороху. Ні душі довкола града, ніхто не стереже хліба від потрави звіром. І дикій пташині теж роздолля.
Ех, а син он на два коліна пісеньку витягує, як пташечка співуча. "А-а, а-а", і заллється: "Ааааа!.." Ті он дітлахи брели, очевидно, з лісового озера. Здобуток у них славний. Ратибор туди ходив малим. Давно те було, здається, і не він то був. Там птиця не переводиться, скільки її не бери...
Біляй до ладу зробив з мостом, його тепер легко затягти всередину тину. Здається, тягнуть уже!..
Штовхнувши коня, Ратибор, не озираючись, сховався в лісі.
Розділ десятий ВСЕСЛАВ
О, станьте, вої, в стремно
золотое
За кривди сьогочаснії
за землю
Руськую! "Слово о полку Ігоревім"
1
У степу вершник бачить далеко і звик запам'ятовувати прикмети. Він вловлює обриси землі там, де опускається небо, помічає місце сонця, стежить, куди падає тінь. У лісі інакше. Хозари весь час оглядаються, намагаючись помітити дерева, кущі, повороти, щоб зуміти повернутися, коли буде треба. Стежка привела до засіки. Тут сліди підказали хозарам місце проходу через огидний їм вал безладно повалених дерев. Над засікою хоч було видно небо. В лісі листя гасило сонце, перетворюючи владу світла на гру променів і тіней. Стежка вилася. Спалити б злий ліс, щоб ходити і шукати безборонно по всій землі. Народжений у степу ненавидить ліс, гори. їх створили злі духи-джини, щоб нашкодити людям.
Передній підняв руку, зупинився, і всі вершники завмерли, затамувавши подих. По шерезі ковзнув шелест шепоту: стежка згубилася. Не цілком. Залишалося кроків десять, а далі — наче одрубало. Чаклунство? Чи не повернутися назад? Хозари шукають слов'янські гради, їм не потрібні сліпі стежки. Ні, тут таємниця. Стежка сховалася, наче заєць, який перед тим як залягти, робить довгий стрибок. Хто ховається, той виказує себе.
Вожак, один з молодших синів хана і наймолодший у загоні, рушив уперед. Стежина закінчувалася на галявинці. Кругом стіною товпився молодий підлісок з калини, ліщини, молодих кленів. Кі нь вожака ступ/ив на траву. Пролунав різкий звук, як від тятиви, попереду струсонуло листям, і кінь вожака, підскочивши, повалився на землю. Вершник устиг зістрибнути.
У кінських грудях стирчала товста стріла, оперена тонкими, як рибний плавник, дерев'яними пластинками. Хозари відсахнулися. Спішений вожак змусив себе наблизитися до фатального місця. Щось знайшовши, він знаком підкликав і нших.
У траві були вбиті кілочки. До крайнього була прив'язана жилка, пропущена через кільце, підчіплене на другому кілочку. Від нього жилка ішла далі, в кущі.
Спішившись, хозари оточили небезпечне місце. Вони знайшли триаршинний, наглухо закріплений лук. Він був націлений так, щоб стріла потрапила в груди людині, яка не знає про таємницю. Знайшлися і ще два самостріли. В дугу лука і в тятиву впиралася кругла палиця, від неї йшла жилка, прикріплена до важкого обрубка дерева і від обрубка — до кілочка. Той, що зачіплював жилку, ногою скидав сук з підставки, сук зривав палицю, лук випускав стрілу.
Хозари в люті порубали слов'янську вигадку. А таємницю стежки вони розкрили в пошуках самострілів. Слов'яни, доходячи до відомого місця, розбрідалися по лісу. Куди? Незабаром ліс посвітлішав. Відкрилася поляна.
Це не град. На поляні стояли півмісяцем фальшиві боги, по-блюзнірськи вирізані з дерева. За ними в пагорб було врізане накриття, теж у формі півмісяця. Людей не було видно. Нависнувши на огорожу з тичок, хозари слухали тишу.
Було зовсім легко відірвати кілька жердин огорожі, прикріплених до дерев. Хозари не люблять ходити пішки. Верхи, торжествуючи, дванадцять розвідників в'їхали в роське святилище.
Осоружні боги осоружних язичників! Боги, яких можна побачити очима, помацати руками. Хозари знали істинного бога, єдиного, який проявив себе сотворінням неба й землі. Він створив світло, відділив твердь від води, сотворив сонце, місяць і зорі, керував всесвітом. Але образу він не мав. Смертним гріхом, образою бога була спроба зобразити його риси в камені, металі, в дереві, намалювати на дошці, на полотні. В своїй величі єдиний бог заборонив людям шукати спосіб пізнання його божественності у бачених оком предметах. Бог був більший за небо, вміщав у собі все доступне і недоступне розумінню. Бог людей, духів, ангелів таємниче проявлявся у снах, святі чули його голос. Натяком на вищу істоту був чорний камінь, який зберігається в Аравії. Бог обрав хозарський народ. Лише хозари мають право володіти землею. Бог допускає існування інших народів, щоб хозари заволодівали їхнім майном і надягали їм на шию ярмо, як худобі.
Хакан, великий хан-володар, і знатні люди сповідували істинного бога під іменем Яхве. Простий народ знав бога Хавра, простіше і зрозуміліше вираження Яхве. Бог єдиний, тому в нього багато імен. Хакан допускав віру в Хавра. Хавр був богом предків хакана, поки не прийшли з півдня вчителі-мудреці, послані Яхве. Вони витлумачили, що в Яхве захований істинний смисл бога, а Хавр — його відбиття, тимчасово придатне для низьких розумів підданих хакана.
Великий Яхве-Хавр! З глумом хозари дивилися на дурних богів слов'ян, які живуть у лісі, як брудні свині.