Отож найвагоміший доказ, що чогось ще нема,— це те, що воно буде. Я сподіваюсь, що буду мудрий, але наразі я ще не мудрий. Якби я володів тим благом, то вже ось тепер був би вільний від цього зла. В майбутньому стану мудрим: з цього можеш зрозуміти, що я ще не мудрий. Годі-бо перебувати в полоні цього зла і водночас горнутись до того блага, яке ще лиш буде. Вони не поєднуються: в однієї і тієї ж людини не може бути і блага, й зла.
Втім, облишмо ті хитромудрі марниці й поспішімо до чогось такого, що може стати нам у пригоді. Хто поквапливо рушає до повивальниці, стурбований за дочку-породіллю, той не читатиме по дорозі оголошень і розпорядків видовищ. Хто біжить до свого дому, що охоплений полум'ям, той не глядітиме на гральну дошку й не міркуватиме, як можна звільнити ув'язнений камінчик(2). А хіба ж не доходять до тебе звідусіль погані вісті — й про пожежу, що знищила дім, і про небезпеку, на яку наражаються діти, й про облогу вітчизни, й про розграбування майна? Додай ще буревії, що розкидають судна, землетруси та все інше, що може викликати страх. І серед усього того, що тебе розшарпує, ти знаходиш час на розваги для душі? Дошукуєшся, що таке мудрість, а що — бути мудрим і яка між ними різниця? Зав'язуєш і розплутуєш вузли, хоч над головою в тебе — така брила! Не так уже зичливо, не так щедро природа обдарувала нас часом, щоб із тієї мализни ми могли ще й розтринькувати щось. Глянь, скільки часу пропадає навіть у найощадливіших, найпильніших: якусь частинку забирає в кожного з них їхнє власне слабування, а ще якусь — недуга їхніх близьких; якусь частину забирають особисті, неминучі справи, а ще якусь — справи суспільні; добру частину життя ділимо зі сном. То що ж то за приємність така — пускати на вітер чималу долю того часу, настільки вже стислого, що так рвучко тікає, пориваючи й нас із собою? Зваж і на те, що нашій душі звичніше розважати себе, ніж лікувати; філософію — лікувальний засіб — вона перемінює в забавку. Я не знаю, яка різниця між мудрістю і "бути мудрим", зате добре знаю, що мені байдуже, знаю я це чи ні. Скажи мені: я стану мудрим, докопавшись, нарешті, до тієї різниці? Чому волієш затримувати мене серед слів, а не серед діянь мудрості? Зроби мене хоробрішим, зроби впевненішим, зроби рівним фортуні, зроби вищим од неї! І я таки зможу стати над нею, якщо спрямую на цей замисел усе те, чого вчуся.
Бувай здоров!
ЛИСТ СХVIII
Сенека вітає свого Луцілія!
Вимагаєш, аби я частіше тобі писав. Зробімо підсумок: нічим буде тобі сплачувати. Ми ж домовлялися: твої листи будуть першими; ти пишеш — я відписую. Але вже не буду таким незгідливим, бо знаю, що ти не з тих, кому небезпечно давати в борг. Отож виплачу тобі наперед і не чинитиму, як Ціцерон, славетний своєю красномовністю муж, який велів Аттікові "писати навіть тоді, коли нема про що писати, а так — що лиш спаде на думку"(1). Я ніколи на гризтимусь, що нема про що писати, навіть якби оминув усе те, чим переповнені листи Ціцерона: хто про яку посаду старається, хто покладається в тій боротьбі на власні, а хто на чужі сили, хто домагається консульства, розраховуючи на Цезаря, хто — на Помпея, а хто — на свою скарбницю; що за безсердечність у того лихваря Цецілія(2), від якого й ніхто з близьких не отримає навіть шеляга, хіба що з умовою сплатити позичальникові не менше, ніж сто відсотків. Краще займатися своїми, а не чужими болячками; краще, як-то кажуть, перетрусити себе самого й побачити, як часто ми домагаємося чогось, та не збираємо потрібних голосів. Нічого не домагатися, оминати майдан, де фортуна вершить усіма справами,— ось у чому, мій Луцілію, найвище благородство, най-певніший спокій і свобода! Хіба ж то, скажи мені, не приємно,-— коли поскликувані жителі з усіх триб, коли пошукачі посад завмирають від непевності на своїх підвищеннях, коли один з них обіцяє гроші, другий діє через довірену особу, третій виціловує руки тим, кому, хай лиш поталанить на виборах, не захоче навіть подати руки, коли, затамувавши подих, усяк очікує голосу окличника(3),— хіба то, кажу, не приємно, ставши собі осторонь, споглядати те торговище — просто так, нічого не купуючи, нічого не збуваючи? А наскільки більшою радістю сповнюється той, хто спокійно озирає вже не консульські й не преторські вибори, а ті важливіші, де одні домагаються річних почестей, другі — пожиттєвої влади; одні клопочуться про успішне завершення воєн та про тріумфи, інші — про маєтки; одні — про шлюби та про дітей, інші — про щастя своє та своїх близьких! Якою ж то великою мусить бути душа того, хто лиш один нічого не домагається, нікого не благає і скаже: "Не маю нічого спільного з тобою, фортуно! Не визнаю твоєї влади наді мною. Знаю, що з твоєї згоди проганяють Катонів, а схвалюють — Ватіні-їв(4). Нічого не прошу в тебе". Ось що значить бути ковалем власного щастя! Ось про що можемо писати один одному, черпаючи з того невичерпного джерела,— адже перед очима завжди тисячі й тисячі неспокійних людей: усе чогось домагаючись собі ж на згубу, вони прориваються крізь біди, у біди й вриваються, женучися за тим, од чого незабаром тікатимуть, що навіть зневажатимуть. Назви того, хто був задоволений здобутим, хоча, поки жадав, воно перевершувало, здавалось, усі його бажання? Помиляються, вважаючи, що щастя захланне: воно — надто дрібне, тому й не насичує нікого. Тобі видається високим те, від чого ти далеко; а вийди на вершину — і вже воно низьке. Хай буду брехуном, якщо тут же не націлюєшся на щось вище: що сприймаєш за вершину,— лише східець. Незнання істини всім дається взнаки. От і мчать, засліплені поголосом, переконані, що до чогось доброго, а домчавши, натерпівшись,— бачать: усе це або лихе, або пусте, або дрібніше, ніж сподівалися. Чимало людей подивляють речі, що звіддалік оманюють своїм виглядом: велике видається юрбі благом.
