Ярмарок Суєти

Він сидів біля візника й весь час розмовляв з ним про коней, про дорогу, про те, хто тримає який за­їзд і чиї коні тепер возять карету, якою він так часто подорожував хлопцем, коли вони з Піттом вчилися в Ітоні. В Грязьбері на них чекала карета з парою коней і з візником у жалобі.

Це та сама стара карета, Родоне,— мовила Ребека, коли вони сіли в неї.— Дивись, як міль поточила оббиття...

А ось і пляма, через яку сер Пітт (о, бачу, торговець залі­зом Доусон замкнув свою крамничку)... через яку сер Пітт зчинив такий ґвалт. А то ж він сам розбив пляшку вишнівки, по яку ми їздили в Саутгемптон для твоєї тітки. Як біжить час! Невже це Поллі Толбойс, он та височенька Дівчина, що стоїть з матір'ю біля хвіртки? А я її пам'ятаю замурзаним, непоказним дитинчам, що пололо грядки в садибі.

Гарна дівчина,— сказав Родон і приклав два пальці до крепу на капелюсі у відповідь на вітання матері-й дочки.

Бекі то тут, то там упізнавала знайомих, кланялась їм і ласкаво всміхалася. Ці зустрічі були їй дуже приємні: вдавалося, що вона вже не самозванка, а законно поверта­ється в оселю своїх предків. А Родон, навпаки, був зніяковілий і пригнічений. Може, він згадував своє невинне дитинство? Може, його мучило якесь невиразне каяття, сумніви й сором?-Твої сестри, мабуть, уже дорослі,— мовила Ребе­ка, чи не вперше згадавши про дівчат, відколи розлучи­лася з ними.

Далебі, не знаю,— відповів полковник.— Тю, та це ж матінка Лок! Як живете, місіс Лок? Ви ж мене пам'я­таєте, правда? Родона, ге? Ну й живучі в біса ті старі баби і їй було сто років уже тоді, як я був хлопцем.

Вони під'їздили до брами, яку охороняла місіс Лок. Ре-бека захотіла неодмінно потиснути їй руку, коли та відчи­нила їм рипучу залізну браму і вони в'їхали між два стов­пи, оброслі мохом і прикрашені голубом та змією.

Батько добре прорідив парк,— сказав Родон, озираючись навколо, і надовго замовк.

Бекі теж мовчала. Обоє вони " були трохи схвильовані й думали про минуле. Він — про Ітон, про свою матір, яку пам'ятав холодною, стриманою жінкою, про рано померлу сестру, яку дуже любив, про те, як він, бувало, лупцював Пітта, і про маленького Роді, залишеного вдома. А Ребека думала про свою молодість, про старанно приховувані та­ємниці тих рано затьмарених днів, про вихід у світ через цю браму, про міс Пінкертон, про Джоза й Емілію.

Усипані жорствою алея і тераса були вже виполоті. Над парадним входом красувався великий мальований герб, і дві урочисті, високі постаті в чорному широко розчинили двері, кожна свою половину, тільки-но карета під'їхала до знайомих східців. Родон почервонів, а Ребека трохи зблідла, коли вони під руку минали старовинні сіни. Бекі стиснула йому руку, входячи в оббиту дубом вітальню, де їх зустріли сер Пітт і леді Джейн. Сер Пітт був весь у чорному, леді Джейн також, а міледі Саутдаун — у ве­личезному головному уборі, унизаному скляним намистом і увінчаному пір'ям, що коливалось над головою її ми­лості, мов катафалк.

Сер Пітт мав рацію, кажучи, що вона не поїде. Вона обмежилась тим, що в присутності Пітта і його непокірної дружини не розтуляла рота й лякала дітей у їхній кімнаті своїм зловісним виглядом і поведінкою. Тільки легенький кивок головного убору й плюмажу привітав Родона з дру­жиною, коли ці блудні діти повернулися до своєї родини.

Щиро кажучи, ця крижана холодність їх не дуже засму­тила. Тієї хвилини її милість була для них другорядною особою; Родона й Ребеку більше цікавило, як їх зустріне володар-брат і невістка.

