Отож шкуну розділено було на дві частини, одну — носову і другу стернову, як наші старі річні до' зорні барки, з западиною посередині. Баляст навантажували в цю западину. Паперові лодочки, що їх роблять діти, мають майже таку форму. Під чардаком були каюти, що сполучалися дверима з центральним відділенням. Каюти освітлювали маленькі віконця в бокових стінках. Складаючи вантаж, залишали проходи між пакунками. Дві щогли шкуни закріплено було на цих двох чардаках. Носову щоглу звали Павлом, а стернову — Петром, — корабель вели .дві щогли, як церкву два її апостоли. З одного чардака на другий над центральним відділенням проходив місток з глухими стінками, на зразок китайських мостків. В непогоду обидві стінки мастка, за допомогою особливих механізмів, спу. скали на правий і на лівий бік, що утворювало дах над заглибленим відділенням, так що судно підчас бурі на морі було герметично закрито. Такі барки, надто масивні, мали за стерно велику деревину, — сила керми повинна бути пропорціональна вазі судна. Трьох людей, стерничного й двох матросів, та ще одного хлопця, юнґи, досить було, щоб маневрувати цими важкими морськими машинами. Передній і задній чардак шкуни, як ми вже казали, були без поруччя. Ця шкуна була великий, пузатий, зовсім чорний кузуб, на якому можна було прочитати білі літери, що їх видно було і вночі: Vograat. Rotterdam.
В той час різні морські події й зовсім свіжа катастрофа восьми кораблів барона Пойнті[65] коло рогу Карнеро примусили всю французьку фльоту відплисти до Ґібральтара; так, Ля-Манш було вичищено і прохід між Лондоном і Ротердамом звільнено від усіх військових кораблів, а це давало змогу купецьким, судам плавати без усякого захисту.
Судно, що на ньому написано було Vograat, що до нього підійшов Ґуїнплен, торкалося естокади лівим бортом свого заднього чардака майже врівні з нею. Треба було зробити єдиний крок, щоб спуститися на шкуну: Гомо одним стрибком, а Ґуїнплен одним ступнем були на кораблі. Обидва опинилися на задньому чардаку. Чардак був безлюдний, і взагалі не видно було ніякого руху; пасажири, якщо вони були, а це можливо, повинні були вже бути на судні, бо очевидно було, що судно було готове відплисти й що навантаження було закінчено, — на це показувало те, що середнє відділення було повне, завалене пакунками й ящиками. Однак вони безсумнівно вже лежали, а можливо, що й спали в каютах під чардаками, — переїзд повинен бути вночі. В таких випадках пасажири з'являються на чардаку тільки вранці, прокинувшися. Щодо екіпажа, то він напевне вечеряв, ждучи близького моменту від'їзду у своєму притулку, що його звали матроською каютою. Тому то й було таке безлюддя на обох чардаках — носовому й стерновому, зв'язаних місточком.
Вовк на остокаді майже біг, на кораблі він почав іти повільно, наче обережно підкрадаючися. Він махав хвостом уже не радісно, а слабо й сумно, як 1 неспокійна собака. Йдучи вперед Ґуїнплена, він пройшов через чардак і пішов через місток.
Ґуїнплен, зійшовши на місток, побачив перед собою світло. Це було те світло, що його видно було з берега. Ліхтаря поставлено було на підлозі коло підніжжя передової щогли. Відблиск цього ліхтаря окреслював на темному фоні ночі чорну силюєту, що мала чотири колеса. Ґуїнплен пізнав стару повозку Урсуса.
Цю бідну дерев'яну халупину, повозку й хатину, де проминуло його дитинство, було прив'язано до підніжжя щогли товстими шворками, вузли яких видно було на колесах. Простоявши так довго без ужитку, вона була абсолютно спорохніла, — ніщо так не руйнує людей і речі, як бездіяльність. Вона якось жалісно похилилася набік. Невживання зробило її зовсім паралітичною, а до того ще вона хорувала на незцілиму хворобу — старість. Бридка й поточена шашеллю, вона осіла й мала вигляд руїни. Все, з чого її було зроблено, мало на собі знаки пошкодження: залізо поржавіло, шкура потріскалася, дерево з'їдене. На склі переднього віконця, через яке проходило світло ліхтаря, видно було розколини. Колеса були криві. Стіни, стеля й вісі, здавалося, знемогали від перевтоми; все разом було не знати як придавлене й плачливе. Дві голоблі, що стирчали догори, мали вигляд двох рук, що їх простягнуто до неба. Весь балаган був розхитаний. Під повозкою видно було ланцюг, що на нього прив'язували Гомо.
Знайти знову своє життя, своє щастя, свою любов і побігти не тямлячися й кинутися стрімголов — здається, це так законно й так природно. Так, за винятком випадків глибокого зворушення. Хто вийшов зовсім збенетежений і збитий з панталику, з цілої низки катастроф, подібних до зради, той стає розсудливим навіть у радості; він боїться принести свою фатальність і тим, кого він любить; він почував в собі жалобну заразу і навіть до щастя наближається з обережн|ртю. Рай відчиняється; перш, ніж увійти, спостерігають.
Ґуїнплен, хитаючися під глибокими переживаннями, дивився. Вовк мовчки пішов і ліг коло свого ланцюга.
II
БАРКІЛФЕДРО ЦІЛИВ У ОРЛА, А ВЛУЧИВ У ГОЛУБКУ
Підніжок повозки було спущено, двері напіводчинено; в ній не було нікого; скупе світло, що проходило через скло, неясно окреслювало середину хатини, — сумний вигляд. Урсусові написи, що вславлювали величчя лордів, ясно видно було на старих дошках, що одночасно становили стінку зовні і обшивку всередині. Коло дверей Ґуїнплен побачив свій капелюх і одяг, що висіли на цвяху, наче в моргу одяг мерця.
