Вона почала співати, і цей спів був неясний і тихий, як дзижчання бджоли.
Noche, quita te de alii
El alba canta[66]
Вона перервала:
— Ні, то неправда, я не вмерла. Що ж це я казала? На жаль, я жива. Я жива, а він умер. Я внизу, а він угорі. Він відійшов, а я залишилася. Я ніколи більш не почую, як він говорить і ходить. Бог дав був нам трошки раю на землі, а потім відібрав його в нас. Ґуїнплене! Все скінчилося. Я не відчую вже його коло себе. Ніколи. Його голос! Я не почую вже його голоса.
І вона заспівала:
Es menester a cielos ir
...Dexa, quiero, A, tu negro Caparazón [67].
Вона простягла руки, наче шукала, на що спертися в безмежному.
Ґуїнплен враз став поруч з Урсусом, що закам'янів од несподіванки, і став на коліна перед нею.
— Ніколи! — сказала Дея. — Ніколи! Я не почую вже!
Вона почала співати в непритомності.
Dexa quiero, A tu negro ¿
Caparazón!
Тут вона почула голос, голос найлюбіший, що відповів їй:
O ven! ama! Eres alma, Soy corazón
І одночасно Дея почула під своєю рукою Ґуїнпленову голову. Вона невимовно крикнула:
— Ґуїнплене! і
Ясність зорі з'явилася на її блідому лиці; вона захиталася.
Ґуїнплен підхопив її на свої руки.
— Живий! — закричав Урсус.
Дея повторила:
— Ґ уїнплене!
Її голова притулилася до Ґуїнпленової щоки. Вона сказала .зовсім тихо:
— Ти спустився? Дякую!
І, підійнявши чоло, вона сіла на Ґуїнпленові коліна; він стиснув її в своїх обіймах. Вона повернула до нього своє тихе лице і втупила в Ґуїнпленові очі свої очі, повні темряви й проміння, наче дивилася на нього.
— Це ти, — сказала вона.
Ґуїнплен покривав її вбрання поцілунками... Бувають такі розмови, що вони разом слова, крик і ридання. В них висловлюється й зливається порив і горе. В них немає розуму, проте вони висловлюють усе.
— Так, я! Це я! Я Ґуїнплен! Той, що ти його душа, чуєш? Я той, що ти його дитина, дружина, зірка, дихання! Я той, що ти його вічність! Це я! Я тут, я держу тебе на своїх руках! Я живий! Я твій! Ах, тільки подумати, що я був зовсім близько до кінця! Ще єдина хвилина. Не будь Гомо! Я розповідаю тобі про це. Як близько від радости безнадія! Дея, будемо жити! Дея, пробач мені! Так! Я твій назавжди. Ти права: доторкнися до мого чола, впевнися, що це я. Коли б ти знала! Та ніхто вже не може більш розлучити нас. Я вийшов із пекла і підношуся до неба. Ти кажеш, що я спустився, — ні, я підношуся. Я знову з тобою. Назавжди, кажу тобі! Вкупі! Ми вкупі! Хто міг би подумати? Ми знову знайшли одне одного. Все лихе минуло. Перед нами тільки радощі. Ми знову почнемо наше щасливе життя і так замкнемо двері, що лиха доля не зможе пройти до нас. Я розповідаю тобі все. Ти здивуєшся. Судно відійшло. Ніхто не може зробити так, щоб воно не пливло. Ми в дорозі й вільні. Ми їдемо до Голяндії, ми одружимося. Мені не тяжко заробити на прожиття, — хто може перерікодищ цьому? Я більш нічого не боюся. Я кохаю тебе.
— Не так швидко, — пробурчав Урсус.
Дея вся тряслася і з якимсь небесним тремтінням доторкалася й водила рукою по Ґуїнпленовому обличчю. Він почув, як вона сказала сама до себе:
— Це так, як і раніш!
Потім вона доторкнулася до його одягу:
— Куртка, — сказала вона. — Нагрудник. Нічого не змінилося. Все, як було й раніш.
