Я живу в свого приятеля Курфейрака на Склодувній вулиці, номер шістнадцять.
Він понишпорив у кишені, витяг складаного ножика і кінчиком леза надряпав на штукатурці стіни:
Склодувна вулиця, № 16.
Козетта знову зазирнула йому у вічі.
— Скажи, що в тебе на думці, Маріусе, а то я не зможу заснути вночі!
— Що у мене на думці? А ось що: Бог не допустить нашої розлуки. Чекай мене післязавтра.
— Що ж ти робитимеш завтра ввечері?
— Я спробую знайти вихід.
— Тоді я молитиму Бога, щоб Він тобі допоміг. Але післязавтра приходь скоріше. Я чекатиму тебе о дев’ятій вечора, не забудь. О Господи, і чому дні такі довгі!
— Рівно о дев’ятій я буду тут.
І вони кинулися одне одному в обійми, навіть не помітивши, що уста їхні злилися.
Коли Маріус пішов, вулиця була безлюдна. В цей час Епоніна стежила за бандитами, проводжаючи їх до бульвару.
5. Старе серце проти юного серця
Старому Жільнорманові вже пішов дев’яносто другий рік. Він, як і раніше, жив на вулиці Сестер Голгофи у своєму старому будинку. Ми пам’ятаємо, що то був один із тих дідів, які чекають смерті, тримаючись прямо, і яких не згинає ні старість, ні горе.
А проте віднедавна його дочка почала казати, що "батько подався". Він більше не ляскав по щоках служниць, не стукав ціпком по майданчику сходів, коли барився відчинити двері. Цілих півроку він майже не дратувався на згадку про Липневу революцію. А річ у тім, що старий засумував. Він не відступив, не здався — це суперечило його вдачі, — але відчував цілковите душевне спустошення. Уже чотири роки він чекав Маріуса, переконаний, що "негідний хлопчисько" як не сьогодні, то завтра подзвонить у його двері. Але тепер у хвилини смутку він не раз казав собі, що коли Маріус і далі змушуватиме чекати себе, то… Смерть уже близько, й він так і не побачить онука. Раніше Жільнорман ніколи не замислювався про це, а тепер така думка почала з’являтись, і в старого від неї холонула кров. Як то буває у випадку щирого й глибокого почуття, розлука тільки посилила дідову любов до невдячного онука. При всьому тому Жільнорман переконав себе, що йому аж ніяк неможливо зробити перший крок до замирення. "Радше я здохну", — твердив він собі. Дід не вважав себе в чомусь винним, але згадував про Маріуса тільки з глибокою ніжністю і розпачем старої людини, яка відходить у небуття.
Одного разу, коли він сидів, глибоко засмучений, дочка наважилася сказати йому:
— Тату, невже ви досі сердиті на нього?
— На кого? — запитав старий.
— На бідолашного Маріуса.
Він підвів голову, грюкнув по столу кощавим, зморшкуватим кулаком і роздратовано вигукнув:
— Ви кажете: "Бідолашний Маріус"! Цей добродій — негідний шалапут, невдячний хвалько, бездушний гордій і злюка!
І старий відвернувся, щоб дочка не побачила сліз, які навернулись йому на очі.
Якось увечері — це було 4 червня, що не завадило старому розпалити жаркий вогонь у каміні, — він сидів сам-один у своїй спальні, розмальованій сценами з пастушого життя; спершись ліктем на стіл, де під зеленим абажуром горіли дві свічки, пан Жільнорман тримав у руці книжку, проте не читав її. Він думав про Маріуса з любов’ю і гіркотою, але, як звичайно, гіркоти в його думках було більше. Старий переконував себе, що онук уже не прийде, що якби він хотів прийти, то давно прийшов би, і йому слід відмовитися від будь-якої надії. Дід намагався звикнути до думки, що помре, так і не побачивши "цього добродія". Але все його єство повставало проти такої можливості, а батьківське почуття відмовлялося змиритися з цим. "Невже Маріус ніколи не повернеться?" — казав собі Жільнорман, і то був його щоденний сумний приспів.
