Він був сам на чардаку. Поки були на річці, іншого матроса й не треба було. За декілька хвилин судно вийшло на течію річки. Воно пливло без кілевого й бокового колихання. Темза, що її мало порушував приплив, була спокійна. Течія несла судно й воно швидко віддалялося. Позад нього зникали в тумані темні лондонські обриси.
Урсус говорив далі:
— Однаково, я дам їй диґіталіну. Боюся тільки, щоб вона не почала марити. На долоні в неї піт. Однак що де ми заподіяли милосердному богові? Як швидко прийшло на нас нещастя! Огидливий поспіх зла. Падає камінь, а в нього кігті, — то яструб налетів на ластівку. Така й доля. І от ти лежиш, моя тиха дитино. Приводимо до Лондону, кажемо: це велике місто і в ньому чудесні монументи. Савтворк — розкішне передмістя. Оселяємося там. Насправді це гидка країна. Що ж тепер мені робити? Я задоволений, що від'їжджаю. Сьогодні 30 квітня. Я завсігди боявся цього місяця; у квітні місяці тільки два щасливі дні — 5 и 27 і чотири нещасні — 10, 20, 29 і 30. Це довели безсумнівно Карданові розрахунки. Хоч би швидче проходив цей день. Від'їхали — легче стало. На світанку ми будемо в Ґревезенді, а завтра ввечері в Ротердамі. Чорт би його побрав, я вдруге рочну життя в повозці, тягатимемо її, — чи не так,. Гомо?
Легенький стук дав знати, що вовк погоджується.
Ч Урсус сказав далі:
— Коли б з горя можна було вийти, як виходять із міста. Гомо, ми могли б ще бути щасливі! На жаль, назавсігди не буде з нами того, кого вже немає. Тінь залишається на тих, хто переживає. Ти, Гомо, знаєш, про кого я кажу. Нас було четверо, тепер нас тільки троє. Життя — це тільки довга втрата всього того, що любиш. Позад себе залишають довгий слід горя. Доля вражає нас ряснотою нестерпучих страждань. А ще дивуються, що старі люди товчуть те саме. То безнадія робить тупоголових. Мій любий Гомо, вітер ззаду дме в тому самому напрямку. Не видно вже зовсім і собора св. Павла. Зараз пройдемо перед Грінвічем. Добрих шість миль проїхали. Ах, я назавжди повертаюся спиною до цих огидливих столиць, що повні священиків, суддів і черні. Мені більш подобається дивитися, як шелестить листя на деревах. — А все ж чоло спітніле! А на руці так надулися жили й стали фіолетові, — це мені не подобається. I' все це від лихоманки. Ах, все це вбиває мене. Спи, моя дитино. О, так, — вона спить.
І от піднісся голос, голос невимовний, наче далекий, здавалося, що він одночасно йде з висоти і з глибини, божественно лиховісний, голос Деї.
Все, що Ґуїнплен зазнав до цього моменту, розсіялося. Його янгол говорив. Йому здавалося, що він чує слова,'які сказано поза життям, в небесній далечіні.
Голос говорив:
— Він добре зробив, що пішов звідціля. Цей світ не той, що був потрібний йому. Тільки треба, щоб і я пішла з ним. Батьку, я не хвора, я чула все, що ти оце говорив; мені дуже добре, я здорова, я спала. Батьку, я буду щаслива.
— Моя дитино, — спитав Урсус з відтінком туги, — що ти хочеш сказати?
Настала павза, наче для того, щоб їй перевести дух; потім до Ґуїнплена донеслися такі слова, що їх вимовлено було повільно:
— Ґуїнплена більше немає. От тепер я сліпа. Раніш я не знала ночі. Ніч — це коли його немає.
Голос ще спинився, потім сказав далі:
— У мене завсігди була тривога, що він одлетить. Я почувала, що він небесний. І враз він одлетів. На цьому й повинно було закінчитися. Душа відходить, як і птиця. Однак гніздо душі в глибині, де великий магніт, що притягує все, і я добре знаю, де знайти Ґуїнплена. Я не загублю своєї дороги. Батьку, це там. Пізніше й ти з'єднаєшся з нами. І Гомо так само.
