Маріусе, я вважаю цілком природним, що хлопець твого віку закохується. Краще будь закоханим, ніж якобінцем. То ти кажеш, маленька приймає тебе потай від свого таточка? Це мене не дивує. Я сам мав такі пригоди й не одну. Тільки не варто робити з цього трагедію і квапитися з одруженням. Розважайтеся, смертні, але не суньте шию в шлюбний зашморг. У таких випадках слід розшукати свого старенького дідуся, добряка в душі, і сказати йому: "Такі-то справи, дідусю". І дідусь скаже: "Це нормально, я був колись молодим, ти станеш колись старим. Бери-но двісті пістолів — повернеш їх своєму онукові. Розважайся!" Ось як залагоджують такі справи. Одружуватись не треба, але це не перешкода. Ти мене зрозумів?
Маріус, остовпілий і не здатний вимовити ні слова, заперечливо похитав головою.
Старий вибухнув сміхом, підморгнув онукові, плеснув його по коліну й по-змовницькому заглянув йому у вічі.
— Дурнику! Зроби її своєю коханкою, — пояснив він, лукаво стенувши плечима.
Маріус зблід. Досі він нічого не збагнув із дідової балаканини, але наприкінці старий сказав слова, які Маріус зрозумів, і які були смертельною образою для Козетти. Ці слова: "Зроби її своєю коханкою", — пронизали серце суворого й цнотливого юнака, наче лезо шпаги.
Він підвівся, підняв свого капелюха, що впав на підлогу, й твердою ходою рушив до дверей. На порозі Маріус обернувся, глибоко вклонився дідові, випростався і сказав:
— П’ять років тому ви образили мого батька. Сьогодні ви образили мою дружину. Я не прошу у вас більше нічого, добродію. Прощайте.
Жільнорман, заціпенівши від подиву, розкрив був рота, простяг руки, спробував підвестися, та, перш ніж він здобувся на слово, двері зачинились, і Маріус зник.
Якусь хвилину старий сидів нерухомо, наче вражений блискавкою, нездатний ні говорити, ні дихати — здавалося, чиясь могутня рука здавила йому горло. Нарешті він підхопився з крісла, підбіг до дверей так прудко, як тільки можна бігати у дев’яносто один рік, відчинив їх і заволав:
— На поміч! Рятуйте!
Прибігла дочка, потім слуги. Задихаючись, старий закричав жалібним голосом:
— Біжіть за ним! Зупиніть його! Що я йому такого зробив? Він збожеволів! О, Господи! Тепер він уже ніколи не вернеться!
Він підбіг до вікна на вулицю, тремтячими руками розчахнув стулки, наполовину вихилився надвір і, тимчасом як Баск та Ніколетта утримували його ззаду, загукав:
— Маріусе! Маріусе! Маріусе! Маріусе!
Але Маріус не міг почути його, він у цю мить уже завертав за ріг вулиці Сен-Луї.
Болісно скривившись, дев’яносторічний дід двічі або тричі притулив долоні до скронь, відійшов хитаючись від вікна й опустився в крісло — без пульсу, без голосу, сліз; голова йому смикалась, губи ворушилися, очі згасли, а в серці він відчував лише порожнечу, безпросвітну й чорну, як ніч.
Книга восьма
Куди вони йдуть?
1. Жан Вальжан
Того самого дня, близько четвертої, Жан Вальжан сидів на одному з найбезлюдніших укосів Марсового поля. З обачності чи то внаслідок переміни у звичках, які помалу назрівають у житті кожної людини, він тепер дуже рідко виходив із Козеттою. Жан Вальжан був у своїй робочій куртці та в сірих полотняних штанях, широкий дашок кашкета затуляв йому обличчя. Щодо Козетти, то він почував себе спокійним і щасливим, недавні тривоги розвіялись; проте тиждень або два тому в нього з’явилися інші підстави бути стурбованим. Одного дня, прогулюючись на бульварі, він помітив Тенардьє. Той не впізнав його, бо він був перевдягнений, але згодом Жан Вальжан зустрічав Тенардьє ще кілька разів і тепер не сумнівався, що бандит нишпорить по кварталу. Цього було досить, щоб Жан Вальжан неабияк стривожився. Тенардьє тут — отже, їм загрожує небезпека.