Отож старий сидів у глибокій задумі, втупивши в камін гнівний і зажурений погляд, коли увійшов слуга.
Баск сказав:
— Чи зволите ви прийняти пана Маріуса, ласкавий добродію?
Смертельно збліднувши, Жільнорман випростався у кріслі, схожий на труп, який піднявся під дією гальванічного струму. Вся кров шугнула йому до серця.
— Що ти сказав? Пана Маріуса? — пробелькотів він.
— Сам я його не бачив, — відповів Баск, наляканий і спантеличений виглядом хазяїна. — Але Ніколетта сказала мені: "Прийшов молодий чоловік. Повідомте, що це пан Маріус".
Жільнорман ледь чутно пробурмотів:
— Проси. Хай увійде.
І він залишився сидіти в тій самій позі, голова його трусилась, погляд прикипів до дверей.
Двері відчинилися, й увійшов Маріус. Абажур відкидав тінь на його майже вбоге вбрання, і видно було тільки обличчя — спокійне, серйозне й дивовижно сумне. Старий Жільнорман, остовпілий від подиву й радості, кілька хвилин не бачив нічого, крім якогось осяйного видіння. Йому здавалось, він от-от знепритомніє. Так, перед ним справді стояв Маріус!
Нарешті! Після чотирьох років! Дід, так би мовити, увібрав у себе онука одним поглядом. Він здався йому зовсім дорослим, вродливим і чарівним юнаком із благородним виразом обличчя й вишуканими манерами. Старому захотілося покликати Маріуса до себе й обняти його. Палкі й ніжні слова рвалися в нього з грудей; нарешті вся ця ніжність знайшла собі вихід і, внаслідок притаманного йому протиріччя, вихопилася назовні у вигляді різкого запитання:
— Чого вам тут треба?
— Добродію… — збентежено почав Маріус.
Старому хотілося, щоб онук кинувся йому в обійми. Він був невдоволений і Маріусом, і собою. Він відчув, що поводиться різко, а Маріус — холодно. Старий терпів люту муку, бачачи, як ніжність, що зібралась у його душі, виливається грубістю. Гірке почуття знову опанувало ним. Він похмуро урвав Маріуса:
— Тоді чого ж ви прийшли?
Це "тоді" означало: "Якщо ви прийшли не для того, щоб обняти мене". Маріус поглянув на діда — обличчя в старого було біле, як мармур.
— Добродію…
— Ви прийшли просити в мене пробачення? — урвав його Жільнорман. — Ви визнали свою провину?
Старий гадав, що спрямовує Маріуса на шлях істинний, і "хлопчик" поступиться. Маріус здригнувся: від нього вимагали зректися батька. Він опустив очі й відповів:
— Ні, добродію.
— Тоді чого ж вам треба від мене? — з гнівом і мукою в голосі вигукнув старий.
— Добродію, — почав Маріус із виразом людини, яка відчуває, що зараз упаде в провалля, — я прошу у вас дозволу одружитися.
Пан Жільнорман мало не задихнувся від обурення.
— Одружитися! В двадцять один рік! То ви уже все влаштували! Вам лишилася пуста формальність — попросити у мене дозволу! Сідайте, добродію. Отже, ви хочете одружитися. Чи не буде з мого боку нескромним запитати, хто ж ваша наречена?
Він замовк і, перш ніж Маріус устиг відповісти, в’їдливо поцікавився:
— То ви маєте становище? Ви забагатіли? Скільки ж ви заробляєте своїм ремеслом адвоката?
— Нічого, — відповів Маріус із розпачливою рішучістю в голосі.
— Нічого? То, значить, наречена багата?
— Як і я.
— Що? То в неї нема посагу? Може, є надії на майбутнє?
— Не думаю.
— Отже, зовсім убога. А хто такий її батько?
— Я не знаю.
— Як її звати?
— Панна Фошлеван.
— Фош… як?
— Фошлеван.