Здивований, веселий Урсус сміявся, обливався сльозами, дивлячися на них, і говорив сам про себе набік:
— Нічого не розумію. Я зовсім ідіот. Я ж бачив, як несли його ховати. Я плачу й сміюся. От і все, що я знаю. Я такий дурний, наче я сам закохався. Так воно так і є. Я закоханий в обох. Старий дурень, от що. Надто хвилювання. Надто хвилю-. вання. Це те, чого я боявся. Ні, це те, чого я бажав. Ґуїнплене, побережи її. А втім, нехай цілуються. Це до мене не стосується. Я тільки присутній при інциденті. Та й у сміховинному ж я становищі. Я паразит їхнього щастя й беру участь в ньому. Я тут зовсім не при чому, а мені здається, ніби я щось важу. Діти мої, благословляю вас.
А Ґуїнплен підчас Урсусового монолога казав:
Деє, ти надто прекрасна. Я не знаю, де в цих днях був мій розум. На землі є тільки ти одна. Я знов бачу тебе і ще не вірю. На цьому судні! Проте, скажи мені, що сталося? І от в якому становищі я вас знайшов! А де ж Зелений Ящик? Вас обікрали, вас вигнали. Це безчесно. Ах, я помщуся за вас! Я помщуся за тебе, Деє! Знатимуть вони мене. Я — англійський пер.
Урсус відсахнувся, наче зірка впала прямо йому на груди, й уважливо подивився на Ґуїнплена.
— Він не вмер, це ясно, та чи він не божевільний?
Він підозріло насторожив вуха.
Ґуїнплен казав далі:
— Заспокойся, Деє. Я подам скаргу до палати лордів.
Урсус знов уважливо подивився на нього й постукав себе кінчиком пальця в чоло.
Потім вирішив: .
— Мені однаково, — пробурчав він. — Це все єдине. Будь божевільний, коли хочеш, мій Ґуїнплене! Це право кожної людини. А що до мене, то я щасливий. Тільки що ж це все визначає?
Судно швидко й легко пливло далі. Ніч щодалі ставала темнішою; туман, що піднявся з океана, заволікав обрій, а вітер не розганяв його; ледве видно було декілька великих зорь, та й ті погасали одна по одній; по якійсь годині їх не видно вже було зовсім, і небо стало чорне, безкінечне й тихе. Річка ширшала, і обидва береги з правого й з лівого боку здавалися вузенькими темними смугами, що майже зливалися з ніччю. Із усієї темряви виходило якесь глибоке заспокоєння. Ґуїнплен напів сидів, обнявши Дею. Вони говорили, викликували, сміялися, шепотіли. Розмова була нестямна. Як змалювати .тебе, о, радість!
— Життя моє!
— Моє небо!
— Моя любов!
— Все щастя моє!
— Ґуїнплене!
— Деє! Я п'яний. Дозволь мені поцілувати твої ніжки.
— Так це ти!
— Мені так багато треба тобі сказати. Я не знаю, з чого й починати..
— Поцілуй мене!
— О, моя дружино!
— Ґуїнплене, не кажи, що я гарна. То ти гарний.
— Я тебе знову знайшов: я пригортаю тебе до серця. Так. Ти моя. Це не сон. Це справді ти. Чи можливо це? Так. Я знову живу. Коли б ти знала все, що тільки було зі мною, Дея!
— Ґуїнплене!
— Я люблю тебе!
Урсус бурчав:
— Я радію неначе їхній дід.
Гомо виліз з-під повозки й переходив од одного до одного обережно, не вимагаючи, щоб на нього звертали увагу; він лизав кого попало: то Урсуса в товсті чоботи, то Ґуїнпленову куртку, то Деїне вбрання, то матрац. Він благословляв по-своєму.
Пройшли Четам і гирло Медвея. Наближалися до моря. Тьмяний спокій простору був такий, що спуск по Темзі переведено було без ускладнень; не потрібно було ніякого маневрування, й тому жадного матроса не викликано було на чардак. На другому кінці корабля керував стерничий весь час один коло керми. Ззаду була тільки одна людина; а спереду ліхтар освітлірвав щасливий гурток цих істот, які несподівано з'єдналися на дні нещастя, що так раптово змінилося на блаженство.
