Так само жодне людське око ніколи не побачить Жюльєна малодушним, насамперед тому, що він не є таким. Але серце в мене чутливе, і від простого, щиро сказаного слова мій голос може затремтіти, і навіть сльози можуть зросити мої очі. Скільки разів бездушні люди зневажали мене за цю ваду! Вони думали, що я прошу пощади. Цього не слід допускати.
Кажуть, що Дантон здригнувся біля ешафота, згадавши дружину, але Дантон вдихнув у свій час сили в народ, в цю юрбу вітрогонів, і не допустив ворога до Парижа... Тільки я один знаю, що я міг би зробити; для інших я в кращому разі тільки якесь може бути.
Що, якби тут, у в'язниці, зі мною була не Матильда, а пані де Реналь, чи міг би я поручитись за себе? Моє безмежне каяття й розпач здалися б Вально та й усім місцевим патриціям ганебним страхом смерті. Адже вони чванливі, ці жалюгідні серця, поставлені завдяки своїм грошам вище спокус! "Бачите, що значить народитись сином тесляра!" — сказали б оті де Муаро і де Шолени, які засудили мене на смерть. Можна зробитись ученим, спритним, але мужності... мужності не навчишся! Навіть з сердешною Матильдою, що тепер плаче,— ні, вона вже не може плакати,— сказав він собі, глянувши на її червоні очі і стиснувши її в обіймах. Видовище цього щирого горя примусило його забути свої міркування...— Вона, мабуть, проплакала цілу ніч,— подумав він,— але мине час, і з яким почуттям сорому згадуватиме вона про це! Їй здаватиметься, що в юності її введено в оману, що вона піддалася низькому плебейському складу думок... Круазнуа — людина слабохарактерна, він одружиться з нею, і, слово честі, добре зробить. Вона примусить його грати роль
Великим розумом, що ясним світлом сяє
Над судженнями сірими людців.
А! Дивна річ: з того часу, як я чекаю смерті, мені пригадуються всі вірші, які я колись знав. Це, мабуть, ознака занепаду..."
Матильда весь час повторювала йому ледве чутним голосом:
— Він там, у сусідній кімнаті.
Нарешті її слова дійшли до свідомості Жюльєна. "Голос її ослаб,— подумав він,— але її владна вдача почувається в інтонації. Вона притишує голос, щоб не розсердитись".
— Хто там такий? — спитав він її лагідно.
— Адвокат; він чекає, щоб ви підписали апеляцію
— Я не буду апелювати.
— Як? Ви не будете апелювати? — сказала вона, підводячись, і очі її гнівно заблищали,— а чому ж це, скажіть, будь ласка?
— Тому, що зараз я почуваю в собі мужність умерти не зробившись загальним посміховищем. А хто може поручитись, що через два місяці, після довгого перебування у цій вогкій в'язниці, я буду в такому самому доброму стані? Я передбачаю відвідини священиків, мого батька... А гірше цього для мене нічого в світі не може бути. Краще вмерти.
Цей несподіваний опір збудив усю гордовитість, яка була властива вдачі Матильди. Вона не мала змоги побачитись з абатом де Фрілером до того часу, коли впускають відвідувачів у безансонську в'язницю, і тепер зганяла свій гнів на Жюльєнові. Вона його палко кохала, а проте на протязі чверті години, поки вона проклинала його за погану вдачу і докоряла сама собі за те, що покохала його, він пізнавав у ній ту саму гордячку, що колись ображала його так дошкульно в бібліотеці палацу де Ла-Моль.
— Ради слави твого роду провидіння мусило б подбати про те, щоб ти народилась чоловіком,— сказав він їй.
"Але щодо мене,— подумав він,— дурний би я був, якби погодився жити ще два місяці в цій огидній камері, будучи предметом всіляких підлих і ганебних наклепів патриціанської кліки і маючи за єдину розраду прокляття цієї навіженої... Отже, післязавтра вранці я б'юся на дуелі з людиною, яка уславилась холоднокровністю і вмілістю надзвичайною... Просто надзвичайною,— повторив у ньому мефістофелівський голос,— вона ніколи не схибить...
Ну що ж, хай буде так, у добрий час. (Матильда продовжувала свої красномовні умовляння). Чорт забери, ні,— вирішив Жюльєн,— апелювати я не буду..."
І він поринув у мрії... Як звичайно, о шостій годині ранку листоноша принесе газету. О восьмій, коли пан де Реналь прочитає її, Еліза увійде навшпиньках і покладе газету їй на ліжко. Потім вона прокинеться і раптом, переглядаючи сторінку, скрикне, гарненька ручка її затремтить, вона побачить ці слова: "О десятій годині п'ять хвилин його не стало".
Вона заллється гіркими слізьми, я знаю її. Дарма що я хотів її вбити, все буде забуте, і ця жінка, в якої я хотів відібрати життя, буде єдиною, яка щиро оплакуватиме мою смерть".
"Ах! Оце так протиставлення!" — подумав Жюльєн, і протягом усього часу, поки Матильда продовжувала докоряти йому, він думав тільки про пані де Реналь. І хоч він часом щось відповідав на те, що йому казала Матильда, він не міг відірватись душею від спогадів про спальню у Вер'єрі. Він бачив безансонську газету на стьобаній ковдрі з оранжевої тафти, бачив біленьку руку, що судорожно стискає газету, бачив, як плаче пані де Реналь... стежив за кожною сльозинкою, що котилась по її чарівному обличчю.
