Воно, звичайно, дорогеньке, шість франків за пляшку, зате серце звеселяє.
— Принесіть три склянки,— сказав Жюльєн з дитячим захопленням,— і запросіть сюди двох в'язнів, які, я чую, прогулюються в коридорі.
Тюремник завів до нього двох галерників-рецидивістів, яких мали повернути на каторгу. Ці бандити були дуже веселі і відзначалися справді надзвичайною хитрістю, сміливістю й самовладанням.
— Дайте мені двадцять франків,— сказав один з них Жюльєнові,— і я розповім вам в усіх подробицях своє життя. Це щось надзвичайне.
— Та це ж буде брехня! — сказав Жюльєн.
— Ні в якому разі,— відповів він,— ось мій приятель, він заздрить моїм двадцятьом франкам і викриє мене, якщо я скажу неправду.
Історія його була справді жахлива. Вона свідчила про безстрашне серце, в якому панує одна єдина пристрасть — гроші.
Коли вони пішли, Жюльєн відчув себе іншою людиною. Весь його гнів проти самого себе зник. Жорстока душевна мука, роз'ятрювана отрутою малодушності, якій він піддався після від'їзду пані де Реналь, перетворилась у глибоку скорботу.
"Якби мене не засліплювала показна зовнішність,— казав він собі,— я б побачив, що в паризьких салонах повно таких самих чесних людей, як мій батько, або таких спритних негідників, як оці галерники. І вони мають рацію: адже ніхто з світських людей не прокидається вранці з думкою: "Як би мені сьогодні пообідати?" А ще пишаються своєю чесністю! А попадуть у присяжні — гордо засуджують людину за те, що вона вкрала срібний прибор, щоб не померти з голоду. Та коли йдеться про те, щоб висунутись при дворі, щоб здобути чи відібрати міністерський портфель, наші чесні світські пани підуть на будь-які злочини, точнісінько такі самі, як ті, що їх робили ці двоє галерників з крайньої нужди...
Ніякого природного права не існує, цей вислів — застаріла нісенітниця, цілком гідна прокурора, що цькував мене напередодні; його прадід розбагатів на конфіскаціях за часів Людовіка XІV. Право виникає тільки тоді, коли оголошується закон, що забороняє робити певну річ під страхом кари. Поки нема закону, природною є тільки лев'яча сила або потреба живої істоти, яка почуває голод і холод, одне слово — потреба... Ні, люди, що користуються загальною повагою,— це просто шахраї, яким пощастило не пійматися на гарячому. Обвинувач, якого суспільство нацьковує на мене, розбагатів через підлоту... Я вчинив злочин, і тому справедливо засуджений, але, якщо не рахувати цього єдиного мого злочину, Вально, який засудив мене, в сто разів шкідливіший для суспільства, ніж я.
Ну що ж! — додав Жюльєн сумно, але без гніву,— Мій батько хоч і скнарий, але кращий за всіх отих людців. Він ніколи не любив мене. А тепер міра терпіння його переповнилась, бо моя ганебна смерть знеславить його. Цей страх, що не вистачить грошей, це перебільшене уявлення про людську злобу, що зветься скнарістю, дають йому змогу бачити велику втіху в тих трьох-чотирьох сотнях луїдорів, які я можу йому залишити. Коли-небудь у неділю, після обіду, він показуватиме всім заздрісникам у Вер'єрі своє золото.
"За ту ціну,— говоритиме його погляд,— хто з вас не був би радий, щоб синові відрубали голову?"
Ця філософія, може, й була близька до істини, але від неї хотілось умерти. Так минуло п'ять довгих днів, Жюльєн був чемний і лагідний з Матильдою, він бачив, що її терзають ревнощі. Одного вечора він серйозно думав про те, щоб заподіяти собі смерть. Серце його було сповнене глибокої муки від розлуки з пані де Реналь. Ніщо не вабило його більше ні в реальному житті, ні в уяві. Відсутність усякого руху вже почала впливати на його здоров'я, і в його вдачі з'явилась якась немічна екзальтованість, як в юного німецького студента. Він помалу втрачав мужню гордість, яка відкидає енергійним слівцем недостойні думки, що закрадаються в душу людини в нещасті.
"Я любив правду... А де вона?.. Скрізь саме лицемірство або принаймні шарлатанство, навіть у найдоброчесніших, навіть у найвищих.— І уста його гидливо скривилися...— Ні, людина не може довіритись іншій людині.
Пані де ***, збираючи пожертви на бідних сиріток, запевняла мене, що князь такий-то дав десять луїдорів. Брехня! Та що я кажу! А Наполеон на острові Святої Єлени!.. справжнє дурисвітство — прокламація на користь римського короля.
Боже праведний! Якщо така людина, та ще й у хвилину, коли нещастя суворо закликає її до виконання обов'язку, принижується до шахрайства, чого ж можна чекати від решти жалюгідної породи?
Де ж істина? В релігії... Так,— додав він з гіркою посмішкою, сповненою невимовного презирства,— в устах Маслонів, Фрілерів, Кастанедів... А може, в справжньому християнстві, пастирям якого не слід платити грошей, як не платили апостолам?.. А втім, апостол Павло діставав свою платню в утіхах влади, в промовах, у славі...
Ах, якби на світі існувала істинна релігія! Який я дурень! Мені ввижається готичний собор, його величні вітражі. Мій немічний дух уявляє собі священнослужителя цього собору... Душа моя зрозуміла б його, душа потребує його... Але замість нього я бачу якогось фата з прилизаним волоссям... щось подібне до кавалера де Бовуазі, тільки без його приємності.
