— А замучені та спалені пікартки? Справа, якій я себе присвятив, переслідує дисидентів не менш жорстоко, аніж Рим..."
— Кожен день, — він відігнав думку, — може бути днем твоєї загибелі, Ютто. Ти можеш загинути...
— Ти також можеш загинути, — перебила вона його. — На війні ти міг полягти. Ти теж ризикував.
— Так, але не заради...
— Примх, так? Ну ж бо, вимов це слово. Примхи. Жіночі примхи?
— Я зовсім не хотів...
— Хотів.
Вони мовчали. За вікном була серпнева ніч. І цвіркуни.
— Ютто.
— Я слухаю тебе, Рейнмаре.
— Давай виїдемо. Я кохаю тебе. Ми кохаємо одне одного. А любов... Знайдімо Царство Боже в собі. У собі самих.
— Я повинна тобі вірити? Що ти відмовишся...
— Повір.
— Ти пропонуєш мені багато, — сказала вона після тривалої паузи. — Я це ціную. І за це ще більше тебе кохаю. Але якщо ми зречемося ідеалів... Якщо ти відмовишся від своїх, а я — від своїх... Я не можу відігнати від себе думку, що це було б, як...
— Як що?
— Як endura. Без надії на consolamentum .
— Ти говориш, як катарка.
— Монсегюр триває, — шепнула вона, тримаючи вуста біля самого його вуха. — Грааля досі не знайдено.
Вона торкнулася його, торкнулася — і вразила ніжними, але пронизливими пестощами. Коли піднімалася на коліна, її очі горіли в пітьмі. Коли схилялася над ним, була повільно ніжна, немов хвиля, яка гладить пісок пляжу. Її подих був гарячий, гарячіший, ніж її губи. "Самсон мав рацію, — встиг подумати він, перш ніж насолода позбавила його здатності мислити. — Самсон мав рацію. Це місце — це моя Огігія. А вона — моя Каліпсо".
— Монсегюр триває, — минуло декілька митей, перш ніж він почув її голосний шепіт. — І вистоїть. Не здасться і не буде захоплене ніколи.
* * *
Серпень 1428 року був жаркий, просто-таки нестерпна спека тривала аж до середини місяця, до дня Вознесення Марії, який у народі називають святом Матері Божої Трав'яної. Вересень також був дуже теплий. Погода почала трохи псуватися аж після Матвія. Двадцять третього вересня пройшли дощі.
А двадцять четвертого повернулися старі знайомі.
* * *
Перший сигнал про повернення старих знайомих передали — за посередництвом безвідмовного монастирського городника — плітки, спершу невиразні та не дуже докладні, але з часом дедалі конкретніші. Так, на ринку в Бжегу хтось розкидав листівки, які зображували цапоголового страхопуда в папській тіарі на рогатій голові. Через кілька днів подібні за стилем картинки з'явилися у Вйонзові і Стшеліні — на них була намальована свиня, вдягнена в митру, а щоб не залишалося жодних сумнівів, був підпис: "Conradus episcopus sum" .
Через кілька тижнів дійшли чутки про серйозніші справи. Невідомі винуватці — плітка розмножила їх аж до двадцяти — напали й закололи стилетами на вроцлавському гостинці пана Руперта фон Зейдліца, заступника шефа свидницької контррозвідки, який уславився жорстокими переслідуваннями людей, запідозрених у симпатіях до гуситів. Від удару ножа загинув у Гродкуві ратушний писар, який вихвалявся тим, що доніс більш ніж на сотню людей. У Собутці стріла з арбалета дістала — на амвоні — пробоща костелу Святої Анни, особливо заповзятого на занадто вільнодумних парафіян.
У п'ятницю після Матвія, двадцять четвертого вересня, — ще перш ніж до монастиря дійшла чутка про солтиса, заколотого стилетами у зовсім близенько розташованому Пшеворні, — у Білому Костелі з'явилися Бісклавре і Жехорс. За ворота їх, зрозуміло, не впустили, вони чекали на Рейневана у грангії біля монастиря. Біля криниці. Жехорс заполіскував у ночвах кров із рукавів куртки. Білувальник, не криючись, мив липку від крові наваху.
— Кінець твоєму неробству, коханий брате Рейнемаре, — Жехорс витиснув випраний рукав. — Робота чекає.
— Така? — Рейневан показав на криваву піну, що стікала з ночов.
Бісклавре пирснув.
— Я теж тебе кохаю, — закепкував він. — Я також скучив і тішуся, що бачу тебе в доброму здоров'ї. Хоч нібито трохи схудлого. Це ти через піст так схуд? Через монастирські харчі? Чи через інтенсивні заняття любощами?
— Заховай, холера ясна, цього ножа.
— А що? Не подобається? Ображає твої почуття? Змінив тебе цей монастир, я бачу. Півроку тому, у Желязні під Клодзьком, ти на моїх очах голими руками затовк людину до смерті. Через особисту помсту, заради приватної відплати. А на нас, які борються за справу, ти смієш дивитися зверхньо? Смієш по-панськи вернути носа?
— Заховай ножа, я сказав. Чому ви приїхали?
— Здогадайся, — Жехорс склав руки на грудях. — А коли здогадаєшся, бери ноги в руки й ходи. Ми ж казали — є робота. Фогельзанг контратакує, а ти все ще Фогельзанг, тебе ніхто з Фогельзангу не виключив і від обов'язків не звільнив. Прокоп і Неплах видали накази. Вони стосуються також і тебе. Ти знаєш, що загрожує за невиконання?
— Я теж вас кохаю, — Рейневан і оком не змигнув. — І я всираюся з радості, що вас бачу Але збавте трохи тон, хлопці. Щодо наказів ви лише посланці, не більше. Накази тут віддаю я. Тож ось, я вам наказую: кажіть, що маєте переказати, причому швидко й докладно. Це наказ. Ви знаєте, що загрожує за невиконання.
