Я вгадав?"
"Вгадав. Я не хотів Малахіїної смерті. Я звелів йому розшукати книгу, будь-яким коштом, і повернути її сюди, не розгортаючи. Я сказав йому, що вона має міць тисячі скорпіонів. Але вперше цей шаленець запрагнув діяти своїм розумом. Я не хотів його смерті, він був вірним виконавцем. Але не треба повторяти мені, що ти знаєш — я знаю, що ти знаєш. Не хочу підживляти твоїх гордощів, ти сам про них чудово подбаєш. Я чув, як вранці у скрип-торії ти розпитував Бенція про Соепа Сургіапі. Ти був дуже близько до істини. Не знаю, як ти розкрив секрет дзеркала, але коли від абата я дізнався, що ти згадав про finis Africae, я не мав сумніву, що невдовзі ти будеш тут. Тому я й чекав на тебе. То чого ж ти хочеш?"
"Я хочу побачити, — сказав Вільям, — останній рукопис з оправленого тому, який містить один арабський рукопис, один сирійський і список або тлумачення "Вечері Кипріяна". Я хочу побачити ту книгу грецькою мовою, переписану, мабуть, арабом або іспанцем, яку ти знайшов, коли, бувши помічником Павла з Ріміні, домігся, щоб тебе послали на батьківщину за найкращими рукописами Апокаліпси, які можна знайти в Леоні й Кастилії. [504] Ця здобич принесла тобі славу і пошану в цій обителі і дала змогу зайняти місце бібліотекаря, яке мало дістатися Алінардові, на десять років старшому від тебе. Я хочу побачити грецький рукопис, написаний на полотняному пергамені, який тоді був великою рідкістю, і його виробляли саме в Силосі, неподалік від Бурґоса, твого рідного міста. Я хочу побачити книгу, яку ти, прочитавши, вивіз звідти, бо не хотів, щоб хтось інший її прочитав, і яку ти сховав тут, вживши всіх заходів обережності, і яку не знищив, бо такий чоловік, як ти, не може знищити книгу, він лиш її охороняє і дбає про те, щоб ніхто її не торкався. Я хочу бачити другу книгу "Поетики" Арістотеля, яку всі вважають загубленою або так і не написаною, і єдиний, мабуть, список якої є у твоїй опіці".
"Яким чудовим бібліотекарем ти міг би бути, Вілья-ме, — мовив Хорхе, і в голосі його звучав водночас захват і жаль. — Отже, ти справді знаєш все. Ходи сюди, гадаю, з твого боку стола є якийсь ослін. Сідай, ось твоя винагорода".
Вільям сів і поставив на стіл каганець, який взяв був від мене, освітивши знизу обличчя Хорхе. Старий взяв фоліант, який лежав перед ним, і передав йому. Я впізнав палітурку: то була та книга, яку я бачив у лічниці, гадаючи, що це арабський рукопис.
"То ж читай, гортай її, Вільяме, — сказав Хорхе. — Ти виграв".
Вільям глянув на фоліант, але не рушив його. Натомість вийняв зі свого габіту пару рукавиць, але не своїх, не тих, які залишають пучки пальців відкритими, а тих, які мав на руках Северин, коли його знайшли мертвим. Він повільно розгорнув потерту й крихку оправу. Я підійшов і нахилився над його плечем. Своїм напрочуд тонким слухом Хорхе почув шурхіт моїх кроків. І сказав: "Ти теж тут, хлопче? Я й тобі її покажу... потім".
Вільям швидко перегорнув перші сторінки.
"Це арабський рукопис про висловиякогосьдурня, якщо вірити каталогові, — сказав він. — Про що там ідеться?"
"Ох, нісенітні байки невірних, які твердять, що дурні часто мовлять дотепні побрехеньки, які пантеличать їхніх жерців і захоплюють халіфів..." [505]
"Другий рукопис — сирійською, але каталог каже, що це переклад єгипетської книжечки з алхімії. Звідки вона тут взялася?"