Ні, справжній пастир,— це Масільйон,166 це Фенелон…167 Масільйон висвятив Дюбуа.168 А після "Мемуарів" Сен-Сімона і Фенелон для мене став не тим; та якби, зрештою, існував справжній пастир... Тоді б чутливі душі знайшли в світі якусь можливість єднання... Ми не були б такі самотні... Цей добрий пастир говорив би нам про бога. Та про якого бога? Не про цього біблійного бога, дрібного деспота, жорстокого й сповненого жадоби помсти... а про Вольтерового бога, справедливого, доброго, вічного..."
З хвилюванням згадував Жюльєн численні місця з Нового завіту, який знав напам'ять... "Але як же можна, "де зберуться докупи троє", увірувати в це велике ім'я бога після того, як ним так жахливо зловживали наші священики?
Жити в самотності!.. Яка мука!..
Я божеволію і стаю несправедливим,— сказав Жюльєн, вдаривши себе по лобі.— Я самотній отут в казематі, але я жив на землі не самотньо, мене запалювала могутня ідея обов'язку. І цей обов'язок, який я сам собі приписав,— помилявся я чи ні,— був для мене наче стовбур міцного дерева, на який я спирався в бурю; я хитався, я метався, адже, зрештою, я тільки людина... та все-таки я встояв.
Це вогке повітря каземату навіяло на мене думки про самотність...
Але навіщо ж я, проклинаючи лицемірство, сам лицемірю? Адже ж гнітить мене не смерть, не каземат, не вогке повітря, а те, що зі мною нема пані Де Реналь. Якби у Вер'єрі я мусив жити тижнями в підвалах її дому, щоб бачитися з нею,— хіба я нарікав би?"
— Вплив моїх сучасників дається взнаки — сказав він голосно з гірким сміхом.— В розмові з самим собою, за два кроки від смерті, я все ще лицемірю... О дев'ятнадцяте сторіччя!
"... Мисливець стріляє з рушниці в лісі, його здобич падає, він кидається за нею. Його чобіт потрапляв в величезний мурашник, руйнує житло мурашок, розкидає їх самих і їхні яєчка... Найрозумніші філософи з мурашок ніколи не зрозуміють, що то таке було,— чорне, величезне, жахливе, отой чобіт мисливця, що зруйнував їхнє житло з блискавичною швидкістю, після того як розлігся жахливий гуркіт і спалахнуло червонясте світло.
... Так само смерть, життя, вічність — речі дуже прості для того, чиї органи можуть їх сприйняти...
Мушка-одноденка народжується о дев'ятій годині ранку в ясний літній день і вмирає о п'ятій годині вечора; ну, як же вона може зрозуміти, що значить слово "ніч"?
Дайте їй ще п'ять годин існування, і вона побачить і зрозуміє, що таке ніч.
Отак і я — помру в двадцять три роки. Дайте мені ще п'ять років, щоб пожити біля пані де Реналь..."
І він зареготав, як Мефістофель. Що за божевілля міркувати про ці великі питання!
1. Я лицемірю, наче тут хтось є і слухає мене.
2. Я забуваю жити й кохати, коли мені лишається так мало днів... Яке горе! Пані де Реналь нема зі мною, її чоловік, напевне, не пустить її більше у Безансон, щоб вона не знеславила себе.
Ось звідки моя самотність, а зовсім не від того, що немає справедливого, всемогутнього бога, не злого, не мстивого...
Ах, якби він існував!.. Горе мені! Я впав би перед ним на коліна і сказав би: "Я заслужив смерть, але, великий боже, добрий, великодушний боже, поверни мені мою кохану!"
Було вже дуже пізно. Він спокійно поспав дві чи три години, а потім прийшов Фуке.
Жюльєн почував себе сильним і рішучим, як людина, яка ясно бачить, що робиться в її душі.
XLV
— Не хотілося б мені робити бідолашному абату Ша Бернару неприємність і викликати його сюди,— сказав він Фуке,— він після цього не їстиме три дні. Але ж постарайся знайти мені якого-небудь янсеніста з друзів пана Пірара, щоб це був не інтриган.
Фуке тільки й чекав, коли його про це попросять. Таким чином, Жюльєн сумлінно виконував усе, чого вимагає провінційна громадська думка. Завдяки абатові де Фрілеру і навіть незважаючи на поганий вибір духівника, Жюльєн все-таки перебував у в'язниці під покровительством конгрегації. Якби він поводився розумніше, йому б допомогли втекти. Але погане повітря каземату вже справляло свій вплив, розум його слабшав. Яке ж це було для нього щастя, коли до нього повернулась пані де Реналь.
— Мій найперший обов'язок — бути з тобою,— сказала вона, цілуючи його.— Я втекла з Вер’єра.
Перед нею Жюльєн не мав дріб'язкового самолюбства, він розповів їй про свою малодушність. Вона була з ним чарівна й добра.
Увечері, як тільки вона вийшла з в'язниці, вона наказала покликати негайно до своєї тітки того священика, що вхопився за Жюльєна, мов за свою здобич. Оскільки він нічого іншого не домагався, як заслужити ласки молодих жінок з вищого товариства в Безансоні, пані де Реналь легко вдалося умовити його вирушити на дев'ять днів на прощу в абатство Бре-ле-О.
Нема слів, щоб відтворити безмежне й шалене кохання Жюльєна.
Роздаючи золото й користуючись, навіть зловживаючи, впливом своєї тітки, всім відомої й багатої святенниці, пані де Реналь дістала дозвіл бачитися з Жюльєном двічі на день.
Почувши про це, Матильда мало не збожеволіла з ревнощів. Адже пан де Фрілер признався їй, що при всьому своєму авторитеті він не може до такої міри зневажати пристойність, щоб дати їй можливість бачитися з своїм другом більше як раз на день.