Голова йому не труситься, він її тримає високо й рівно; ознакою мужності є й те, що він дивиться прямо на колесо. Якщо мій досвід не обманює мене, Агостен зустріне смерть цілком пристойно, не скімлячи, не борсаючись, не обіцяючи признатися в усьому, аби тільки виграти час.
— О. щодо цього не бійтеся,— підтримав Малартик.— На тортурах йому всадили вісім клинків, а він ні слова не сказав і не видав нікого з товаришів.
Поки точилася ця недовга розмова, віз під'їхав до ешафота, і Агостен, повільно ступаючи вслід за прислужником, підтримуваний капуцином, зійшов у супроводі ката по сходах на поміст. Не минуло й хвилини, як помічники ката, розпластавши засудженого, кріпко прив'язали його до колеса. Кат скинув свій червоний плащ, оздоблений білою нашивкою на плечі, закачав рукав, щоб зручніше було, і нагнувся узяти смертоносний залізний прут.
Настала остання мить. Томлива цікавість стисла глядачам груди. Лампурд і Малартик посерйознішали; Випивак перестав диміти люлькою, вийняв її з рота. Крутиморд, відчуваючи, що такий кінець жде і його, став сумний, задумався. Раптом якесь немов шелестіння пролетіло по натовпу. Підліток, що був на хресті, скочив на землю, прослизнув, наче вуж, крізь юрбу, дістався до ешафота, двома стрибками перелетів через сходинки і став на помості; бліде прекрасне личко малого сяяло такою самовідданістю і рішучістю, що здивований кат, уже піднявши залізну палицю, мимоволі спинився, затримав удар, який от-от мав упасти на приреченого.
— Геть звідси, шибенику,— закричав він,— а то моя кияка розтрощить тобі голову.
Але Чікіта не слухала його. їй було зовсім байдуже — уб'ють її чи пі. Нахилившись над Агостеиом, вона поцілувала його в лоб, сказала: "Я люблю тебе", а потім миттю — не встигли й оком кліпнути — ввіткнула йому прямо в серце НІЯЇ, який перед тим забрала назад у Ізабелли. Удар був такий сильний і влучний, що смерть настала майже одразу, Агостен ледве встиг сказати* "Спасибі".
— Cuando esta vivora pica, No hay remedio en la botica,—
пробурмотіла дівчинка і дико, мов несамовита, зареготавши, кинулася геть з ешафота; кат, ошелешений цією пригодою, опустив уже не потрібну палицю, не певен, чи слід трощити кості трупу.
— Добре, Чікіто, дуже добре! — не стримавшись, крикнув Малартик, який упізнав її в одязі хлопця.
Лампурд, Випивак, Кривуляй, Крутиморд та інші друзі з "Коронованої редиски", захоплені цим вчинком, стали щільною гурбою, щоб затримати погоню. Коли солдати натрапили на цю штучну перешкоду, почалася сварка, штовханина, потім і бійка, а тим часом Чікіта підбігла до карети Валомбреза, яка зупинилася на розі площі. Дівчинка видерлась на приступку і, чіпляючись обома руками за дверцята, впізнала Сігоньяка.
— Я врятувала Ізабеллу,— сказала вона йому,— врятуй мене.
Валомбреза страшенно зацікавила ця сцена, і він крикнув кучерові:
— Жени що є духу, якщо доведеться — хоч по головах цього наброду.