"Це єгипетський твір третього століття нашої ери. Він перегукується з наступним твором, але не такий небезпечний. Хто б там прислухався до просторікувань якогось африканського алхіміка. Він вважає, буцім світ сотворив Божий сміх... — Він підвів обличчя і проказав, даючи доказ своїй дивовижній пам'яті читача, який вже сорок років сам до себе повторяв те, що він прочитав, коли мав дар зору: — Засміявся Бог — і народилось семеро богів, які стали правувати над світом, вибухнув він сміхом — і постало світло, засміявся вдруге — постала вода, а на сьомий день його сміху з'явилася душа... Нісенітниці. Як і наступний твір, що його написав один з тих незлічимих дурнів, які бралися коментувати Вечерю... Та не вони тебе цікавлять".
Вільям й справді швидко перегорнув сторінки і дійшов до грецького тексту. Я одразу побачив, що аркуші мали іншу фактуру, м'якшу, перша сторінка була майже вирвана, частина полів поїдена, поцяткована блідими плямами, що їх час і вогкість зазвичай зоставляють на інших книжках. Вільям прочитав перші рядки, спершу грекою, тоді перекладаючи латиною, і далі читав цією мовою, щоб і я міг дізнатися, як починається ця доленосна книга.
"У першій книзі ми говорили про трагедію і про те, як вона, викликаючи співчуття і страх, веде до очищення сих пристрастей. Як ми й обіцяли, мова тепер буде про комедію (а рівно ж про сатиру і мім) і про те, як вона, даючи втіху від смішного, провадить до очищення сеї пристрасті. У книзі про душу ми вже говорили, що пристрасть ся вартує розгляду, позаяк серед усіх живих створінь лише людина вміє сміятися. Отож, ми визначимо, мімезою яких дій є комедія, а тоді розглянемо способи, якими комедія викликає сміх, а способами цими є вчинки і висловлювання. Ми покажемо, що смішне у вчинках береться з уподібнення кращого до гіршого і навпаки, з неочікувано-го обману, з неможливого і з порушення законів природи, з неважливого і з непослідовного, з пониження героїв, з ужитку блазенських і простацьких гримас, з дисгармонії, з вибору речей мало достойних. Відтак покажемо, як смішне у висловлюванні
506
виникає з плутання подібних слів, які позначають різні речі, і різних cniR, які позначають подібні речі, з балакучості і повторень, зі словесної гри, зі здрібнілих слів, з хибної вимови і варваризмів..."
Вільям перекладав з натугою, шукаючи підхожих слів, раз у раз зупиняючись. Перекладаючи, він усміхався, немов бачив те, що й сподівався побачити. Він прочитав уголос першу сторінку, тоді зупинився, немов далі йому стало нецікаво, і поспіхом перегорнув наступні сторінки: але через кілька сторінок відчув опір, бо вздовж верхнього краю і бокового зрізу аркуші злиплися, як це буває, коли від вільгості й цвілі папір розлазиться на клейку масу. Хорхе почув, що шелестіння аркушів затихло, і став заохочувати Вільяма.
"Ну ж бо, гортай її, гортай. Вона твоя, ти цього заслужив".