IV
ВСЬОМУ КРАЙ
Враз Дея, вирвавшися з Ґуїнпленових обійм, випросталася. Вона притиснула обидві руки до серця, наче для того, щоб не дати йому вискочити.
— Що це зі мною? — сказала вона. — Зо мною щось робибиться. Радість, це вона душить. Це нічого. Тепер добре. Повернувшися, мій Ґуїнплене, ти приголомшив мене. Удар щастя. П'янить, коли все небо входить у твоє серце. Тебе не було, і я почувала, що вмираю. Ти повернув мені щире життя, що відходило від мене. В мені наче щось розірвалося; розірвалася темрява, і я почула, як увіходить життя, життя кип'яче, життя, лихоманське й повне втіхи. Таке незвичайне те життя, що ти мені дав його. Воно таке небесне, що я трохи страждаю. Душа наче виросла, і їй стає тісно в тілі. Це життя серафімів,ця повнота життя припливає мені аж до голови й проймає мене. Наче крила б'ються в моїх грудях. Я почуваю себе якось дивно, але я щаслива. Ґуїнплене, ти воскресив мене!
Вона почервоніла потім зблідла, потім почервоніла знов і впала.
— Ох, лишенько, — сказав Урсус, — ти її вбив.
Ґуїнплен простяг руки до Деї. Страшне горе, що враз прийшло підчас найвищого пориву який удар! Він і сам упав би, коли б не треба було підтримувати її.
— Деєі — закричав він, тремтячи, — що з тобою?
— Нічого, — сказала вона. — Я люблю тебе.
Вона лежала на Ґуїнпленових руках, як нежива. Руки її висіли.
Ґуїнплен і Урсус поклали Дею на матрац Вона сказала тихим голосом:
— Я не можу дихати лежачи.
Вони посадовили її.
Урсус сказав:
— Подушку!
Вона відповіла:
— Нащо? В мене є Ґуїнплен.
Вона поклала голову на Ґуїнпленове плече, що сів позад неї й підтримував її. Його блудні очі були повні горя.
— Ах, — сказала вона, — як мені гарно!
Урсус взяв її руку й почав лічити пульс. Він не хитав головою, він не говорив нічого, і відгадати, що він думав, можна було тільки по тому, як швидко рухалися його віки, що конвульсійно відкривалися й закривалися наче для того, щоб стри' мати потік сльоз.
Що з нею? — спитав Ґуїнплен.
Урсус приклав ухо до лівого боку Деї.
Ґуїнплен палко повторив своє питання, тремтячи від того, що Урсус не відповідає йому.
Урсус подивився на Ґуїнплена, потім на Дею. Він був помертвіло-блідий. Він сказав:
— Ми повинні бути на височині Кентербері. Віддаль звідціля до Ґревзенда не дуже велика. Всю ніч буде добра погода. Нападу боятися на морі нам нічого, бо воєнні фльоти зараз коло берегів Еспанії. Переїзд буде добрий.
Дея зігнулася й щодалі то більш полотніла; вона конвульсійно м'яла в своїх пальцях матерію вбрання. Вона зідхнула невимовно задумливо й прошепотіла: х
— Я розумію, що це таке. Я вмираю.
Ґуїнплен схопився страшний. Урсус підтримав Дею.
— Вмирати! Тобі вмирати! Ні. Цього не буде. Ти не можеш умерти. Вмирати тепер! Вмирати зараз, — це неможливо. Повернути тебе й відняти тієї ж хвилини! Ні. Такого не може бути. Тоді земля, небо, дитяча колиска, материнське годування, людське серце, любов, зорі — все це западня! Тоді не буде нічого! Тоді треба образити все творіння! Все буде безодня! Ти, Деє, не знаєш, що говориш! Ти житимеш. Я вимагаю, щоб ти жила. Ти повинна коритися мені. Я твій чоловік і твій господар. Я забороняю тобі кидати мене. О, нещасні люди! Ні, цього не може бути. І я залишився б на цій землі після тебе! Це так само дивовижно, як коли б не було більше сонця. Деє, Деє, заспокойся. Це хвилина страждання, що зараз мине.