У здоровому ледацюзі, який сидів на кам'яному стовпчику і знічев'я курив довгу голландську люльку, нетрудно було впізнати Випивака, хоч він і насунув до самих брів свій капелюх, аби приховати, що у нього немає вуха, яке одірвала куля Кри-вуляя. Сам Кривуляй розмовляв з Крутимордом; і по сходах ратуші прогулювалось, на манір перипатетиків4, розмовляючи про се, про те, багато постійних гостей "Коронованої редиски". Гревська площа, де рано чи пізно вони неодмінно мають закінчити, з якоюсь особливою, нездоланною силою вабить до себе убивць, забіяк, злодіїв. Замість відштовхувати, це похмуре місце притягує їх. Вони кружляють там, описуючи спочатку широкі кола, потім усе вужчі й вужчі, і так аж доти, поки не настане кінець; вони люблять дивитися па шибеницю, де їх повісять, жадібно розглядають її жахливі обриси і, стежачи, як корчаться жертви, звикаються зі смертю, що геть суперечить ідеї правосуддя, за якою сам вигляд тортур має лякати злочинців.
Наплив таких паскудників у дні страти пояснюється ще й тим, що головна дійова особа трагедії — це завжди їхній родич, знайомий чи, може, спільник. Вони йдуть побачити, як вішають їхнього двоюрідного брата, колесують щирого друга, спалюють благородного лицаря, якому допомагали збувати фальшиві гроші. Не прийти на таке свяго було б просто нечемно. І засудженому приємно бачити навколо ешафота своїх знайомих. Це підбадьорює і додає сили. Не хочеться бути боягузом перед лицем істинних цінителів, і гордість приходить на допомогу стражданню. Серед такої публіки вмирає, мов римлянин, навіть той, хто був би ганчіркою, якби його нишком порішили десь у підвалі.
Настала сьома година. Страта мала відбутись о восьмій. І Жакмен Лампурд, слухаючи, як вибиває годинник, сказав Малартикові:_
— Бачиш, ми встигли б випити ще пляшку; але ти завїкли нетерпеливишся і нервуєш. А що як ми повернемось у "Короновану редиску"? Мені набридло тут стовбичити, роззявивши рота. Чи варто так довго ждати, щоб побачитд, як бідолаху колесують? Це звичайна, буденна міщанська страта. Коли б то було красиве четвертування з чотирма судейськими лучниками на конях, або катування з розжареними обценьками, чи заливання киплячої смоли і розтопленого свинцю, щось хитромудро придумане для жорстоких тортур, що робило б честь уяві судді і спритності ката — о, тоді б я не заперечував, лишився б з любові до мистецтва. А тут така дрібниця — тьху!
— Щодо колеса ти, я думаю, несправедливий,— повчально відповів Малартик, потираючи червоний, як ніколи, ніс— Колесо має свої достоїнства.
— Про смаки не сперечаються. У кожного свої втіхи, як сказав один дуже знаменитий латинський мудрець, забув його ім'я, бо я легко запам'ятовую імена тільки великих полководців. Тобі подобається колесо; що ж, я не перечу — побуду з тобою до кінця. Але, погодься, коли відрубують голову дамаським клинком з канавкою на тильному боці, наповненою для більшої ваги живим сріблом, то тут не обійтися без доброго зору, сили, спритності — це видовисько і шляхетне, й захопливе.
— Що й казати, це правда, але ж там усе минає надто швидко, за якусь мить; до того ж голови відрубують тільки дворянам. Плаха — це їхній привілей. З простонародних видів страти колесо, мені здається, краще, аніж вульгарна шибениця, придатна щонайбільше для другорядних злочинців. Агостен — не просто злодій. Він заслуговує на більше, ніж вірьовка, і правосуддя, зваживши на це, визначило йому належне.