Але кучерові не треба було нікого давити. Натовп квапливо розступився перед каретою і одразу ж зімкнувся, щоб затримати неповоротких солдафонів-переслідувачів. За кілька хвилин карета дісталася до Сент-Антуанської брами, відгомін подій, які щойно відбулися, сюди ще не міг дійти, і Валомбрез велів кучерові їхати повільніше, тим більше, що екіпаж, який мчить з такою швидкістю, викликає цілком зрозумілі підозри. Минули передмістя, й герцог впустив Чі-кіту в карету. Дівчинка, нічого не кажучи, сіла на підлозі навпроти Сігоньяка. Зовні вона була зовсім спокійна, а насправді — страшенно збуджена. Жодна рисочка не здригнулася на її лиці, але звичайно бліді щоки горіли рум'янцем, і від того широко розплющені невидющі очі сяяли неприродним блиском. У душі Чікіти щось перевернулося. Несамовите зусилля волі прорвало оболонку дитинства, в якій дрімала дівчина. Проколовши ножем серце Агостена, вона заразом розкрила своє власне серце. З того вбивства народилася її любов; дивна, майже безстатева чи то напівдитина, чи напівміфічпа пустотлива істота, якою вона була досі, перестала існувати. Тепер це була ягінка, і любов її, розквітнувши за коротку мить, мала стати вічною. Поцілунок і удар ножем — така була справжня любов Чікіти.
Карета їхала собі далі, і незабаром за деревами вже ледь показалися високі черепичні дахи замку. Тоді Валомбрез сказав Сігоньякові:
— Ви підете в мої покої, причепуріться там трохи, перш ніж я представлю вас своїй сестрі, яка не знає ні про мою подорож, ні про те, що ви приїхали; я приготував їй несподіванку і думаю, що це справить якнайкраще враження. Закрийте зі свого боку шторку, щоб вас не побачили раніше, ніж треба. Але що нам робити з цим бісеням?
— Накажіть,— мовила Чікіта, почувши крізь глибоку задуму слова Валомбреза,— накажіть, щоб мене відвели до пані Ізабелли, хай вона вирішить мою долю.
Карета з закритими шторками в'їхала на головне подвір'я замку; Валомбрез узяв Сігоньяка під руку й повів у свої покої, а Чікіту велів лакеєві провести до графині де Лінейль.
Побачивши дівчинку, Ізабелла відклала книжку, яку саме читала, й запитливо глянула на неї.
Чікіта, не рухаючись, мовчала, аж поки лакей вийшов. А тоді якось особливо урочисто підступила до Ізабелли, взяла її за руку і сказала:
— Ніж пронизав серце Агостена; тепер у мене більше немає хазяїна, а мені треба присвятити себе комусь. Агостен помер, а після нього я найдужче люблю тебе; ти подарувала мені перлове намисто і поцілувала мене. Хочеш, я буду твоєю рабинею, твоїм псом, твоїм духом? Скажи, хай мені дадуть якесь чорне лахміття, я носитиму жалобу по своїй любові; я спатиму біля твого порога і зовсім не заважатиму тобі. Якщо я буду потрібна, то ти тільки свиснеш ось так,— Чікіта свиснула,— і я зараз же стану перед тобою. Хочеш?
У відповідь Ізабелла притягнула Чікіту до себе, пригорнула до свого серця, торкнулась губами її лобика і прийняла цю душу, яка до останку віддала себе їй.
XXI. Гімен, о Гіменей!
Ізабелла вже звикла до загадкових та чудернацьких повадок Чікіти і ні про що не питала, чекаючи, коли ця дивна дівчина трохи заспокоїться. Вона догадувалась, що сталася якась жахлива історія; але бідолашна дитина зробила їй стільки доброго, що Ізабелла, нічим не цікавлячись, прихистила її в тому явно безвихідному становищі.
Передавши дівчину покоївці, вона взялася до перерваного читання, хоч книжка й не дуже цікавила її; прочитала кілька сторінок, відчула, що вже не вникає в зміст прочитаного, і, загорнувши книжку, знову поклала її на стіл серед початого вишивання. Підперши голову рукою і дивлячись десь у простір, Ізабелла поринула у звичайну для неї задуму.
