Чисто об'єктивна неупередженість мусила адже вмить зникнути, щойно головний культ було поставлено на чисто особисту основу! При цьому виникло прагнення Місію Сина Божого закріпити, головним чином, у його земному житті. Навіть, власне, склалася потреба в цьому.
Те, що це, однак, було хибно, сам Христос довів усією своєю позицією. Неодноразово він чітко і зрозуміло відкидав особистісне ставлення до нього. Завжди указував він на Бога-Отця, Волю якого виконував, у Силі якого стояв і діяв кожним своїм словом та кожним вчинком. Він роз'яснював, як люди відтепер повинні вчитися підводити очі до Бога-Отця, ніколи не говорив, проте, при цьому про себе самого.
Оскільки ж за його словами в цьому не пішли, то зрештою скінчилося тим, що земні страждання Христа почали вважати за необхідні та бажані Богом, їх навіть було визначено як головне завдання його Приходу на Землю! Він згідно з виниклим на цій підставі уявленням зійшов зі Світлих Висот лише для того, щоб постраждати тут, на Землі!
Оскільки він сам жодної провини на себе не звалив, для обґрунтування цього зостається тільки один шлях: тоді це мусять бути гріхи чужих людей, які він звалив на себе, щоб спокутувати їх замість них!
Адже не залишалося нічого іншого, як продовжувати будувати в такий самий спосіб на закладеній основі.
Живильну силу та добрий ґрунт для цього надала не менш відома внутрішня перебільшена самооцінка, на яку хворіє все людство. Наслідок того великого гріхопадіння, яке було спрямовано проти духу і яке я вже багато разів докладно роз'яснював. Надаючи занадто великого значення інтелекту людина знає лише себе, а не свого Бога, до якого вона таким чином усі мости зруйнувала. Лише небагатьом то тут, то там відомі зовсім занедбані містки до Духовного, котрі, одначе, дають змогу лише здогадуватися про дещо, але ніколи не можуть дати знання.
Тому ніхто не дійшов правильної природної думки – земні страждання Христа як окрему подію цілком відокремити від Божого Послання. Усі напади на нього, переслідування та катування визнати тяжким, найбільшим злочином, якими вони насправді й були. Це нова велика несправедливість – прикрашати їх як необхідність!
Певна річ, ці страждання і мученицька хресна смерть заслуговують на променисте світло найвищої слави, тому що Син Божий не злякався їх, хоча знав наперед, що після гріхопадіння на нього чекатиме такий злобний прийом із боку владолюбних та мстивих людей, але, попри це, заради небагатьох добрих людей він приніс своє таке потрібне Послання Істини на Землю.
Його вчинок заслуговує якнайвищої оцінки, оскільки насправді йдеться лише про малу частину людства, яка завдяки цьому хотіла врятуватися.
Але це нове блюзнірство проти Бога, якщо тодішній злочин цього людства через хибне припущення повинен стати таким пом'якшеним, коли люди начебто були при цьому лише знаряддям необхідного виконання.
Через це перекручення виникає адже також у багатьох мислячих людей невизначеність щодо наслідків вчинку Юди Іскаріота! З повним правом. Бо якщо хресна смерть була необхідністю для людства, то Юда зі зрадою Христа став необхідним знаряддям для цього, отже насправді не може бути покараний за це в духовному сенсі. Істина про справжні події усуває, однак, усю цю роздвоєність, яка лише дає підставу для виникнення підтвердження того, що виплекане раніше припущення насправді мусить бути хибним. Бо там, де є правда, немає місця для таких нез'ясованих питань, навпаки, можна з будь-якого боку спертися на цілком природні події, не наштовхуючись при цьому на перешкоди.
Треба все-таки врешті-решт тепер набратися мужности, щоб у прикрашанні розпізнати боягузтво, яке прикривається лише тямовитістю прив'язаного до Землі інтелекту, найбільшого ворога всього того, що може піднестися над ним, як це завжди чітко проявляється в кожного нижчого підмайстра. Або як приховане самозвеличення, що витікає з того самого джерела! Адже так чудово уявляти себе настільки дорогоцінним, що Божество, борючись за тебе, приймає на Себе всі страждання, тільки щоб людинці потім у Божественному Царстві радости можна було запропонувати почесне місце!
Такими є фундаментальні погляди насправді, кажучи відверто й суворо! Вони виявляться не інакшими, коли ви твердою рукою однораз зірвете мішуру з форми!
Про те, що такі погляди могли виникнути лише через найвужчу обмеженість осягнення всіх позаземних подій, напевно, мені навряд чи треба ще раз нагадувати. Це знову-таки один із тяжких наслідків прославляння земного інтелекту, що перешкоджає будь-якому вільному далекосяжному оглядові. Поклоніння цьому ідолові інтелекту після гріхопадіння, цілком природно, повсякчас зростало, доки він розвинувся до земного сильного Антихриста, або, говорячи ще точніше, до всього антидуховного! Це ж сьогодні чітко можна розпізнати, хоч куди подивися. Для цього не потрібно гострого погляду.