Гомо, почувши своє ім'я, потихеньку вдарив хвостом по палубі.
— Батьку, — говорив голос, — ти добре розумієш, що від того моменту, коли не стало Ґуїнплена, для мене кінчилося все. Коли б я й хотіла залишитися, — то я б не могла, бо треба ж дихати. Не слід вимагати неможливого. Я була з Ґуїнпленом, — це так природно, — я жила. Тепер Ґуїнплена немає, я вмираю. Це теж саме. Треба, або щоб він повернувся, або ж щоб я відійшла. А що йому неможливо повернутися, то повинна я відійти. Вмерти — —це дуже добре. Це зовсім не важко. Батьку, що гасне тут, те засвічується в іншому місці Жити на цій землі, де ми, — серце стискується. Неможливо ж завсігди бути нещасними. Тоді йдуть у ті краї, що ти звеш їх зорями, там одружуються, там не кидають одно одного, любляться, любляться, любляться, і це те, що є милосердний бог.
Ну, не хвилюйся, — сказав Урсус.
Голос казав далі:
— Наприклад, — минулого року, навесні минулого року, ми були вкупі, були щасливі, — яка велика різниця з теперішнім. Я вже не пам'ятаю, в якому невеликому місті ми були; там були дерева, я чула — співали зяблівки. Тепер ми прибули до Лондона.' Все змінилося. Я не докоряю. Не можна знати, що й де трапиться. Батьку, ти пригадуєш? Одного вечора у великій ложі сиділа жінка; ти казав: то — герцоґиня! Мені було так сумно. Я гадаю, що було б краще нам залишатися в маленьких містах. А затим, Гуїнплен добре зробив. Тепер моя черга. Потім ти ж сам оповідав мені, що я була зовсім маленька, коли померла моя мати, що я лежала на землі врочі під снігом, що падав на мене, і що він, так само малий, так само самотній, підібрав мене, і що тільки через це я залишилася жива; тому ти не можеш дивуватися, що я тепер маю абсолютну потребу відійти й що я хочу заглянути в могилу, чи немає там Ґуїнплена. Бо в житті є тільки одна річ — серце, а після життя — душа. Батьку, ти добре усвідомив те, що я кажу, — чи так? Що це рухається? Мені здається, що ми в будинку, що рухається. Однак я не чую . шуму вулиць.
Після перерви голос додав:
-Я не дуже розрізняю між тим, що було вчора й сьогодні. Я не скаржуся. Я не знаю, що счинилося, але, певне, щось важливе.
Ці слова сказано було з глибоким невтішним сумом і зітханням, що його почув Ґуїнплен; закінчилися вони так:
-Треба мені відійти, якщо він не повернеться.
Похмурий Урсус пробурчав напівголосно:
— Я не вірю в привиди.
Він сказав далі:
— Це судно. Ти питаєш, чому будинок рухається, — тому, що ми на судні. Заспокойся. Не треба багато говорити. Дочко моя, коли ти хоч трохи любиш мене, то не хвилюйся, не доводь себе до лихоманки. Такий старий, як я, — я не зможу знести твоєї хворости. Пожалій мене, не хворій.
Голос знов почав:
— Шукати на землі, — для чого? Коли можна знайти тільки на небі.
Урсус відмовив майже владним тоном:
— Заспокойся. Бувають моменти, коли ти всього не розумієш. Я раджу тобі бути спокійною. Потім, ти не можеш знати, що таке надута жила. Я буду спокійний, коли ти будеш спокійна. Дитино моя, зроби ж щонебудь і для мене. Він тебе підібрав, а я тебе виховав. Ти сама ррбиш себе хворою. Це погано. Треба заспокоїтися й заснути. Все буде гаразд. Клянуся тобі моїм чесним словом, що все буде гаразд. Погода чудова. Ніч наче навмисне замовлено для нас. Завтра будемо в Ротердамі, — це місто в Голяндії, коло гирла Мааса.'