— Хіба я не казав? — засміявся Бісклавре. — Хіба я не казав, щоби так його не підколювати?
— Виріс, — з усмішкою визнав Жехорс. — Викапаний брат. Достоту як Петерлін. А може, вже й переріс Петерліна.
— Знають про це, — Бісклавре, нарешті сховавши наваху, гротескно, по-мавпячому, поклонився. — Знають про це брати Прокоп Голий і Богухвал Неплах, званий Флютиком. Знають, який-то ревний з Петерлінового брата утраквіст і який палкий поборник справи Чаші. Тож просять згадані брати негідними устами нашими брата Рейневана ще раз довести свою вірність Чаші. Покірно просять брати...
— Заткнися, французе. Говори ти, Жехорсе. Коротко й по-людськи.
* * *
Наказ Прокопа Фогельзангові і справді був короткий і звучав так: реконструювати сітку. І зробити це швидко. Настільки швидко, щоб сіткою можна було скористатися під час чергового удару по Шльонську. Коли цей удар мав відбутися, Прокоп не уточнив.
Рейневан не дуже знав, яким чином він особисто має реконструювати те, про що мав лише загальне й досить туманне уявлення, — сітку, про яку він не знав практично нічого, крім того, що вона начебто існує. Жехорс і Бісклавре, коли їх вдалося приструнити, визнали, що головну його допомогу вбачають у тому, що, як вони висловилися, утрьох працювати безпечніше, ніж удвох.
Попри начебто надзвичайну терміновість завдання, Рейневан не погодився виїхати негайно. Він хотів навчити Фогельзанг трохи добрих манер та поваги до своєї особи. А передусім йому треба було залагодити справи з Юттою. Як він і очікував, останнє виявилося набагато важче. Але йому однаково пішло легше, ніж він сподівався.
— Що ж, — сказала вона, коли минув її перший гнів. — Я могла цього сподіватися. Галахад кохає, обіцяє і клянеться. Нібито навіки. Але насправді лише доти, доки не рознесеться вість про Грааль.
— Це не так, Ютто, — запротестував він. — Нічого не змінилося. Це лише кілька днів. Потім я повернуся... Нічого не змінилося.
Вони розмовляли в костелі, перед вівтарем та образом, на якому була зображена — а що ж іще — злітаюча голубка. Але Рейневан мав перед очима нещасну Майфреду да Шровано, яка згорає на багатті на П'яцца дель Дуомо.
— Коли ти вирушаєш? — запитала вона вже спокійніше.
— Уранці, після festum angelorum .
— Отже, ми маємо ще кілька днів.
— Маємо.
— І ночей, — зітхнула вона. — Це добре. Станьмо навколішки. Помолімося Богині.
Тридцятого вересня, вранці після Михаїла, Гавриїла й Рафаїла, повернулися Жехорс і Бісклавре. Готові вирушити в дорогу. Рейневан чекав на них. Він теж був готовий.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ,
у якому повертається дух руйнування,
який є — начебто — водночас творчим духом.
А Рейневан постає перед вибором.
Протягом кількох років свого існування Фогельзанг зумів створити у Шльонську досить численну й непогано розгалужену сітку законсервованих агентів, тож, у принципі, було з чого реконструювати. Проблема полягала в тому, що хвиля переслідувань, яка прокочувалася Шльонськом, не могла не вплинути на завербованих. Частина, слід було побоюватися, перейшла до історії як мученики, після них могло навіть попелу не залишитися. Частина з уцілілих могла під впливом шаліючої Інквізиції радикально переглянути погляди й дійти висновку, що Вікліфові симпатизувати не варто, а Гуса краще любити значно менше, ніж раніше. Серед останніх могли знайтися й такі, які з власної волі або під примусом радикально змінили партійну належність. Перефарбовані та перевербовані, тепер вони чекають, що до них хтось з'явиться. А коли хтось з'являється, бігцем доносять відповідним органам.
Отож контакт з кожним давнім агентом був пов'язаний з чималим ризиком, тому його не варто було встановлювати, попередньо як слід не підстрахувавшись. А трьом — щодо цього не виникало питань — підстраховувати один одного було набагато легше, ніж двом.
Протягом місяця з гаком Рейневан, Жехорс і Бісклавре товклися по Шльонську — то в холод та осінню сльоту, то під живим сонцем і в нитках бабиного літа. Вони відвідали чимало місцевостей, починаючи з великих міст, таких як Вроцлав, Легниця і Свидниця, і закінчуючи Дорфами, Турками й Бульками, повні назви яких нізащо не хотіли залишатися в пам'яті. Відвідували різних людей, різним людям — різними методами і з різними результатами — нагадували про лояльність до справи, якій вони колись присягали. Утікати — панічно — довелося лише тричі. Раз у Ратиборі, коли Жехорс утік із влаштованої Інквізицією мишоловки, вистрибнувши через вікно з другого поверху кам'яниці на ринку, після чого був імпозантний галоп вулицею Довгою аж до самої Миколайської брами. Раз уся трійця пробилася крізь облаву на сьцінавському підгородді, в чому вельми допоміг туман, який, неначе на замовлення, піднімався з мочарів над Одрою. Раз, у Скорогощі, мусили сторчголов утікати від погоні, що рвонула за ними, як тільки в загону найманців, які стерегли митну палату й міст на Писі, виникли щодо них підозри.
Раз, під Намисловом, коли тамтешній бондар-батько вислуховував Жехорса та Рейневана, Бісклавре, який стояв на підстраховці, впіймав і затягнув до хати сина, дванадцятирічного хлопця, крадькома посланого по сторожу до міста.