І оскільки тільки духовне може прокласти міст до наближення й розуміння всього Божественного, то поступка верховному пануванню земного інтелекту, яке сьогодні гордо визнають усі науки, є не що інше, як відкрите оголошення боротьби проти Бога!
Та не лише науки, а все людство рухається сьогодні під цим знаком! Навіть кожен, хто називає себе серйозним шукачем, несе цю отруту в собі.
Тому немає нічого неприродного в тому, що й церква мусить мати в собі багато чого від цього. І тому у відтворення й тлумачення всіх слів Спасителя прокралося багато того, що має свій початок єдино в земній тямовитості інтелекту!
Це і є той змій, який знову й знову спокушає людей і від якого застерігає запис у Біблії! Цей змій інтелектуальної тямовитости, один-єдиний, ставить кожну людину перед оманливим вибором: "Чи справді Бог сказав?.."
Щойно ви йому, тобто інтелектові єдиному, даєте змогу обирати кожне рішення, то він щоразу, як правильно зазначено в Біблії, обирає вороже до Бога або відвернене від Бога, чисто земне, значно нижче, до якого належить і сам інтелект, як його розквіт. Тому й неспроможний він осягнути більш високе.
Інтелект надано людині для того, щоб вона в кожному земному житті мала скеровану донизу противагу спрямованому вгору чистодуховному, щоб людина на землі не лише витала в духовних висотах, а й при тому не забувала про свої земні завдання. Інтелект повинен їй також слугувати для полегшення та впорядкування всього земного життя. Передо всім же і для того, щоб закладене в дусі як його споконвічна властивість потужне поривання до високого, чистого й досконалого перенести в маленьке земне, в речовинне для по-земному видимого здійснення. Як підсобник живого духу, як його слуга! Не як той, хто обирає рішення, не як керівник у всьому. Він повинен допомагати створювати земні, тобто речовинні можливості для впровадження духовних прагнень. Він повинен бути інструментом і слугою духу.
Якщо ж єдино йому дати змогу обирати кожне рішення, як це зараз і відбувається, то він більше не буде ні противагою, ні помічником, а покладе на шальки терезів обрання кожного рішення тільки свою власну вагу єдино, і, цілком природно, в результаті це муситиме призвести лише до низходження, тому що він тягне донизу. Щось інше при цьому відбутися не може, адже він належить до Речовинности і лишається міцно прив'язаним до неї, тоді як духовне приходить згори. Замість того, щоб духовному тоді простягнути руку, допомагаючи йому, аби самому зміцнитися і стати великим, він відштовхує простягнуту йому духовним сильнішу руку і відкидає її, щойно йому буде все дозволено. Він не може інакше, діючи лише згідно із законами власної природи.
Однак зауважте, що земний інтелект лише тоді є ворогом духу, коли вивищиться над ним! Не раніше. Бо він стоїть під верховенством духу, як це влаштовано від природи згідно з Волею Творця, залишається вірним слугою, якого можна цінувати як такого. Але якщо всупереч Законам природи йому надати верховне місце, яке йому не належить, то найближчим наслідком буде те, що він придушить усе, що може йому в цьому заважати, щоб утримувати себе на захопленому троні. Він зачиняє самочинно ворота, крізь які у відчиненому стані мусило би пролитися світло на його вади та вузьку обмеженість.
Подібно до поведінки тих людей, котрі у впорядкованих умовах і під добрим керівництвом відчувають, що їхнє вміння зросло, переоцінюють його, а отримавши владу внаслідок перевороту, через неспроможність прагнення до високого кидають народ у скруту й біду. Як вони ніколи не зможуть дійти до усвідомлення своїх помилок і всю провину за власну неспроможність завжди намагаються звалити лише на минуле, щоб виправдатися перед самими собою та іншими, точно так і людський інтелект нездатний усвідомити, що він ніколи не зможе діяти на місці вищого за нього духу, не завдаючи найтяжчої шкоди, і зрештою призводить до загибелі. У всьому – однакова картина, однакові події у вічному повторенні.
Людині треба лиш однораз спокійно і тверезо вдуматися самій у ці події. Їй швидко все стане зрозумілим, і мусить також видатися найкориснішим.
Ця обставина для засновників церков та релігій утворила завісу над такою великою простотою Божественної Істини, розстелила поволоку над будь-якою можливістю правильного осягнення.
Людство не могло звалити на себе нічого страшнішого, ніж ця добровільна звуженість, неспроможність осягнення всього того, що розташовано зовні від земного, тобто значно більшої частини всіх подій. Воно розташовано ж буквально через це над настільки звуженим горизонтом.
Нехай однораз людина спробує подолати непроникність цього муру. Вона дуже швидко усвідомить, наскільки мав рацію поет, сказавши, що проти дурости безсилі навіть боги!
Цей твердий мур зможе проламати тільки окрема людина сама для себе зсередини, тому що його було споруджено зсередини. Але люди цього не хочуть!
Через це сьогодні самі невдачі повсюди.