Ходімо подивимось на покійного янгола! Щасливий вираз її обличчя скаже нам, що їй там добре!
Обидві подруги, не в силі бувши вдержати юнака, пішли також за ним, але добрий лікар з хірургом вийшов до них назустріч, зупинив і не дав наблизитися до покійної, сказавши:
— Не підходьте близько до цього нещасного тіла і дозвольте мені надати решткам цієї дивної істоти певної тривалості, наскільки спроможна моя майстерність. Я хочу негайно застосувати прекрасне мистецтво, щоб не тільки набальзамувати тіло цього милого створіння, але й надати йому живого вигляду. Передбачаючи її смерть, я все підготував для цього і сподіваюсь, що, з допомогою колеги, це мені пощастить. Почекайте ще кілька днів, не бачивши любої дитини, поки ми не перенесемо її до Зали Минулого.
У молодого хірурга знову була в руках та сама торбина з інструментами.
— Від кого він дістав її? — запитав Вільгельм у лікаря.
— Я дуже добре її знаю,— сказала Наталія.— Віп отримав її від свого батька, який тоді в лісі вас перев'язував.
— О, то я не помилявся! — скрикнув Вільгельм.— Я одразу впізнав стрічку. Віддайте її мені! То це ж вона навела мене на слід моєї добродійниці. Скільки радості й горя бачила ця нежива річ! При яких тільки стражданнях не була вона присутня, а її нитки все ще тримаються! Скільки людей кидали на неї останній погляд у смертний свій час, а барви її ще не зблякли! Вона була свідком одної з найпрекрасніших хвилин мого життя, коли я поранений лежав на землі і ваша милосердна постать з'явилася передо мною, тоді як ця дитина, дочасну смерть якої ми тепер оплакуємо, моєю кров'ю зачервонивши своє волосся, з ніжними турботами піклувалася про моє життя!
Друзі небагато мали часу, щоб довго розмовляти про цю сумну подію та розповідати панні Терезі про дівчину та ймовірну причину її несподіваної смерті, бо сповістили про приїзд якихось чужинців, що, як потім виявилось, зовсім не були чужинцями. Увійшли Лотаріо, Ярно і абат. Наталія пішла назустріч своєму братові, решта присутніх на мить замовкли. Тереза, усміхаючись, сказала до Лотаріо:
— Ви навряд чи сподівалися тут мене застати; принаймні зараз чи й варто було б нам зустрічатись. Але після такої довгої розлуки я щиро вітаю вас.
Лотаріо подав їй руку й промовив:
— Якщо судилися мені страждання і втрата, то хай же це буде хоч у присутності коханої, улюбленої істоти. Я не хочу впливати на ваше рішення, і моя довіра до вашого серця, до вашого розуму ще така велика, що я радо віддаю в ваші руки і свою долю, і долю свого друга.
Потім розмова перейшла на загальні і, я б сказав, на незначні речі. Товариство скоро поділилось на окремі пари. Наталія пішла гуляти з Лотаріо, Тереза з абатом, а Вільгельм і Ярно залишились у замку.
З'явлення трьох друзів такої хвилини, коли у Вільгельма на серці лежав тяжкий біль, замість розважити його, ще більше зворушило і зіпсувало йому настрій, а тому він не міг і не хотів таїти своєї прикрості і підозрінь, коли Ярно запитав про причину його похмурої мовчанки.
— Про що тут говорити! — скрикнув він.— Лотаріо приходить зі своїми прибічниками, і було б дивно, коли б ті таємничі сили з вежі, що завжди такі діяльні, і зараз не впливали б на нас, і я вже не знаю, чого вони хочуть для нас і через нас досягти. Наскільки я знаю цих святен-них мужів, у них завжди був похвальний намір злучати роз'єднане і розлучати з'єднане. Яка з цього може вийти тканина, це, здається, для нашого невтаємниченого ока назавжди залишиться загадкою.
— Ви розсердились, і вам прикро,— мовив Ярно.— Це дуже добре. Якщо ви коли-небудь розсердитесь по-справжньому, то це буде ще краще.
— І це може бути,— відпер Вільгельм,— і я дуже боюсь, що й цього разу когось шибає охота роздрочити мене так, щоб мені остаточно терпець увірвався.
— А проте,— сказав Ярно,— поки ми побачимо, що вийде з наших історій, я хотів би розповісти вам дещо про вежу, проти якої ви, здається, маєте таку недовіру.
— Це вже ваша справа,— сказав Вільгельм,— коли ви хочете мене цим розважити.— Але на душі в мене стільки розмаїтих турбот, що я й пе знаю, чи зможу з належною увагою слухати про ті поважні авантури.
— Ваш приємний настрій,— мовпв Ярно,— не лякає мене настільки, щоб відмовитись просвітити вас щодо цього. Ви вважаєте мене за кмітливого хлопа, але тепер вважатимете ще й за чесного, і тим більше, що я цього разу маю доручення.
— Я волів би,— сказав Вільгельм,— щоб ви просвіщали мене з власної охоти і з доброї волі, крім того, раз я не можу слухати вас без недовіри, то навіщо ж тоді й слухати?
— Коли я зараз не маю нічого кращого до роботи,— відповів Ярно,— як розповідати казки, то й ви маєте досить часу, щоб присвятити їм трохи уваги. Може, ви прихильніше до цього поставитесь, коли я вам одразу скажу: все, що ви бачили в вежі, це лише рештки юнацьких витівок. Спочатку більшість втаємничених ставились до цього вельми серйозно, а потім стали при кожній нагоді лише посміхатися.
