Так само і від того, що ледь-ледь, насилу рухається, переходимо до чогось непорушного. Не інакше й тут: щось було згідне з природою, але зростання величини переносить на нього іншу властивість і робить його благом.
Бувай здоров!
ЛИСТ СХІХ
Сенека вітає свого Луцілія!
Хоч би скільки разів мені пощастило на якусь знахідку, ніколи не чекаю, поки скажеш: "Це для спільного вжитку!" — сам собі це кажу. Спитаєш мене, що то за знахідка? Ширше підставляй полу: нагодився чистий зиск. Навчу, в який спосіб ти б міг якнайшвидше розбагатіти, а тобі ой як кортить почути про те! Та й не диво: найкоротшою дорогою виведу тебе до найбільших багатств. Тобі, одначе, знадобиться позикодавець: щоб зайнятись торгівлею, мусиш узяти в борг. Але я не хочу, щоб ти це робив через посередника, щоб твоє ім'я заяложував якийсь там махляр. Я маю для тебе готового до послуг вірителя — його вказав Катон: "Бери в борг у себе самого". Хай би в нас була якась там крихта — того вистачить, якщо по те, чого нам бракне, звертатимемось до себе самих. Адже нема жодної різниці, мій Луцілію, чи ти матимеш якусь річ а чи просто її не бажатимеш. І тут, і там кінцевий підсумок однаковий: не будеш мучитися. Я не вимагаю, щоб ти відмовляв у чомусь природі: її не подолаєш, вона вперто домагається свого; але знай одне: що виходить за її межі, те позичене, а не конечне. Я голодний: треба щось з'їсти; а яким буде хліб — із полби чи з пшениці — для природи це байдуже: вона домагається, щоб шлунок наповнили, а не щоб йому догоджали. Хочу пити,— а чи зачерпну воду з сусіднього озерця, чи ту, що я обклав її снігом, аби була студеною від позиченого холоду,— для природи байдуже. Вона велить одне: вгамувати спрагу; а з якого кухля питимеш: золотого, кришталевого, порцелянового чи просто з пригорщі(1) — те, кажу ще раз, для природи байдуже. Дивись на межу, яка накреслена всьому сущому,— й відмовишся від зайвого. Нагадає про себе голод — сягну рукою по щось найближче; він сам присмачить усе, хоч би що я взяв: голодний нічим не гордує.
Хочеш знати, що мене так утішило? Прекрасно, на мій погляд, сказано: "Мудрець — найпильніший шукач природних багатств".— Відмовиш на те: "З порожньої тарілки мене частуєш. Як це так? Я вже наготував, було, коші. Озирався, на яке б то море податися в торгових справах, скільки грошей взяти у відкуп, яких товарів закупити. Хіба то не обман: пообіцяти золоті гори, а навчити вбогості?" — Виходить, ти вважаєш убогим того, хто не знає, що таке нестача? — "Не знає, завдячуючи собі й своїй терпеливості, а не фортуні".— Не хочеш визнати його багачем тільки тому, що його багатства невичерпні? Волієш мати багато чи мати достатньо? Хто багато має, той більшого жадає, а це — доказ того, що він ще далекий від достатнього. Хто ж має достатнє, той домігся того, що ніколи не випадає на долю багача,— він сягнув межі. А може, ти цього не вважаєш багатством лише з тієї причини, що через нього ніхто не був оголошений поза законом, що через нього нікому не підсипали отрути ні син, ані жона, а ті, хто ним володіє, спокійні навіть у час війни, а під час миру — дозвільні; через те, що володіти таким майном не є небезпечно,— а розпоряджатись ним — неважко? — "І все ж не вельми багатим є той, кого липі холод не діймає, не мучать голод та спрага!" — Навіть Юпітер не багатший від нього! Що достатнє, те ніколи не може бути малим, а що недостатнє — великим. Після перемоги над Дарієм, після підкорення індійців Александр — убогий. Хіба неправда? Все ще вишукує, що б то собі привласнити, нишпорить по чужих морях, посилає за океан усе нові й нові судна, ламає, скажу так, огорожі самого світу. Чого навіть природі достатньо,— мало людині! Знайшовся такий, хто, здобувши все, захотів ще чогось. От наскільки ми осліпнули розумом, от наскільки, осягнувши чогось, забуваємо, з чого почали! Він, недавній — і не без суперечок — володар скромного закутка, сягнувши краю землі й повертаючись уже належним йому світом,— сумний...
Гроші нікого не зробили багатим — навпаки, вони сповнюють кожного, хто їх громадить, ще більшою жадобою до себе. Питаєш, яка причина тієї невситимості? Хто має багато, той починає мізкувати над тим, як би то він міг іще більше мати. Врешті, можеш взяти будь-кого з тих, чиї імена ставлять поряд з іменами Красса та Ліцінія , й вивести на середину. Хай кожен виставить опис майна й підведе підсумок — що має і на що сподівається далі: він, якщо повірити мені,— вбогий, а якщо тобі,— то може зубожіти. А от хто пристосувався до вимог природи, той не тільки не відчуває вбогості — він не боїться її. Однак, аби ти не думав, що то легка річ — обмежити своє майно до природної міри, скажу таке: навіть той, кого вважаємо близьким до природи, кого називаєш убогим, навіть той володіє чимось зайвим. Багатство засліплює людей, приковує до себе їхні погляди, надто, коли з чийогось дому виносять купу грошей, коли там навіть крівля у щедрій позолоті, коли впадає в очі й прислуга — чи то однаковою будовою тіла, чи своїм одягом. Але щастя всіх тих багачів спрямоване на те, щоб його озирав люд, воно — надворі. А той, кого ми відвели далеко від люду, далеко від фортуни, той щасливий всередині. Бо щодо тих, чия клопітлива вбогість несправедливо привласнила собі ім'я багатства, то тут — як із хворобами: кажемо, що маємо гарячку, а насправді це вона має нас у своїй владі. Коли ж говоримо, що його трясе лихоманка, то відповідно треба казати, що когось трясе багатство. Одне слово, ні в чому іншому не прагну тебе переконати більше, ніж у тому, аби ти все міряв природними потребами; а їх можна задовольнити або даром, або незначним коштом. І не важся до бажань домішувати пороки! Ти цікавишся, на який стіл, у якому сріблі, з рук якої прислуги — чи одного зросту, чи проворної — подаватимуть обід. Але ж природа, окрім їжі, нічого іншого не жадає!
