Малху здавалося, ніби кожен слов'янин думає, що йому дано насититися останній раз у житті. Всі їли жадібно й багато, знищуючи залишене варево з м'яса з корінцями, печену й варену телятину, пахучий хліб з м'якої пшениці, копчене сало. За їжею чекали на волю старших і волю хозарів.
Сонце вже добряче припікало, коли широко й вільно полилася хозарська кіннота з проїздів-воріт, залишених в огорожі з возів.
— Невже вони повторять по-вчорашньому? — запитував себе Всеслав, спостерігаючи за полем з найвищого дерева Сварогового гаю.
Через далеку відстань хозари здавалися дрібненькими, як мурашки. Не кваплячись, вони без строю кружляли перед своїм табором. Тільки поступово став помітним розрив між масами кінноти і краєм табору. Хозари наступали. Повільно-повільно.
Ратні роської пішої дружини прилаштовувалися по місцях, як стрільці в засідці на звіра. Але засідка була на видноті, і звір-хозарин і бачив, і знав ловця.
Один вартий трьох, якщо битися з опорного місця. І більше вартий, поки не зламається фортеця. Кілля у траві не фортеця, а хитрість.
Хозарські кіннотники наближалися. Стало видно, що стрій їхній рідкий. Спочатку здавалося, що хозари всі тут.
Тепер Всеслав, обвівши поглядом десятки і півсотні, нарахував трохи більше тисячі кіннотників. Де ж решта?
Сьогодні хозари не висилали одиночних бійців, щоб розпалити себе молодецтвом заводіяк. їхня кінна рать, нависаючи в готовності до удару, втримувала слов'ян, як капканом. З місця не зійти, чекати. "Чого чекати?" — питав князь-воєвода. І відповідав: "Виконання хозарського задуму". Перед ним усе поставав воєвода Гудий, несправедливо осуджений усіма людьми роської мови. Ні, не бути тому. Всеслав не замислювався, що нині ж хозарська стріла чи шабля можуть послати його душу на небо, а тіло — на поховальне вогнище. Він вірив собі, шукав виходу, прислухався до внутрішнього голосу, і наказав готуватися до відступу за Рось. Але — не до простого відступу.
Бачачи, що стрільці збираються в спільний стрій, хозари захвилювалися.
З-під високого знамена поскакали посильні, і незабаром сотні дві розвідників широким махом коней пустилися глянути на росичів. А основне військо ступою текло їм услід.
Роські стрільці зрушились не назад, а на зближення з хозарами. Розвідники почали стримувати коней, а основна сила пришвидшила крок. Всеслав намагався ввійти в душу хозарських начальників, зрозуміти їх за поведінкою їхнього війська.
Піше військо слов'ян зупинилося, явно побоюючись зближення з хозарами. Спочатку один десяток, потім другий повернулися і побігли назад. За ними в сум'ятті кинулися всі три з гаком сотні піших.
Надзвичайно зманливо для кінноти, коли піші кидаються втікати. Самі коні смичуть поводдя, рвуться, хочуть догнати. Хозарський стрій зігнувся пилою, кинувши навздогін найгарячіших наїзників. Напевне, веселий вітер свиснув у вухах, вгору злетіли шаблі й душі бійців у захваті, що ось буде рубка втікачів. Та втікачі зупинилися і повернулися всі разом.
Нелегким тягарем лежало на племенах утримування слобід, а ще гіршою була втрата сил, які відривались від роботи. Всеслав Старий добився наприкінці свого воєводства, щоб кожен чоловік віддавав слободі першу молодість і покидав би слободу, тільки досягши своєї двадцять третьої весни. Різноманітних робіт у роду не перелічити, легше було сказати, що вмів робити завзятий слобожанин.
Що з того, що на коні він їздив, як єдине з ним тіло, чи міг вціляти з лука в яблуко на три сотні кроків? Повертаючись у рід, чоловік не приносив ні ремесла, ні вміння-вправності до ниви. Ще гірше було й таке. Багато хто повертався із слободи, несучи зневагу до буденної праці. Нудно таким було гнути горба на полях, нудно займатися ремеслами. Росичі не тільки посилали на Торжок-острів менше товарів, ніж могли дати із своїх угідь, і за кількістю чоловіків. Не випадково, що саме вони раніше за інших залишалися без хліба, поки не змелють нового.
Зате любо-мило було подивитися, як, заманивши хозарів ближче до кілля, піше роське військо розвернулося до бою.
Малх, як і всі піші, був попереджений про задум удаваної втечі. Воєнне мистецтво ромеїв і римлян давно знало цей прийом, і ромей подивувався лише тому, що слов'яни на краю землі самі додумалися до хитрої і небезпечної стратегії великих полководців Середземномор'я. Він бачив, що кращі легіони імперії навряд чи могли з такою витримкою здійснити ризикований маневр. Тут наказував хтось один, просто голосом. У легіонах кричали, команди підтверджувалися звуками труб, флейти задавали швидкість кроку.
Коли стрільці повернулися і розступилися, щоб не заважати лукам, Малх, який вважав себе метким і гнучким, один з усіх відстав, загубивши своє місце в своєму десятку.
Хозари були вже на кіллі. Налетівши, як зграя воронів, з оглушливим завиванням: "Харр, харр!" — хозари завагалися, бачачи, як падають передні.
Захопившись, Малх спостерігав, як далеко відійшли праві лікті в стрільців, і йому, вперше в житті, вдалося вловити дивовижний звук, короткий, могутній, мелодійний акорд сотень тятив, який враз розсипався в пренькання жил і ляскання стрілецьких рукавичок. Опам'ятавшись, відкинувши почуття художника, що прокинулося в ньому, Малх знайшов місце в строю і, бачачи тільки хозарів, стріляв, не чуючи чужих тятив і знаючи тільки свою.
