Фред захоплено зиркнув на Персі.
— Та ти й справді жартуєш, Персику... Я вже й не пригадую, коли ти востаннє так жартував...
Повітря розкололося від вибуху. Вони всі були поруч — Гаррі, Рон, Герміона, Фред, Персі і ще двоє смертежерів, що лежали в них під ногами, один — приголомшений, а другий — трансфігурований. І от за цю частку секунду, коли здавалося, що небезпека на якийсь час минула, світ розлетівся вщент. Гаррі відчув, що летить, і єдине, що він міг робити — це відчайдушно хапатися за той тоненький шматочок дерева, що був його єдиною зброєю, і затуляти голову руками. Почув крики й волання друзів, навіть не сподіваючись довідатися, що з ними сталося...
І ось цілий світ перетворився на біль і напівтемряву. Гаррі був напівпохований під камінням і штукатуркою коридору, що зазнав страхітливого нападу. Холодне повітря підказало йому, що вибухом розтрощило частину замкових мурів, а гаряча й липка рідина на щоці означала, що він стікає кров'ю. І тут він почув жахливий крик, що вивертав усе всередині і свідчив про нестерпний біль, якого неможливо завдати ні вогнем, ні закляттями. Гаррі звівся, похитуючись, на ноги, такий переляканий, як ще не був за цей важкий день, як ще не був, мабуть, за все своє життя...
Герміона теж спиналася на ноги серед цього розгардіяшу, а троє рудих юнаків припали до підлоги там, де вибухом рознесло стіну. Гаррі схопив Герміону за руку й вони подерлися, спотикаючись, через уламки каміння й дерева.
— Ні... ні... ні! — кричав хтось. — Ні! Фреде! Ні!
Персі трусив брата, Рон стояв біля нього навколішки, але Фредові розплющені очі вже нічого не бачили, і лише тінь останньої усмішки ще залишалася на його обличчі.
— РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ДРУГИЙ —
Бузинова паличка
Настав кінець світу — чому ж не стихла битва, не завмер від жаху замок, не склали зброї бійці? Гаррі падав у бездонну прірву, некерований, неспроможний осягнути неможливе, бо Фред Візлі не міг померти, і вся інформація, яка надходила Гаррі в органи чуття, була брехлива...
І тут чиєсь тіло впало повз вирву в мурі, і закляття полетіли з темряви, влучаючи в стіну за їхніми головами.
— Лягай! — крикнув Гаррі, коли ніч розкололи нові закляття. Удвох з Роном вони схопили Герміону й потягли на підлогу, а Персі й далі лежав на Фредовому тілі, закриваючи його від подальших ушкоджень. А коли Гаррі закричав: — Персі, ходім, треба йти! — він тільки головою похитав.
— Персі! — Гаррі побачив сліди сліз, що посмугували вкрите пилом Ронове лице, коли той смикнув старшого брата за плече, проте Персі не зрушив з місця. — Персі, ти вже нічим йому не допоможеш! Ми мусимо...
Герміона заверещала, і Гаррі, обернувшись, не мусив питати чому. Потворний павук, завбільшки з легковий автомобіль, пролазив крізь діру в стіні — у бій вступали нащадки Араґоґа.
Рон з Гаррі крикнули одночасно. Їхні закляття зітнулися, потвора полетіла спиною вниз, жахливо дриґаючи лаписьками, і зникла в темряві.
— Він не один! — крикнув Гаррі друзям, зазираючи крізь отвір у мурі, роздовбаний закляттям. На будинок дерлися нові павуки, випущені із Забороненого лісу, в який, мабуть, проникли смертежери. Гаррі метнув на них приголомшливе закляття, влучив у вожака, той упав на інших, збиваючи їх униз, і всі вони щезли з очей. Нові закляття шугонули у Гаррі над головою — аж волосся йому розкуйовдилось.
— Ідемо звідси, НЕГАЙНО!