Вільям засміявся, і схоже було, що його це забавляє: "Значить, це неправда, що ти вважаєш мене таким кмітливим, Хорхе! Ти цього не бачиш, але я маю на руках рукавиці. Сковані ними, мої пальці не можуть відділити сторінки одна від одної. Я б мусив робити це голими руками, послинивши палець — як це я робив нині вранці, читаючи щось у скрипторії, коли раптом і ця таємниця переді мною розкрилася, — і мусив би гортати сторінки доти, доки достатня кількість отрути не потрапила б мені у рот. Я маю на увазі ту отруту, яку ти якось, багато років тому, викрав з Северинової робітні; можливо, ти вже тоді почав хвилюватися, бо чув, як дехто в скрипторії починав допитуватися чи то про finis Africae, чи то про втрачену книгу Арістотеля, чи й про обох. Гадаю, ти довго зберігав цю плящину, сподіваючись використати її, коли відчуєш небезпеку. 1 ти відчув її кілька днів тому, коли, з одного боку, Венанцій надто близько підійшов до теми Цієї книги, а Беренґарій, через легковажність і марнославство, прагнучи справити враження на Адельма, виявився не таким стриманим, як ти сподівався. Тоді ти прийшов і приготував пастку. Якраз вчасно, бо через кілька ночей Венанцій пробрався сюди, викрав книгу і почав її схвильовано [507] гортати з трохи не фізичною жадобою. Невдовзі йому стало зле, і він побіг шукати порятунку до кухні. Де й помер. Хіба не так було?"
"Так, говори далі".
"Далі все просто. Беренґарій знаходить в кухні тіло Венанція, лякається, що буде розслідування, бо Венанцій опинився вночі у Вежі фактично внаслідок того, що Беренґарій розкрив таємницю Адельмові. Він не знає, що робити, ладує собі тіло на плечі і кидає в глек з кров'ю, гадаючи, що всі думатимуть, що той втопився".
"Звідки ти знаєш, що все було саме так?"
"Ти теж це знаєш — я бачив, як ти зреагував, коли у Беренґарія знайшли ганчірку зі слідами крові. Цією ганчіркою той бовдур витер собі руки після того, як кинув Венанція у кров. Але сам він теж зник, а зникнути він міг тільки разом з книгою, яка його теж зацікавила. І ти очікував, що його десь знайдуть, але не закривавленого, а отруєного. З рештою все зрозуміло. Северин знаходить книгу, бо Беренґарій спершу пішов з нею в лічницю, щоб прочитати її, сховавшись од нескромних очей. Ти під'юджуєш Малахію, він вбиває Северина і гине, коли повертається сюди, щоб з'ясувати, що ж то за заборонені речі криє в собі предмет, який зробив з нього вбивцю. Ось ми й пояснили всіх мерців... Що за дурень..."
"Хто?"
"Я. Одна фраза Алінарда схилила мене до думки, що ця низка лиходійств наслідує ритм семи апокаліптичних сурем. Град і смерть Адельма, а то було самогубство. Кров і смерть Венанція, а то був чудернацький помисел Беренґарія; вода і смерть самого Бернґарія, але так трапилось випадково; третина неба і смерть Северина, а насправді Малахія завдав удару армілярною сферою, бо то було єдине, що трапилось під руку. Врешті, скорпіони і смерть Малахії... Чому ти сказав йому, що книга ця має міць тисячі скорпіонів?"
"Через тебе. Алінард виклав мені цю свою теорію, а згодом я почув від когось, що й ти вважаєш її переконливою... Тоді я зрозумів, що за всіма цими смертями стоїть Божий замисел і моєї вини в них немає. От я й заявив [508] Малахії, що якщо він дасть волю цікавості, то загине згідно з цим самим Божим замислом, як власне і сталося".
"Он воно що... Тлумачачи вчинки провинного, я вимудрував хибну схему, а провинний до неї достосувався. Але саме ця хибна схема навела мене на твій слід. У наші часи всі одержимі книгою Йоана, але мені здалося, що тебе вона особливо хвилює, і на цю думку мене наштовхнули не так твої пророкування про Антихриста, як те, що ти родом з країни, яка дала нам найчудовіші списки Апокаліпси. Якось я почув від когось, що найкращі списки цієї книги здобув для бібліотеки ти. Потім я почув марення Алінарда про його таємничого ворога, який колись їздив у Силос за книгами (мене заінтригували його слова, що той ворог завчасу пішов у царство темряви: тоді я подумав, що він хоче сказати, що той помер молодим, а натомість він натякав на твою сліпоту).