— Ти завжди був поблажливий до Агостена, певно, через Чікіту, дивацтва якої розпалювали твоє розпусне око: я не поділяю твого захоплення цим бандитом, більш придатним для того, щоб працювати на широких дорогах та в гірських ущелинах як salteador 5, аніж для делікатної роботи в надрах культурного міста. Він не розуміє тонкощів мистецтва. Повадки у нього похмурі, дикі й провінційні. При найменшій перешкоді він хапає ніж і по-звірячому, достоту якийсь дикун, убиває. Розрубати гордіїв вузол — це, всупереч Алек-сандрові Македонському, зовсім не те, що розв'язати його 6. До того ж Агостен ніколи не послуговується шпагою, значить, йому бракує шляхетності.
— Улюблена зброя Агостена — наваха, якою користуються в його країні; він не розхитував роками підлоги фехтувальних залів, як це робили ми. Але в його манері є несподіваність, відвага, оригінальність. Його раптовий удар — це поєднання балістичної вишуканості і скромної надійності холодної зброї. Він без ніякого шуму вбиває на відстані двадцяти кроків. Мені страшенно жаль, що його кар'єра так скоро обірвалась. Він був хоробрий, як лев, і добре робив своє діло.
— Щодо мене,— відповів Жакмен Лампурд,— то я за академічну методу. Без належного порядку не буде толку. Я, коли нападаю, завжди торкаю супротивника за плече і даю йому час приготуватись; якщо хоче — хай захищається. Це не вбивство, це поєдинок. Я дуелянт, а не вбивця. Правда, я так досконало знаю своє ремество, так вправно володію шпагою, що успіх мені забезпечено,— у мене, вважай, не буває промашки; але добрий гравець не махлює. Я підбираю гаманець, годинник, коштовності і плащ небіжчика; інший на моєму місці зробив би так само. Раз я виконав роботу, то повинен щось мати за це. Хоч що ти кажи, а працювати ножем мені неприємно; це добре для сільської місцевості і з людьми низького походження.
— О! Ти, Жакмен Лампурд, досконально знаєш усі правила, тут тебе не зіб'єш; але трошки фантазії мистецтву не завадить.
— Я допускаю фантазію дотепну, складну і витончену; а шалена й жорстока грубість мені не подобається. Причому Агостен п'яніє від крові і в тій п'яній нестямі б'є куди попало. Це явна слабість: коли п'єш з п'янкої чаші вбивств, треба мати кріпку голову. Так і останнього разу, в тому домі, куди він заліз, щоб украсти гроші,— вбив і чоловіка, який саме прокинувся, й жінку, яка спала; це вбивство нікому не потрібне, надто жорстоко і нечемне. Тільки тоді, коли жінки кричать, їх слід убивати, а ще ліпше — заткнути їм рота, бо інакше, коли тебе схоплять, судді та публіка будуть вражені різаниною і дивитимуться на тебе як на чудовисько.
— Ти говориш, наче Гоанн Златоуст7,— мовив Малартик,— так вагомо і так рішуче, що нічого й заперечити. Але що ж буде з бідолашною Чікітою?
Жакмен Лампурд і Малартик отак собі філософствували, коли з набережної виїхала на площу карета, викликавши в натовпі хвилювання і метушню. Коні не могли йти вперед, били копитами об землю, а часом і по ногах багатьох з натовпу, що викликало люті сварки і сутички поміж злодіями та лакеями.
Потерпілі від тих ударів накинулися б на карету, якби не герцогський герб на дверцятах,— він збуджував у них своєрідний страх, хоча ці люди мало чого боялися. Незабаром натовп став такий густий, що карета зупинилась посеред площі, і здалеку здавалося, ніби кучер, який нерухомо височів на передку, сидить на людських головах. Щоб прокласти дорогу далі і вибратися з натовпу, довелося б передушити надто багато цієї потолочі, а вона тут, на Грев-ській площі, була у себе вдома і, чого доброго, не допустила б такого.