Крім того, в Парижі було неспокійно. Політичні заворушення турбували кожного, хто мав поважні підстави ховатися від поліції. Вистежуючи заколотників, вона могла натрапити й на такого чоловіка, як Жан Вальжан.
Тож не дивно, що він був стурбований.
Особливо підсилив його тривогу один непоясненний факт. Сьогодні вранці, коли ще усі в домі спали, він прогулювався в саду перед зачиненими віконницями Козетти й помітив на стіні — певно, надряпаний цвяхом — напис:
Склодувна вулиця, № 16.
Подряпини біліли на старому потемнілому тиньку і здалися йому зовсім свіжими, кущик кропиви під стіною був притрушений вапняним порошком. Очевидно, напис надряпали цієї ж таки ночі. Що він мав означати? Адресу? Умовний знак для когось? Чи застереження? У кожному разі, Жанові Вальжану стало очевидно, що в саду побував хтось чужий. Він згадав про дивні події, які нещодавно наводили страх на мешканців дому.
Козетті про напис цвяхом на стіні він не сказав, щоб не налякати її.
Обміркувавши і зваживши все це, Жан Вальжан вирішив покинути Париж і навіть Францію. Він попередив Козетту. За тиждень він збирався виїхати до Англії. Сидячи на Марсовому полі, Жан Вальжан думав про Тенардьє, про поліцію, про дивний напис на стіні й про те, чи не виникнуть ускладнення з паспортом.
Заглиблений у ці тривожні думки, він раптом помітив біля себе людську тінь; хтось стояв на гребені укосу якраз за його спиною. Жан Вальжан хотів уже обернутися, коли просто йому на коліна впав згорнутий учетверо папірець, кинутий згори чиєюсь рукою. Він розгорнув папірець і прочитав одне слово, нашкрябане олівцем, великими літерами:
"ПЕРЕЇЗДІТЬ".
Жан Вальжан швидко підвівся. На верхівці пагорба вже не було нікого. Оглянувшись навкруги, він помітив хлопця чи то підлітка в сірій блузі й сірих штанях, який переліз через парапет і ковзнув у рів Марсового поля.
Охоплений тривогою, Жан Вальжан негайно повернувся додому.
2. Маріус
Маріус пішов від Жільнормана з важким серцем. Прямуючи туди, він плекав у душі надію, а вийшов звідти в цілковитому розпачі.
Він став блукати вулицями — засіб, до якого вдаються всі, хто страждає. О другій ночі він повернувся до Курфейрака і не роздягаючись упав на свій матрац. Був уже пізній ранок, коли він заснув важким сном. Прокинувшись, Маріус побачив у кімнаті Курфейрака, Анжольраса, Фейї та Комбефера. Вони були в капелюхах, мали заклопотаний вигляд і вже збиралися кудись іти.
— Ти підеш на похорон генерала Ламарка? — спитав Курфейрак.
Маріусові здалося, що Курфейрак розмовляє китайською мовою.
Він вийшов із дому незабаром після них, сунувши в кишеню обидва пістолети, що їх Жавер дав йому 3 лютого, перед пригодою в халабуді Горбо. Відтоді вони так і залишилися в нього й досі були заряджені. Важко сказати, чому Маріус вирішив узяти їх із собою, яка невиразна думка промайнула у нього в голові.