— Батьку, — сказав голос, — бачиш, коли це з дитинства й коли ми завсігди були одно з одним, то не слід, щоб це розладжувалося, бо тоді треба вмирати, й навіть немає засобів зробити інакше. Я тебе дуже люблю, але я почуваю, що я не цілком з тобою, хоч я ще й не з ним.
— Ну, — настоював Урсус, — постарайся знов заснути.
Голос відповів:
— Цього мені не бракуватиме.
Урсус відмовив зовсім тремтячим голосом:
— Я кажу тобі, що ми їдемо до Голяндії, до Ротердаму, що є місто...
— Батьку, — сказав голос, я не хвора; коли це непокоїть тебе, то заспокойся, в мене немає лихоманки; мені трохи жарко, — от і все.
Урсус пробурчав:
— Коло гирла Мааса.
— Я здорова, батьку, але, як бачиш, я почуваю, що вмираю.
— Не вигадуй нічого такого, — сказав Урсус.
І він тихо додав про себе:
— Господи, тільки б не стурбувало її щось!
Замовкли.
Враз Урсус крикнув:
— Що ж це ти робиш? Чого ти встаєш? Благаю тебе, лежи. Ґуїнплен затрясся й висунув голову вперед.
III
РАЙ, ЩО ЙОГО ЗНАЙДЕНО НА ЗЕМЛІ
Він побачив Дею. Вона випросталася на матраці на весь свій зріст. На ній було довге біле вбрання, старанно застебнуте; воно дозволяло бачити тільки верхню частину плечей і ніжну шию. Рукава ховали її руки, а складки закривали ноги. Видно було, що на кистях рук надулася ціла мережа синюватих од лихоманки жил. Вона тремтіла і гнулася скорше, ніж хиталася, як тростинка. Ліхтар освітлював її знизу. Її прекрасне лице було невимовне. Розпущене волосся розвівалося. Ні одна сльоза не скотилася на її щоки. В її зіницях був огонь і ніч. Вона була бліда тією блідістю, що подібна до відблиску божественного життя на земному лиці. її розкішна ніжна постать наче змішувалася й зливалася із складками її вбрання. Вона вся колихалася, як тремтяче полум'я. Одночасно почувалося, що вона починає ставати тільки тінью. Її широко відкриті очі блистіли. Вона нагадувала привид, що вийшов з могили, й духа, що стоїть у сяянні зорі.
Урсус, що Ґуїнплен бачив тільки його спину, з жахом простяг руки.
— Дочко моя! Боже мій, от починається марення! Марення, — це те, чого я боявся. Не треба ніякого зворушення, бо це може вбити її, а одночасно воно й потрібне, щоб не дати їй збожеволіти. Смерть або божевілля! От становище! Що робити? Боже мій? Дочко моя, ляж знову!
Однак Дея говорила. її голос був майже неясний, наче між нею й землею вже покладено було небесну глибину.
— Батьку, ти помиляєшся. В мене немає марення. Я добре чую все, що ти мені кажеш. Ти кажеш, що зібралося багато народу, що він жде й що треба, щоб я цього вечора грала; я готова, ти бачиш, що я при розумі, але я не знаю, як це зробити, бо я вмерла й Ґуїнплен умер. Я зараз іду. Я згоджуюся грати. От і я; а Ґуїнплена вже немає.
— Дитино моя, — повторив Урсус, — ну, послухай мене. Ляж на своє ліжко.
— Його вже немає! Йоґо вже немає! Ох, як темно!
— Темно, — пробурчав Урсус, — це вперше вона каже це слово!
Ґуїнплен нечутно прослизнув, зійшов на підніжок балагана, увійшов у нього, зняв свою куртку й нагрудник, одяг куртку, поклав нагрудник на шию і спустився з хатини і знов заховався за тим нагромадженням, що становили повозка, снасті й щогла.
Дея й далі шепотіла, вона ворушила губами й потроху її шепотіння стало співом. Вона почала, із вставками й прогалинами марення, той таємничий заклик, що з ним вона стільки разів зверталася до Ґуїнплена в "Переможеному Хаосі".