— Ці пройдисвіти ждуть якоїсь страти і не дадуть проїхати, доки приречений не вирушить на той світ,— сказав прекрасно одягнений вродливий юнак своєму другові, який сидів поряд з ним у кареті, теж дуже гарному молодикові, але одягненому скромніше.— Хай йому чорт, тому бовдурові, який знайшов час, щоб його колесували саме тоді, коли ми проїжджаємо по ї'ревській площі. Не міг відкласти на завтра, чи що?
— Повірте,— відповів його друг,— він не жадав би нічого ліпшого, і цей випадок для нього куди неприємніший, аніж для нас.
— Найкраще, що ми можемо зробити, дорогий Сігоньяк, це відвернутися в другий бік, якщо видовисько викликатиме у нас огиду; правда, коли біля тебе діється щось жахливе, то відвернутися нелегко.
— У всякім разі ждати нам недовго,— відповів Сігоньяк.— Погляньте он туди, Валомбрез,— юрба розступається перед возом, яким везуть засудженого.
Справді, віз, запряжений шкапою, якій давно б уже пора бути на Монфоконі, оточений кількома верховими лучниками, прокладаючи собі дорогу крізь натовп цікавих, брязкаючи залізом, просувався до ешафота. На дошці, покладеній упоперек полудрабків, сидів Агостен, біля нього — сивобородий капуцин, який підносив до губів приреченому мідне розп'яття, відполіроване иредсмертними поцілунками здорових, але вже конаючих людей. Голова розбійника була запнута хусткою, зав'язані кіпці якої звисали на потилиці. Сорочка з грубого полотна і старі саржеві штани — ото й усе його вбрання.
То був убогий одяг для ешафота. Кат уже забрав собі все добро приреченого — він має таке право,— лишивши йому тільки це рам'я, якого цілком достатньо для смерті. На перший погляд здавалося, що Агостен їде собі вільний, насправді ж він був зв'язаний багатьма шворками, кінці яких тримав кат, сидячи позаду, щоб приречений не бачив його. Помічник ката примостився збоку на оглоблі воза, чимдуж поганяв худу шкапину.
— Ба! — озвався Сігоньяк, виглядаючи з карети.— Це той самий розбійник, що колись посеред дороги з групою манекенів напав на мене; я розказував вам цю історію, як ми проїжджали те місце, де все приключилося.
— Пам'ятаю,— сказав Валомбрез,— я тоді посміявся від усього серця. Але після того пройдисвіт, схоже, зайнявся серйознішими подвигами. Його погубило честолюбство; правда, зараз він досить спокійний.
Агостен, трохи блідіший під природною засмагою, ніж завжди, заклопотано обводив поглядом натовп, немовби шукав когось. Коли віз проїжджав біля кам'яного хреста, він помітив дітлаха, про якого мовилося на початку розділу,— той усе ще висів на хресті.
В очах приреченого блиснула радість, губи ледь відкрилися в легенькій усмішці, він непомітно кивнув головою — в тому жесті були водночас прощання й заповіт — і стиха сказав:
— Чікіта!
— Яке слово, сину мій, ви мовили,— озвався капуцин, махнувши розп'яттям,— Воно звучить, як жіноче ім'я,— то, певно, якась циганка чи розпусна дівка. Думайте ліпше про спасіння душі — ви стоїте на порозі вічності.
— Це правда, отче, і хоч у мене коси чорні, а ваша борода сива, ви молодші від мене. З кожним обертом колеса по дорозі до цього помосту я старію на десять років.
— Провінційний грабіжник мав би боятися смерті па очах у парижан, але цей Агостен поводиться доволі добре,— озвався Жакмен Лампурд, розштовхуючи ліктями юрбу роззяв і підходячи до ешафота.— Він не дуже засмучений, і вигляд у нього зовсім не такий, як буває у багатьох засуджених, котрі ще до страти стають схожі на покійників.