М иготіли коні, руки людей, чиїсь обличчя. Коняче копито з'явилося чомусь угорі, і ніби вже над Малхом зависли кінські груди з широким ременем і червоним каменем на захисній блясі. Випустивши лука, Малх схопив щит і на колінах, не встигнувши звестися із землі, зустрів удар, що кам'яною брилою впав на щит. Ромеєве тіло все-таки згадало уроки, якими сварливий центуріон, збиткуючись над колишнім мімом, зло допікав Малху. Відставний легіонер зумів, викинувши вгору слов'янський меч на всю довжину своєї жилавої руки, проколоти хозарина. І тільки тоді він зрозумів наказ:
— Стрільців оберігати від кінних!
У десятках ратники зі щитами і мечами утворили заслони, з-за яких інші й далі били з луків. Хозарські кіннотники розсипалися, промчали далі, і перед пішим військом відкрилося поле. Основна сила хозарів затрималася біля кілля.
— Відходити всім!— пролунала команда росичам. Тут виявилося, що не так багато хозарів прорвалося
через піших. Хозарські кіннотники вже поверталися до своїх, уникаючи зіткнення з готовою до бою кіннотою росичів. Малх устиг зірвати з убитого ним хозарина пояс з довгим ножем у піхвах, оздоблених сріблом і прикрашених кольоровим камінням. Не жадібність спонукала до цього ромея. Він хотів винести з поля доказ своєї вірності новому знамену. /
Ратники відходили широким кроком, і Малх, не звиклий до такої ходи, майже біг. Несли своїх убитих і поранених. Малх ненароком зустрів живі очі під розсіченим черепом, побачив твердо стиснуті губи. Відвернувшись, щоб не роз'ятрювати серце страшним видовищем мовчазної муки, Малх помітив, що ратники вже далеко відірвалися від хозарів. Ті, остерігаючись нових пасток, гаялися.
Ось кущі, викинуті Свароговим гаєм впоперек дороги. Звідси вже не видно того, що діялося позаду.
Десь знову пролунало бойове хозарське "Харр, харр!".
Але хтось сказав своє:
— От і Рось наша.
7
Воєводин кінь обережно, ледь-ледь струснувши хазяїна, перемінив ногу. Мертвий хозарин лежав ниць, дивно і неприємно для живого підігнувши голову під груди. Нерозбірливі речі балакав уночі полоненний вивідник під розпеченим залізом. Товмач Малх переказав, що нібито три старші хани ведуть хозарів, ніби хочуть чинити ратну справу нарізно. Чи був хозарин упертим, чи погано його слова зрозумів товмач, хто міг зараз знати. Ще одне безіменне тіло залишилося біля Росі, зламана вітка, листок, що опав з дерева життя.
Для воїна, учасника сутички, битва, як наліт вихору. Для полководця бій здається повільним, тягучим.
Всеслав бачив, як завагалися хозари біля кілля, і оцінив їхню обережність. Те, що здавалося першим бурхливим поривом, насправді було коротким спалахом. Гурти наїзників наскочили на стрільців, а сотні були стримані кимось, хто без поспіху керував боєм. Тепер, коли роські ратники відходили, десятки здавалися злютованими, наче ожереди снопів. Якщо є між хозарів такі, що пам'ятають набіг при Гудиї, вони скажуть, думалося Всеславові, що зустріли інших людей на місці колишніх.
З піднятого пагорбами узлісся відкривався чудовий огляд, а хозарам не було видно вершників у латах, пофарбованих горіховою фарбою.
— Побоюються хозари нині,— казав Дубок.
— Так, правда твоя, брате воєводо,— погодився Всеслав не тому, що доречно мислити вголос, а бажаючи показати приязнь наступникові Мужила.
Хозари, більше не довіряючи рівнині поля, не намагалися переслідувати відступаючих. Степова кіннота випустила щупальці, щоб знову не втрапити в пастку.
Всеслав пробував розгадати задум хозарів. Дві третини їхніх сил пішли невідомо куди, і одна третя вийшла на поле. Дві третини хозарів загубилися для Всеслава. Нема гіршого, коли ворог пропадає невідомо куди.
Останній десяток пішого війська закрився Свароговим гаєм. Осмілівши, голова степовиків пішла широким махом. Всеслав послав їм назустріч ілвичів з Дубком чотири десятки своїх. Степові зарепетували свій клич —"харрр, харрр!", кинулися було, та повернули назад, не вступаючи в бій. І в цьому теж побачив підтвердження своїх думок про хозарів.
Воєвода повів усіх до броду. В цей час з вежі в слободі застрибали клуби чорного диму.
Свої місця, сходжені, з'їжджені. Колії підвід, які привозили білу глину з глинищ у яру на Синьому рівчаку і здобич, узяту ловцями в степу, і стежки, роками второвані кінськими копитами і людськими ногами, сходилися біля броду через Рось. Були й інші стежини-доріжки, втоптані мисливцями за бобрами, за бортями дикої бджоли, за дичиною, за вепром. Вони вели до інших місць роського берега. Стежки набиваються раз за разом, рік за роком і не заростають, поки жива людина, поки не змінилися її потреби. Звірині стежини інакші: якщо ще й помилишся на відкритому місці, то в лісі одразу зрозумієш — висота її невелика під низьким дахом гілок. Та й без того не помилиться степовик, навчений читати сліди.
Троє ханів вели своє степове військо на Рось, і з них старшим себе ніхто не міг утвердити.