На ньому в цей час не було ні жилета, ні верхнього одягу.
Повозка закривала щось таке, що прослано було на чардаку коло підніжжя щогли, — ліхтар освітлював його. То був матрац, якого крайчик було видно. На матраці мабуть хтось лежав. Видно було, що там рухалась якась тінь.
Розмовляли. Ґуїнплен, притаївшися за повозкою, слухав.
То був Урсусів голос.
Той голос, такий грубий назовні, що ховав у собі таку ніжність, що стільки лаяв і так добре виховав Ґуїнплена з дитинства, не мав уже проникливого й живого тембру. Він був неясний і глухий і переходив у зідхання на кінці кожної фрази. Він тільки невиразно нагадував колишній спокійний і твердий Урсусів голос. То була наче розмова людини, що її щастя вмерло. Голос може стати тін'ю.
Здавалося, що Урсус скорше говорив сам до себе, ніж розмовляв з ким іншим. А втім монологи, як відомо, були його звичка. З цієї причини його вважали за маніяка.
Ґуїнплен затаїв дух, щоб не упустити .ці одного рлова, що говорив Урсус, і от що він почув:
— Дуже небезпечна така форма судна. У нього немає поруччя. Коли б ви покотилися в море, то ніщо вас не спинить. Якщо буде непогода, треба буде спустити її під чардак, а це буде страшна річ. Незручний рух, сполох, — і от розрив серця. Я бачив такі приклади. Ах, боже мій, що буде з нами? Чи вона спить? Так. Вона спить. Я гадаю — добре, що вона спить. А може вона непритомна? Ні. В неї пульс досить сильний. Напевне, вона спить. Сон — це відречення. Благодатна сліпота. Як би тільки зробити так, щоб тут не ходили й не тупали ногами. Добродії, — якщо тут є хто на чардаку, — будь ласка, не шуміть. Не наближайтеся сюди, якщо немає потреби. Ви знаєте, особа делікатного здоров'я, — потрібна обережність. Ви бачите, в неї лихоманка. Вона зовсім молода. Це — маля, що в неї лихоманка. Я поклав матрац на чардаку, щоб у неї було хоч трохи свіжого повітря. Я пояснюю вам для того, щоб ви були обережніші. Знеможена вона впала на матрац наче непритомна. Проте вона спить. Мені хотілося б, щоб. її не розбудили. Я звертаюся до жіноцтва, коли тут є леді. Дівчина молода, згляньтесь на неї. Ми тільки бідні блазні, — я прошу, будьте хоч трошки добрі до нас, і далі, якщо треба щось заплатити, щоб не гомоніли, я заплачу. Дякую вам, панове й пані. Чи тут є хто? Ні. Здається, немає нікого. Я говорю зовсім даремно. Тим краще. Панове, дякую, вам, коли ви тут є, й ще більше, коли вас тут немає... В неї чоло все в поту... Ну, підемо знов на каторгу, надінемо ляму. Злидні повернулися. От знову ми пливемо за водою. Рука, страшна рука, що ми її не бачимо, однак завсігди почуваємо на собі, несподівано повернула нас до чорної сторони долі. Нехай буде так; більше мужности. Тільки б вона не хворіла... Що ж я, дурень; зовсім один говорю так голосно; але треба, щоб вона почувала, що коло неї є хтонебудь, коли вона прокинеться. Тільки щоб її не розбудити раптово! Не шуміть, в ім'я неба. Зовсім не бажане зворушення, що примусило б її скочити. Досадно буде, коли почнуть ходити з цього боку. Я гадаю, що на судні всі сплять. Складаю подяку провидінню за цю поступку. Ну, а Гомо, де ж це він? Серед усіх цих турбот я й забув прив'язати його; я вже не знаю, що й роблю; от понад годину я не бачив його, — мабуть, він пішов шукати собі вечері. Тільки б йому не трапилося яке нещастя. Гомо! Гомо!
Гомо тихенько постукав хвостом по. чардаку.
— Ти тут! Ах, ти тут. Слава богові! Коли б ще й Гомо пропав, це було б надто. Вона поворухнула рукоюМабуть, вона прокидається. Мовчи, Гомо. Починається приплив. Зараз від'їдемо. Я гадаю, що буде гарна ніч. Вітру немає. Вимпел висить вподовж щогли, — переїзд буде добрий. Не знаю, як місяць. Проте хмари ледве рухаються. Вона бліда. Це від слабости. Та ні, вона червона. Це від лихоманки. Та ні ж, вона рожева. Значить, вона здорова. Я вже не бачу ясно. Мій бідний Гомо, я вже не бачу. Виходить, треба знов починати життя. Доведеться знову братися до праці. А нас тепер, як бачиш, тільки двоє. Ну, ти та я, попрацюємо для неїЦе наша дитина. О, судно поворухнулося. Ідем. Прощай, Лондоне! Добривечір, надобраніч, біс би взяв тебе! Ах, страшний Лондон!
Корабель і справді зробив глухий струс від'їзду. Між естокадою й задньою частиною лежала вже смуга води. На другому кінці судна, на кермі, стояла людина, безсумнівно стерничий, що оце зараз вийшов із трюма; він одв'язав причал і став маневрувати, керуючи кораблем. Ця людина, уважлива тільки дофарватеру, як і личило подвійно флегматичному, що був разом голяндець і матрос, не чула нічого й не бачила нічого, крім води ñ вітру; зігнувшися під тягарем кінця бервена, ледве помітна в темряві, вона повільно ходила на задньому чардаку від правого борта до лівого, наче привид з деревиною на плечі.