— Пхе! — пирхнув старий.
— Добродію! — вигукнув Маріус.
Старий урвав його тоном людини, яка розмовляє сама із собою:
— Так-так, двадцять один рік і ніякого статку. Баронесі Понмерсі доведеться власною особою ходити до зеленярки й купувати на два су петрушки.
— Добродію! — вигукнув Маріус у розпачі, бачачи, як розвіюється його остання надія. — Благаю, Богом вас заклинаю, я впаду перед вами навколішки — дозвольте мені одружитися з нею!
Старий засміявся пронизливим сміхом, який уривався кашлем:
— Ха-ха-ха! Ви, певно, сказали собі: "Піду-но я до того старого бовдура! Шкода, звісно, що мені нема двадцяти п’яти років, а то я й не подумав би питатися в нього дозволу. Та дарма! Я прийду і скажу йому: "Старий блазню, ти щасливий бачити мене, тож дозволь мені одружитися, я хочу взяти собі мамзель невідомо чию, дочку хтозна-якого батька, я босий, вона роздягнена, я закину до дідька свою кар’єру, майбутнє, молодість, я загрузну в злиднях із жінкою на шиї, бо так мені заманулося, і ти повинен погодитись!" І допотопний стариган погодиться. "Роби, мовляв, хлопче, як знаєш, чіпляй собі камінь на шию, одружуйся зі своєю Грошлеван чи то Шмарклеван…" Ніколи, добродію, ніколи!
— Тату!
— Ніколи!
З тону, яким було сказано це "ніколи", Маріус зрозумів, що надії немає. Похнюпивши голову, хитаючись, він повільно рушив до дверей, схожий на людину, яка збирається переступити поріг смерті. Жільнорман проводжав його поглядом, і коли Маріус уже хотів вийти, він зі старечою жвавістю підхопився на ноги, кинувся до дверей, ухопив онука за комір, затяг його до кімнати, штовхнув у крісло і сказав:
— Ну, розповідай!
Цю раптову зміну спричинило слово "тату", яке вихопилося в Маріуса. Онук здивовано подивився на діда. Обличчя старого тепер виражало тільки грубу й щиру доброзичливість.
— Ну, розкажи мені про свої любовні походеньки, викладай усе, не соромся! Чорт забери, до чого ж тупі ці молоді хлопці!
— Тату! — повторив Маріус.
Обличчя старого освітилось якимсь внутрішнім сяйвом.
— Так-так, називай мене татом, і все буде гаразд, побачиш.
У його грубуватості прозирало таке добре батьківське почуття, що Маріус був просто оглушений цим раптовим переходом від розпачу до надії. Він тепер сидів біля столу й у світлі свічок стало видно, яке в нього жалюгідне вбрання. Дід дивився на нього з подивом.
— То ти й справді не маєш жодного су? — сказав він. — Ти вдягнений, як злодюжка.
Він дістав із шухляди гаманця й поклав на стіл.
— Тут сто луїдорів, купи собі пристойного капелюха.
— Тату, — провадив Маріус, — коли б ви знали, як я її кохаю! Вперше я побачив її в Люксембурзькому саду. Ви собі не уявляєте, скільки я вистраждав! А тепер ми бачимося щодня, її батько про це не знає, він збирається виїхати з нею до Англії, і я сказав собі: "Піду-но я до свого дідуся і все йому розповім". Без неї я збожеволію, Я помру, я захворію, я кинусь у воду. Я повинен одружитися з нею, інакше я пропаду. Ось вам уся правда, здається, я нічого не пропустив. Вона живе на вулиці Плюме, в саду за залізною штахетною огорожею. Це неподалік Будинку інвалідів.
Жільнорман сидів біля Маріуса і сяяв. Утішаючись звуком його голосу, він водночас утішався понюшкою тютюну. Почувши про вулицю Плюме, старий затримав подих і розсипав рештки тютюну собі на коліна.
— На вулиці Плюме, кажеш? Так-так, знаю, колись вона називалася вулицею Бломе.