— Отже, ці знаменні знаки й слова — це тільки іграшка? — скрикнув Вільгельм.— Нас урочисто вводять у місце, що навіває на нас побожність, показують нам різні дивппці, дають нам сувої пергамену, повпі пишномовних, таємничих висловів, в яких ми, звичайно, анічогісінько не тямимо, сповіщають нас, що досі ми були тільки учнями, оголошують, що наука наша закінчилася, а ми, якими були, такими й залишаємось.
— Чи не при вас часом пергамен? — запитав Ярно.— Там є багато хорошого, бо ті загальні вислови не з вітру взяті. Звичайно, вони здаються порожніми й темними для тих, хто не має досвіду. Дайте-но мені так зване напучення, якщо воно близько.
— Звичайно, ось воно! — сказав Вільгельм.— Такий амулет завжди треба на грудях носити.
— Ну,— сказав Ярно, усміхаючись,— хто зна, чи його зміст не дійде коли до вашого розуму ї серця.
Ярно глянув у пергамен і перебіг очима першу половину.
— Ця частина,— сказав він,— стосується до художнього виховання, хай про це інші говорять, друга трактує про життя, на цьому я краще розуміюсь.
Він почав вичитувати окремі місця, пояснюючи їх своїми зауваженнями і розповідями.
— "Нахил юнацтва до таємниць, до церемоній і гучних слів — надзвичайний і часто є ознакою певної глибини характеру. В ті роки з'являється бажання, хоч неусвідом-лене і невиразне, збагнути й відчути всю свою істоту. Юнак, повний передчуттів, від таємниці багато сподівається, в таємницю багато вкладає і думає, що мусить через неї діяти". Такі настрої абат підтримував серед одного молодого товариства частково із своїх принципів, частково з прихильності і звички, бо він колись і сам стояв у зв'язку з одним товариством, яке було не від того, щоб своїм вчинкам надавати таємничості. Мені це найменше подобалось. Я був старший від інших, замолоду дивився ясним оком на все і в усіх справах не бажав нічого, крім ясності. Я прагнув тільки пізнати світ, який був перед нами, і тим бажанням заразив решту кращих товаришів. Через те увесь наш розвиток мало не пішов у хибному напрямку, бо ми стали помічати лише чужі помилки та людську обмеженість, а себе почали вважати за істот вищого гатуп-ку. Допоміг нам абат, навчивши нас, що не можна спостерігати людей, не цікавлячись їхнім розвитком, і що навіть самого себе можна спостерігати й підгледіти лише під час діяльності. Він радив нам зберегти старі форми гуртка, тому на наших зібраннях ми дотримувались певного ритуалу, і на будові цілого були помітні первісні містичні впливи, а потім він набрав немовби форм ремесла, піднявшись згодом до мистецтва. Звідсіль і походять назви: учні, челядники, майстри. Ми хотіли дивитися на все власними очима і утворити власний архів нашого розуміння світу. Звідсіль виникло багато сповідей, які ми частково писали самі, а частково інші за нашими вказівками. З них і склалися згодом "літа науки". Не всім людям властиво турбуватися про свій розвиток, багато шукають лише домашніх засобів, щоб добре почувати себе, рецептів до багатства і щастя. Всіх тих, що не хотіли стати на власні ноги, ми різними містифікаціями та іншими фокусами або висміювали, або намагалися їх позбутися. Ми, за нашим звичаєм, давали атестацію лише тим, хто жваво відчував і ясно розумів, для чого він народжений, і хто досить набув досвіду, щоб легко й весело йти своїм шляхом.
— Ну, то ви зі мною трохи поквапились,— сказав Вільгельм,— бо саме з цієї хвилі я найменше знаю, що можу, що повинен і чого хочу.
— Ми не з нашої вини попали в цю гматанину, може, нам ще й пощастить запомогтися. Але ось слухайте: "Той, кого можна багато де в чому розвинути, пізніше починає розуміти себе і світ. Не густо таких, що й глузд мають і здатні до діяльності. Розум поширює людину, але й знесилює, діяльність оживляє, але й обмежує".
— Вельми прошу вас,— перебив його Вільгельм,— не читайте мені більш нічого з цих чудернацьких писань! Ці фрази досить уже вводили мене в похибу.
— Тоді я буду розповідати,— мовив Ярно і наполовину згорнув сувій, лише іноді зазираючи в нього.— Сам я найменше працював на користь суспільства і людей. Я дуже поганий навчитель. Я не можу дивитися, коли хто робить невмілі спроби, і обов'язково кликну того, хто заблудився, хоч би це був навіть сновида, якому загрожувала б навіть небезпека зламати собі карк. Через те я мав багато клопоту з абатом, який твердить, що хибу можна виправити лише хибою. І про вас також ми часто сперечалися. Ви йому особливо припали до вподоби, а це вже щось важить — звернути на себе його особливу увагу. Ви мусите визнати, що при кожній зустрічі я вам говорив тільки правду.
— Ви не дуже мене жаліли,— сказав Вільгельм,— і здається, й досі вірні своїм принципам.
— Як же можна жаліти,— мовив Ярно,— коли отакий юнак з багатьма хорошими нахилами йде геть у хибному напрямку.
— Пробачте,— сказав на те Вільгельм,— ви ж зовсім заперечили в мені наявність усяких сценічних здібностей, але признаюсь вам, хоч я і цілком зрікся цього мистецтва, проте не вважаю себе за повного нездару на сцені.
— А для мене,— мовив Ярно,— ясно як день, що хто може грати лише самого себе, той не артист. Хто не може перевтілитися в дух і постать багатьох образів, той не заслуговує на це ім'я. Ви ось, наприклад, дуже добре грали Гамлета і деякі інші ролі, з якими узгоджується ваш характер, ваша постать і настрій у певний час.