Пітт, ледь почервонівши, виступив уперед, потиснув бра­тові руку, а Ребеці, крім того, що теж потиснув руку, ще й дуже низько вклонився. Зате леді Джейн схопила її за обидві руки й ніжно поцілувала. Від такої зустрічі в нашої малої пройдисвітки якимось дивом виступили на очах сльози, хоч, як ми знаємо, цю оздобу на її виду не часто можна було побачити; а Родон підбадьорений таким ви­явом почуттів з боку невістки, підкрутив вуса й попросив дозволу привітати леді Джейн поцілунком, через що її милість аж почервоніла.

З біса гарна жіночка та леді Джейн,— сказав він, коли залишився з дружиною на самоті.— А Пітт потовщав і гарно тримається.

Він собі може триматися, як хоче,— зауважила Ре-бека й погодилася з чоловіком, що "теща — жахливе старе опудало, а сестри— досить милі дівчатка".

їх теж викликали зі школи на похорон батька. Мабуть, сер Пітт Кроулі, щоб додати гідності домові й родині, ви­рішив зібрати якомога більше людей, одягнутих у чорне. Вся челядь замку, жінки з притулку для старих, в яких Пітт-старший видурював чимало того, що їм належалось, родина псаломщика і всі інші, хто мав якийсь стосунок до замку чи до пасторського дому, одяглися в жалобу; до них додаймо зо два десятки людей з похоронної контори з чорними пов'язками на рукавах і капелюхах — під час похорону вони утворювали показну процесію. Та всі вони — німі персонажі нашої драми, і оскільки їм не дове­деться нічого ні робити, ні казати, їм належить дуже мало місця в нашій повісті.

У розмові з Родоновими сестрами Ребека не вдавала, ніби не пам'ятає, що була їхньою гувернанткою, навпаки, добродушно й щиро нагадала їм про це, уважно розпи­тала їх про школу й сказала, що дуже часто думала про них і хотіла довідатись, як вони живуть. Можна було й справді повірити, що, розлучившись зі своїми ученицями, вона весь час думала про них і цікавилася їхнім життям. У всякому разі, вона переконала в цьому і леді Джейн, і її молодих зовиць.

Вона нітрохи не змінилася за ці вісім років,— ска­зала міс Розалінд своїй сестрі Вайолет, коли вони пере­одягалися на обід.

Руді жінки завжди здаються молодшими за свій вік,— відповіла та.

У неї волосся куди темніше, ніж було, мабуть, вона його фарбує,— додала Розалінд.— І взагалі вона потов­щала й покращала,— повела вона далі, бо теж мала схильність товщати.

Принаймні вона не пишається і пам'ятає, що була колись у нас гувернанткою,— мовила Вайолет, натякаючи на те, що кожна гувернантка повинна знати своє місце, й зовсім забуваючи, що вона сама була онукою не тільки сера Уолпола Кроулі, а й Містера Доусона з Грязьбері, а отже, мала на щиті свого герба відерце з вугіллям. На Ярмарку Суєти можна щодня зустріти дуже милих людей, у яких така сама коротка пам'ять.

Мабуть, наші кузини кажуть неправду, нібито її мати танцювала в театрі. Людина не винна, що вона такого походження, а не іншого,— відповіла Розалінд, виявляючи надзвичайне вільнодумство.— І я згодна з братом, що, коли вона вже вві­йшла в нашу родину, ми не повинні цуратися її. А тітка Б'ют нехай би вже мовчала, вона ж хоче видати Кет заміж за молодого Купера, сина виноторговця, і звеліла, щоб він неодмінно сам приходив до них по замовлення.

Цікаво, чи тепер леді Саутдаун поїде? Вона вовком дивилася на місіс Родон,— сказала сестра.

Хай би їхала. Мені б не довелося читати "Пралю в парафії Фінчлі",— заявила Вайолет.