Підштовхнувши в спину Герміону й Рона, Гаррі нахилився, щоб попід пахви підняти вбитого Фреда. Персі зрозумів, що хоче зробити Гаррі, перестав припадати до тіла й допоміг. Разом, низько згинаючись, щоб уникнути заклять, що летіли знадвору, вони відтягли Фреда вбік.
— Сюди, — сказав Гаррі, й вони поклали вбитого в нішу, де раніше стояли лицарські обладунки. Йому не вистачало духу дивитися на Фреда, тому, переконавшись, що тіло сховане надійно, Гаррі кинувся навздогін за Роном і Герміоною. Мелфой і Ґойл уже десь зникли, проте в кінці коридору, всіяного скалками розбитих шибок, серед куряви, падаючого каміння і штукатурки бігало туди й сюди багато людей, і годі було розібрати, друзі це чи вороги. Завернувши за ріг, Персі раптом заревів, наче бугай: — РУКВУД! — і кинувся за високим чоловіком, що переслідував двох учнів.
— Гаррі, сюди! — закричала Герміона.
Вона затягла Рона за якийсь гобелен. Вони почали там борюкатися, і на якусь божевільну мить Гаррі було подумав, що вони знову там обіймаються, але потім побачив, що то Герміона намагається втримати Рона, не дає йому бігти за Персі.
— Послухай мене... ПОСЛУХАЙ, РОНЕ!
— Я хочу допомогти... я хочу вбивати смертежерів...
Лице його було скривлене болем, укрите пилюкою й димом, він увесь тремтів з лютості й розпуки.
— Роне, тільки ми можемо з цим покінчити! Будь ласка... Роне... нам потрібна змія, ми повинні вбити змію! — доводила йому Герміона.
Гаррі розумів, що відчуває Рон: гонитва за ще одним горокраксом не давала радості помсти. Він і сам хотів битися, карати їх — тих, що вбили Фреда, а ще він хотів розшукати решту Візлів, і понад усе — переконатися, упевнитися, що Джіні не... та він і думки такої не міг допустити...
— Ми будемо битися! — наполягала Герміона. — Доведеться битися, щоб добратися до змії! Тільки не забуваймо, що повинні зробити саме ми! Тільки ми це можемо зупинити!
Вона теж плакала й витирала сльози роздертим і обсмаленим рукавом, а тоді кілька разів глибоко вдихнула, щоб заспокоїтись, і, все ще міцно тримаючи Рона, повернулася до Гаррі:
— З'ясуй, де зараз Волдеморт, бо змія ж має бути з ним. З'ясуй, Гаррі... зазирни в нього!
Чому це було так легко? Тому, що його шрам уже кілька годин палав, прагнучи донести до нього Волдемортові думки? Він заплющив очі, виконуючи її команду, й одразу крики, вибухи й безладні звуки бою вщухли і стали ледве чутні, немовби він перебував далеко-далеко...
Він стояв серед покинутої, проте на диво знайомої кімнати з обшарпаними шпалерами, з вікнами, забитими дошками. Звуки битви сюди долинали, однак були приглушені й далекі. Крізь єдине вільне від дощок вікно виднілися віддалені спалахи біля замку, але в самій кімнаті було темно, бо одна гасова лампа не могла її освітити.
Він крутив у руках чарівну паличку, дивився на неї, але думками був у тій загадковій кімнаті в замку, яку міг знайти лише він, бо щоб її виявити, як і легендарну Таємну кімнату, треба мати дуже тонкий, лукавий і допитливий розум... він не сумнівався, що діадеми хлопець не знайде... втім, ця Дамблдорова маріонетка і так зайшла набагато далі, ніж він сподівався... занадто далеко...
— Володарю, — пролунав розпачливий і надтріснутий голос. Він озирнувся. У найтемнішому кутку сидів Луціус Мелфой, пошарпаний і досі ще зі слідами кари, якої він зазнав після останньої втечі хлопця. Одне око в нього було набрякле й не розплющувалось. — Володарю... будь ласка... мій син...
— Якщо твій син загинув, Луціусе, — це не моя вина. Він не прийшов до мене, як усі інші слизеринці. Може, вирішив подружитися з Гаррі Поттером?