"Що сталося з Сігоньяком? — питала вона сама себе.— Чи згадує він про мене, чи любить ще? Напевно, повернувся в бідний свій замок і, думаючи, що мій брат помер, не наважується озватись. Ця уявна перешкода стримує його. Інакше б він спробував побачитись зо мною чи принаймні написав би. Або ж думка про те, що я тепер багата, відбиває у нього сміливість. А якщо він забув мене? О, ні! Цього не може бути. Треба було б якось дати йому вістку, що Валомбрез одужав од своєї рани; але ж дівчині благородного походження не личить підбивати свого далекого коханого, щоб він повернувся: це кинуло б тінь на її жіночу порядність. Я часто запитую себе, чи не краще було б мені лишитися скромною актрисою. Тоді хоч бачила б його щодня і, не сумніваючись у своїй доброчесності, так само, як і в його пошані, мирно тішилася б солодким відчуттям, що він любить мене. Незважаючи на зворушливу ніжність батька, мені сумно й самотньо в цьому чудовому замку; якби ще Валомбрез був тут, його товариство розважило б мене; а його все немає, і я марно силкуюся збагнути, що він мав на думці, коли перед від'їздом кинув, усміхаючись: "До побачення, сестричко, ви будете задоволені мною!" Іноді здасться, ніби я розумію, але не хочу й допускати такої думки: надто болісним було б розчарування. Ах, якби ж це була правда! Я збожеволіла б од радості!"
Графиня де Лінейль — бо, можливо, незручно називати просто Ізабеллою узаконену дочку принца — дійшла в своєму внутрішньому монолозі саме до цього місця, коли кремезний лакей запитав, чи може пані графиня прийняти герцога де Валомбреза, який повернувся з подорожі і хотів би привітатися з нею.
— З великою радістю,— відповіла графиня.— Просіть, хай зараз же й приходить.
Минуло п'ять чи шість хвилин, і молодий герцог стрімко, легкою ходою ввійшов до вітальні — рум'яний, бистроокий, зовні такий же впевнений, як був до поранення; кинувши капелюх з пером на крісло, він узяв сестрину руку, ніжно й поштиво торкнувся її губами.
— Дорога Ізабелло, я не був дома довше, ніж хотів, бо для мене це велика втрата — не бачити вас, так скоро я звик до вашої милої присутності; але в час подорожі я тільки й думав про вас, і надія зробити вам щось приємне трохи втішала мене.
— Найприємніше, що ви могли б зробити для мене,— відповіла Ізабелла,— це лишатися в замку з батьком і зо мною, а ЕЄ їхати, тільки-но затягнуло рану, світ за очі ради якоїсь примхи.
— Хіба я був поранений? — запитав, сміючись Валомбрез.— Клянусь честю, може, я й згадав би про свою рану, так сама вона зовсім не нагадує про себе. Я ніколи не почував себе краще, як тепер, а маленька прогулянка була дуже корисна для мене. Сідло підходить мені куди більше, аніж шезлонг. Але ви, люба моя сестричко, здається, трохи схудли і зблідли; вам було сумно? Цей замок — невеселе місце, та й самотність молодим дівчатам не до лиця. Читання й вишивання теж зрештою набридають, і часом навіть вельми розважливі дівиці, стомийшись дивитися на зелену воду в каналі, воліли б побачити лице якогось вродливого молодика.
— Недоречні жарти, брате мій. Як вам подобається висміювати мій смуток! Хіба я булатне в товаристві принца, по-батьківському люб'язного і такого щедрого на мудрі повчання?.
— Безперечно, наш достойний батько — витончений дворянин, обачний у порадах, сміливий, коли треба діяти, вірний придворний і вельможний володар у своїх маєтках, красномовний і обізнаний у всяких науках; розмова з ним дає втіху, але настроює на вельми серйозний лад, а я не хочу, щоб моя люба сестричка марнувала юність свою в урочистій нудоті. Ви рішуче відкинули і шевальє де Відаленка, й маркіза де л'Етана, отож я вирушив на пошуки і в час своїх мандрів знайшов саме те, що вам треба: прекрасного, досконалого, ідеального чоловіка, якого, я певен, ви полюбите до нестями.
— Це жорстоко, Валомбрез, так мучити мене своїми кпинами.