Розмовляючи так і навмисне обминаючи коридор, у кін­ці якого в кімнаті за зачиненими дверима стояла труна, день і ніч горіли свічки й сиділо двоє плакальників, дів­чата спустилися вниз обідати, куди, як звичайно, скликав усю родину дзвін.

Але перед тим леді Джейн повела Ребеку до призначе­них для неї кімнат, що, як і весь будинок, набули куди Охайнішого вигляду, відколи владу перейняв Пітт, і, по­бачивши, що скромні валізки місіс Родон уже стоять у спальні та сусідній туалетній кімнаті, допомогла їй скинути гарненького жалобного капелюшка й спитала, чи не треба їй ще щось зробити.

Мені найдужче хотілося б,— мовила Ребека,— піти до дитячої кімнати й глянути на ваших любих діточок.

Обидві леді дуже ласкаво перезирнулися й руч об руч рушили нагору.

Ребеці страх сподобалась маленька Матильда, якій ще це минуло чотирьох років, вона сказала, що такої чарівної дитини ще світ не бачив, а дворічного хлопчика — блідого, з сонними очима й великою головою — визнала дивом при­роди, такий він був великий, розумний і гарний.

Аби тільки мама не так напихала його ліками,— зітхнувши, промовила леді Джейн.— Я часто думаю, що без них ми були б здоровіші.

І леді Джейн та її нова приятелька завели ту щиру розмову про дитячі недуги, які так полюбляють матері, та й взагалі, як мені натякнули, більшість жінок.

П'ятдесят років тому, коли автор цих рядків був ще допитливим хлопчаком і мусив після обіду залишати їдальню разом з жінками, розмови їхні, як я пригадую, точилися пере­важно навколо їхніх хвороб, і тепер, спитавши про це двох-трьох знайомих дам, я дійшов висновку, що нічого не змінилося. Нехай мої чарівну читачки самі перекона­ються в цьому сьогодні ж таки ввечері, коли після десерту залишать їдальню і перейдуть обмінюватися таємницями до вітальні. Одне слово, за півгодини Бекі й леді Джейн стали близькими приятельками, а ввечері її милість зна­йшла нагоду сказати своєму чоловікові, що вважає невістку ласкавою, щирою, відвертою і чутливою жінкою.

Легко здобувши таким чином прихильність дочки, наша невтомна жіночка взялася до величної леді Саутдаун. Тільки-но опинившись на самоті з її милістю, вона по­чала розпитувати її про дітей і сказала, що її власного сина врятували — просто таки врятували! — великі дози каломелі, коли вже всі паризькі лікарі махнули на дитину рукою. Згадала вона також про те, що їй часто доводи­лося чути про леді Саутдаун від чудової людини, велебного Лоренса Грілса, священика мейфейрської церкви, куди вона ходить, і про те, як важкі обставини й нещастя змінили її погляди на життя і як палко вона сподівається, Що прожиті роки, згаяні на світські розваги й помилки, не завадять їй замислитися про майбутнє.

Вона розповіла, як допомогли їй колись релігійні настанови містера Кроулі торкнулася "Пралі з парафії Фінчлі", яку прочитала з великою користю для себе, розпитала про леді Емілі, талановиту авторку тієї брошури, тепер леді Емілі Горнблоуер, що живе в Кейптауні, де її чоловік має великі надії стати єпископом Кафрарії.

Але остаточно вона прихилила до себе леді Саутдаун тоді, коли після похорону, почуваючись дуже пригніче­ною і хворою, звернулась до її милості по медичну пораду, і стара графиня не тільки сказала їй, що робити, а й сама, в нічному халаті, дужче, ніж будь-коли, схожа на леді Макбет, прийшла до кімнати Бекі з пакою своїх улюбле­них брошур і власноручно приготованими ліками, які за­пропонувала місіс Родон негайно випити.

Бекі спершу взялася до брошур і, гортаючи їх з вели­чезною цікавістю, завела з леді Саутдаун розмову про них і про спасіння своєї душі, сподіваючись, що цим урятуєть­ся від тілесних ліків.