— Ні... ніколи, — прошепотів Мелфой.
— На це єдина твоя надія.
— Ви... ви не боїтеся, володарю, що Поттер може загинути від чиєїсь іншої руки, а не від вашої? — запитав тремтячим голосом Мелфой. — Чи не було б... ви вже мені вибачте... розсудливіше зупинити бій, проникнути в замок і знайти його с-самому?
— Не прикидайся, Луціусе. Ти хочеш припинити бій, щоб з'ясувати, що сталося з сином. А Поттера мені й не треба шукати. Ще й ніч не мине, а Поттер сам до мене прийде.
Волдеморт знову опустив очі на чарівну паличку. Вона його непокоїла... а з тим, що непокоїло лорда Волдеморта, треба було щось робити...
— Сходи приведи Снейпа.
— Снейпа, в-володарю?
— Снейпа. Негайно. Він мені потрібен. Він повинен зробити мені одну... послугу. Іди.
Переляканий Луціус, спотикаючись у мороці, вийшов. А Волдеморт стояв, крутив у пальцях чарівну паличку, роздивляючись.
— Це єдиний вихід, Наджіні, — прошепотів він і озирнувся на величезну товсту змію, що висіла прямо в повітрі, граціозно скрутившись у захищеному просторі, вичаклуваному для неї хазяїном, у прозорій променистій кулі — чимсь середнім між блискучою кліткою і резервуаром.
Гаррі охнув, сахнувся й розплющив очі. І відразу ж у вуха ввірвалися верески й крики, гуркіт і бахкання битви.
— Він у Верескливій Халупі. Змія з ним, захищена якимись чарами. Він щойно послав Луціуса Мелфоя по Снейпа.
— То Волдеморт відсиджується у Верескливій Халупі? — здивувалася Герміона. — Він навіть... навіть не бере участі в битві?
— Він вважає, що це зайве, — відповів Гаррі. — Думає, що я сам до нього прийду.
— А чому?
— Він знає, що я полюю на горокракси... тому тримає Наджіні біля себе... Тож цілком ясно, що мені доведеться до нього прийти, щоб до неї наблизитись...
— Правильно, — розправив плечі Рон. — А отже, тобі туди йти не можна, бо він цього хоче й чекає. Ти залишайся тут і бережи Герміону, а я піду по змію...
Гаррі не дав йому договорити.
— Це ви залишайтеся тут, а я піду туди під плащем-невидимкою і повернусь одразу, як...
— Ні, — заперечила Герміона, — найрозумніше буде мені взяти плащ і...
— І не думай, — негайно втрутився Рон.
Та не встигла Герміона вимовити: — Роне, я не гірше за вас... — як гобелен, що закривав сходи, на яких вони стояли, роздерся.
— ПОТТЕР!
За ним стояли двоє смертежерів у масках. Вони не встигли підняти чарівні палички, бо Герміона крикнула:
— Ґліссео!
Сходи в них під ногами стали гладеньким жолобом, і Гаррі, Рон та Герміона з'їхали ним донизу, не в змозі навіть контролювати швидкість, тож смертежерські приголомшливі закляття пролетіли високо над їхніми головами. Друзі пробили маскувальний гобелен унизу сходів і покотилися по підлозі, вдарившись об протилежну стіну.
— Дуро! — крикнула Герміона, націливши чарівну паличку на гобелен, і майже відразу почулися два тупі голосні удари — гобелен перетворився на камінь, а смертежери-переслідувачі з розгону в нього вгатилися.
— Назад! — закричав Рон, і вони ледве встигли притиснутися до дверей, коли повз них протупотів табун письмових столів-скороходів, яких поганяла професорка Макґонеґел. Вона їх навіть не помітила. Бігла з розпатланим волоссям і глибоким порізом на щоці. Коли професорка забігла за ріг, до них долинув її крик:
— В АТАКУ!
— Гаррі, накинь плащ-невидимку, — порадила Герміона.