Змучений спрагою, певно, не станеш лише золотого
Кухля шукати; голодний — не станеш усім гидувати,
Крім павича або камбали .
Голод не пихатий; він задоволений, коли його вгамували, а чим — йому байдуже. Ну, а все інше — це муки жалюгідної розкоші: хіба ж не вона, наситившись, промишляє, як би то знову бути голодною, як то не тільки наповнити, а й розіпхати черево; як то, втамувавши спрагу першим ковтком, відчути її наново? Дуже влучно сказав Горацій, що спраги зовсім не стосується те, в якому кухлі подано воду і чи вправна рука подала той кухоль. А коли вважаєш, що для тебе небайдуже те, чи гарне волосся було у хлопчика, який подавав тобі кухля, і чи блищав той кухоль,— значить, ти не хотів пити. Природа, крім усього іншого, дала нам ще й той чи не найбільший дар: необхідне не набридає. Перебираємо лише тоді, коли є щось зайве: ось те не дуже гарне, а он те не дуже хвалять, а ще там щось не вельми приємне для ока. Великий створитель світу, той, хто накреслив нам закони життя, зробив так, щоб ми були здорові, а не розніжені. Для здоров'я маємо все готове, під рукою, а для розкошування все здобувається рясним потом та муками. Тож користаймося з того добродійства природи, зараховуючи його до найбільших добродійств; пам'ятаймо: нам найщедріше вона прислужилася тим, що, бажаючи лише необхідного, ми ніколи не пересичуємося.
Бувай здоров!
ЛИСТ CXX
Сенека вітає свого Луцілія!
Твій лист, поблукавши серед різних дрібних питань, зупинився, врешті, на одному і жадає на нього відповіді: "Звідки у нас знання про благо та про чесноту?" — Дехто вважає ті речі цілком різними; ми ж лише відділяємо одне від другого. Поясню, що маю на увазі. Є така думка, що благо — це щось корисне. Тим самим прикладають те ім'я і до багатства, й до коня, і до вина, й до взуття. Ось як низько вони цінують благо, ось до яких низин опускають його! Чесним називають усе, що збігається з належним виконанням обов'язку, наприклад, чуле піклування про батьківську старість, допомога приятелеві, що потрапив у біду, мужність у поході, розважне й помірковане судження. Ми теж розглядаємо окремо чесноту і благо, хоч і те, й це виводимо з одного. Ніщо не може бути благом, якщо водночас воно не є чесним, а що чесне, те завжди благо. Вважаю зайвим приточувати тут, яка між ними різниця: про це я вже не раз вів мову. Скажу одне: не вважаємо благом те, що може бути використане кимсь як зло. А ти бачиш, як багато людей зловживають багатствами, знатністю, могутністю.
А тепер повертаюсь до того, про що хочеш довідатись від мене: як дійшло до нас перше знання блага і чесноти. Природа не могла нас цього навчити: вона дала нам насіння того знання, але не саме знання. Дехто вважає, що ми просто натрапили на те знання, але в це годі повірити: не навинувся ж комусь отак випадково образ доброчесності. Гадаю, що те знання осягаємо шляхом спостереження і порівняння неодноразових наших вчинків. Наші вважають, що до розуміння чесноти і блага доходимо завдяки аналогії. Це слово, раз уже латинські граматики обдарували його правом громадянства, не вважаю і я потрібним засуджувати й висилати на батьківщину — послуговуватимусь ним не лише як прийнятим, але також як загальновживаним. Поясню, що це за аналогія. От ми дізналися в свій час, що таке здоров'я тіла; звідси й додумались, що мусить бути і якесь здоров'я духу. Нас захопили милосердні, людяні, мужні вчинки; от ми й почали подивляти в них досконалість. Під ними було й чимало пороків, але їх прикривав сам вигляд і блиск того чи іншого вчинку — і ми тих пороків не зауважили. Природа велить перебільшувати похвальне, тому кожен втішається славою, що виходить поза межі справді заслуженої. Звідси — наше уявлення про надзвичайне благо. Фабріцій відкинув золото царя Пірра(1): вважав, що знехтувати царськими скарбами — це щось більше, ніж саме царство. Він же, коли Піррів лікар брався подати цареві отруту, попередив Пірра, щоб той остерігався підступу. Однаково високий дух потрібен був для того, щоб не дозволити перемогти себе силою багатства, як і для того, щоб не здобути перемогу силою отрути! Ми подивляємо велич мужа, який не поквапився ні на царські обіцянки, ані на обіцянки, звернені проти царя, велич мужа, який неухильно тримався доброго прикладу, і навіть на війні — а це найважче! — цурався лихого вчинку, бо вірив: є щось таке, чого не можна допуститися й супроти ворога, і в своїй крайній убогості, яку зробив окрасою для себе, золото зневажав не менше, ніж отруту.