Цілий день він блукав, сам не знаючи де. Час від часу накрапав дощ, проте Маріус цього не помічав. На обід він купив собі в пекаря за одне су хлібинку, засунув її в кишеню й забув про неї. Здається, він викупався в Сені, не усвідомлюючи, що робить. Бувають хвилини, коли в людській душі мовби гуготить пекельний вогонь. Настала така хвилина й для Маріуса. Він ні на що вже не сподівався, нічого більше не боявся. З гарячковим нетерпінням чекав вечора, в нього лишилася одна тільки виразна думка: о дев’ятій він побачить Козетту. Це єдине щастя становило для нього все його майбутнє; далі — темрява. Поки він блукав найбезлюднішими бульварами, з міста іноді долинав якийсь дивний шум. Тоді він пробуджувався зі своєї задуми й казав собі: "Чи там, бува, не стріляють?"
На смерканні — рівно о дев’ятій годині, як він і пообіцяв Козетті, — Маріус прийшов на вулицю Плюме. Підходячи до залізної огорожі, він забув про все. Ось уже дві доби, як він не бачив Козетти, зараз він знову її побачить! І всі інші думки розвіялись перед цією незрівнянною радістю.
Маріус відсунув розхитаний прут і поспішив у сад. На тому місці, де вони звичайно зустрічалися, Козетти не було. Маріус пробрався крізь хащі й попрямував до закутня біля ґанку. Козетти не було й там. Він підвів очі й побачив, що віконниці в домі зачинені. Обійшов весь сад — ніде нікого. Тоді Маріус повернувся до будинку й, очманілий від кохання, змучений тривогою і страхом, почав грюкати у віконниці. Він грюкав і грюкав, ризикуючи, що у вікні з’явиться похмуре обличчя Козеттиного батька, й той запитає: "Чого вам тут треба?" Для Маріуса це було ніщо порівняно з тією жахливою правдою, про яку він уже здогадувався. Грюкаючи у віконниці, він водночас покликав:
— Козетто! Козетто!
Ніхто не відгукнувся. Отже, всьому кінець. Ні в саду, ні в домі нікого не було.
Маріус утупив розпачливий погляд у цей похмурий будинок — темний, мовчазний, як могила, і зовсім порожній. Він подивився на кам’яну лаву, де стільки чудових днів просидів поруч із Козеттою. Тоді опустився на сходи ґанку, і серце його сповнилося лагідної рішучості.
"Якщо Козетта поїхала, — сказав він собі, — мені лишається тільки вмерти".
Несподівано він почув за деревами голос — хтось гукав його з вулиці:
— Пане Маріус! Ви тут?
— Тут, — відповів він, підводячись.
— Ваші друзі чекають вас біля барикади на вулиці Шанврері.
Голос за деревами здався Маріусові схожим на хрипкий і грубий голос Епоніни. Він підбіг до огорожі, відхилив розхитаний прут, висунув крізь отвір голову й побачив якогось підлітка: той утікав і через мить зник у сутінках.
3. Мабеф
Вальжанів гаманець не виручив Мабефа. У своїй суворій і наївній доброчесності старий не прийняв подарунка небесних світил. Він не здогадався, що посланцем неба в даному випадку був Гаврош, і відніс гаманець у поліцію як загублену річ, що має бути повернута власникові. Звичайно, того гаманця ніхто не зажадав, проте для Мабефа він був уже втрачений.
Тим часом бідолаха скочувався все нижче.
Досліди з індиго в Ботанічному саду вдалися не краще, ніж у його Аустерліцькому садочку. Рік тому Мабеф заборгував своїй служниці, тепер, як знаємо, він заборгував і домовласникові. Через тринадцять місяців ломбард продав кліше його "Флори". Який-небудь мідник зробив із них каструлі. Без кліше він не міг завершити навіть ті розрізнені примірники "Флори", котрі ще в нього були, і задешево спродав гравюри й текст букіністові як "неповноцінні". Тепер у нього не лишилося нічого від праці всього його життя. Він став проїдати гроші за продані букіністові примірники. Побачивши, що й це вбоге джерело вичерпується, Мабеф занедбав свій садочок і лишив його необробленим.