Щоб і нам таке не трапилося, спробуймо дослідити, що ж таке, власне, благо. Його тлумачили по-різному — кожен на свій кшталт. Дехто дає таке визначення: "Благо — це те, що притягує душі, кличе їх до себе". І тут же чують заперечення: а що, коли справді притягує, але на загибель? Адже знаєш, скільки-то всіляких зол виглядають дуже привабливо. Правдиве і правдоподібне — різні речі. Благо неодмінно поєднується з правдою: блага без правди не буває. А що знаджує, приваблює, те лиш подібне до правди: воно підкрадається, непокоїть, притягує. Окреслювали ще й так: "Благо — це те, що збуджує нас потягом до себе, чи пак збуджує потяг спрямованої до нього душі". Той самий закид роблять і тут: потяг у нас викликає багато речей, до яких тягнемося собі ж на біду. На кращій дорозі були ті, хто дав таке визначення: "Благо — це те, що будить у нас згідний з природою потяг до себе, і чого треба домагатися, тільки-но визнаємо його гідним домагання". А раз воно гідне домагання, то воно й чесне, бо саме до чесного поривається досконала душа.
Нитка бесіди привела мене до місця, де мушу обговорити різницю між благом та чесністю. Є в них щось спільне, невіддільне: нема такого блага, в якому не було б чогось від чесності, ну, а чесність — завше благо. То яка ж поміж ними різниця? Чесність — це досконале благо, яким вивершене щасливе життя; що стикається з ним, те й собі стає благом. Поясню, що маю на увазі. Є чимало такого, чого не назвеш ні благом, ані злом, наприклад, військова служба, виконання посольських чи судових обов'язків. Усе це, коли тим займатися чесно, стає благом — із невизначеного переходить у розряд благ. Благо стає благом через поєднання з чесністю, а чесність — сама по собі благо. Благо, випливає з чесності; чесність ні від чого не залежить. Що тепер благо, раніше могло бути злом; що чесне — нічим іншим, окрім блага, не могло бути.
Давали ще таке визначення: "Благо — це те, що згідне з природою". Послухай уважно, що на те відповім. Усе, що благо, те згідне з природою, але не все, що згідне з природою, вже тим самим мусить бути благом. Є чимало такого, що згідне з природою, але водночас це такі дрібниці, що аж ніяк не заслуговують називатися благом: вони нікчемні й варті радше зневаги. А от благом, навіть найменшим, не можна нехтувати. Поки воно незначне, поти не може бути благом, а почало бути благом — значить, перестало бути незначним. Як розуміти благо? Воно в досконалій згоді з природою.— "Ти визнаєш, що благо згідне з природою, бо це його властивість, але визнаєш і те, що є інші, згідні з природою, речі, які, однак, не назвеш благом. То як це можливо, щоб одне було благом, друге — ні? Як можливо, щоб одне могло набути іншої властивості, раз одному й другому притаманна така важлива спільна ознака — згідність із природою?" — Можливо, з огляду на величину. Не новою є думка, що багато дечого, зростаючи, змінюється. Був хтось немовлям — став дорослим, і його властивість стала іншою: немовля нерозумне, дорослий — розумний. А дещо завдяки приростові змінюється не тільки на щось більше, але й у щось інше.— "Що збільшується, те не стає чимось іншим; чи наллєш вино у дзбанок, а чи в бочку — байдуже: і в одній, і в другій посудині вино залишиться вином. Лизни меду з ложки, лизни з миски — він буде таким же солодким і тут, і там".— Але ж твої приклади — то цілком щось інше: якість усіх тих речей, про які згадуєш, залишається однаковою, хоч би як збільшувалися самі речі. Адже є такі речі, що при будь-якому збільшенні зберігають свій рід і свою властивість, але є ще й такі, що їх перемінює у щось інше лишень остання з ряду додача, вибиваючи на них мовби свіжу мітку — нову, не властиву їм досі якість. Лише останній камінь створює склепіння — той, який вклинився поміж два ввігнуті боки й поєднав їх собою в одну цілість. То чому так багато важить остання, хай і невеличка, додача? Тому, що вона вже не побільшує, а виповнює. А деякі речі поступово позбуваються попереднього вигляду, набуваючи в той же час нового. Коли хтось подумки довго відсуває межі якогось предмета і врешті втомлюється, спостерігаючи його великість, то каже, що він безмежний,— і той предмет уже цілком інший, ніж був тоді, коли здавався великим, але все-таки обмеженим. Так само, коли думаємо про те, що якась річ важко піддається поділу, і коли та трудність наростає, то це, врешті, дає нам уявлення про неподільність.