Мадемуазель де Ла-Моль, так нічого й не домігшись від Жюльєна, попросила адвоката зайти. На щастя, це був колишній капітан італійської армії, учасник кампанії тисяча сімсот дев'яносто шостого року, товариш Манюеля.164
Для годиться він намагався відрадити засудженого від його рішення. Жюльєн, бажаючи виявити свою повагу до нього, виклав йому всі свої міркування.
— Що ж, правду кажучи, можна бути й такої думки, як ви,— сказав нарешті пан Фелікс Вано (так звали адвоката).— Але ви маєте ще три дні для подачі апеляції, і мій обов'язок заходити до вас щодня. Якби за ці два місяці під в'язницею раптом вивергнувся вулкан, ви були б урятовані. Та ви можете вмерти й від хвороби,— сказав він дивлячись в очі Жюльєнові.
Жюльєн потиснув йому руку:
— Дякую, ви порядна людина. Я подумаю про це.
І коли Матильда нарешті вийшла разом з адвокатом, він почував у своєму серці значно більше приязні до адвоката, ніж до неї.
XLIII.
Через годину його збудили від глибокого сну чиїсь сльози, що капали на його руку. "А, знов Матильда,— подумав він.— Це вона прийшла, вірна своїй тактиці, сподіваючись переконати мене з допомогою ніжних почуттів". З нудьгою передбачаючи нову патетичну сцену, він не розплющував очей. Йому пригадались вірші Бельфегора,165 що тікав від своєї жінки.
Раптом він почув якесь дивне зітхання й розплющив очі; це була пані де Реналь.
— Ах, невже я бачу тебе перед тим, як умерти! Чи це лише сон? — вигукнув Жюльєн, кидаючись їй до ніг.— Але пробачте, пані, у ваших очах я тільки вбивця,— сказав він тої ж миті, отямлюючись.
— Пане... я прийшла благати вас подати апеляцію, я знаю, що ви відмовляєтесь це зробити... — Ридання душили її, вона не могла говорити.
— Благаю вас, пробачте мені.
— Якщо ти хочеш, щоб я тобі пробачила,— сказала вона, підводячись і кидаючись йому в обійми,— подай негайно апеляцію на смертний вирок.
Жюльєн вкрив її поцілунками.
— А ти приходитимеш до мене щодня протягом цих двох місяців?
— Клянуся. Щодня, якщо мій чоловік не заборонить.
— Підписую! — скрикнув Жюльєн.— Як? Ти прощаєш мені! Невже це можливо?
Він стиснув її в обіймах, не тямлячи себе. Раптом вона тихенько скрикнула.
— Це нічого,— сказала вона,— ти зробив мені трохи боляче.
— Твоє плече,— скрикнув Жюльєн, розридавшись. Він трохи відсунувся і вкрив її руки жагучими цілунками.— Хто б міг сказати це тоді, коли я бачив тебе востаннє в твоїй кімнаті у Вер'єрі?
— А хто б міг подумати тоді, що я напишу панові де Ла-Молю того жахливого листа?
— Знай! Я завжди тебе кохав, я кохав тільки тебе.
— Невже це можливо? — скрикнула пані де Реналь, і тепер уже вона не тямила себе від радості. Вона припала до Жюльєна, що стояв перед нею на колінах, і вони довго мовчки плакали.
Ніколи за все своє життя Жюльєн не переживав такої хвилини.
Минуло багато часу, перш ніж вони знову могли говорити.
— А ця молода жінка, пані Мішле,— сказала нарешті пані де Реналь,— або, вірніше, мадемуазель де Ла-Моль, бо я справді починаю вірити чуткам про цей дивовижний роман?
— Це тільки на перший погляд так,— відповів Жюльєн.-Вона моя дружина, але не кохана.
І вони обоє, раз у раз перебиваючи одне одного, стали розповідати про все, що відбулося з ними. Листа, написаного панові де Ла-Молю, склав молодий духівник пані де Реналь, а вона його лише переписала.
— Ось на який жах штовхнула мене релігія! — казала вона йому.— А я ж іще пом'якшила найжахливіші вирази в цьому листі.
Захват і радість Жюльєна доводили їй, що він усе їй прощає. Ніколи ще він не кохав її так безмежно.
— А проте я вважаю себе віруючою,— казала йому згодом пані де Реналь.— Я щиро вірю в бога і вірю — це було доведено мені,— що мій гріх жахливий; але досить мені побачити тебе, навіть після того, як ти двічі вистрілив у мене з пістолета...
Тут Жюльєн, незважаючи на її опір, вкрив її поцілунками.
— Пусти, пусти,— продовжувала вона,— я хочу розібратися в цьому разом з тобою, я боюсь, що забуду… Досить мені побачити тебе, як всяке почуття обов'язку в мене зникає: я вся — безмежна любов до тебе, ні, слово "любов" навіть занадто слабке. Я почуваю до тебе те, що мусила б почувати хіба що тільки до бога: тут усе — благоговіння, любов, покора... Справді, я не знаю, яке дивне почуття ти збуджуєш у мені; накажеш мені зарізати тюремника, і я зроблю цей злочин, і навіть подумати не встигну. Поясни мені це, перш ніж я піду від тебе; я хочу зрозуміти власне серце; бо через два місяці ми розлучимось... А втім, як знати, чи ми справді розлучимось? — сказала вона з усмішкою.
— Я зрікаюся свого слова, я не буду подавати апеляції,— вигукнув Жюльєн, схоплюючись,— якщо ти зробиш спробу вкоротити собі життя чи зашкодити собі отрутою, ножем, пістолетом, вугіллям або яким іншим способом.
Обличчя пані де Реналь раптом змінилось; палка ніжність поступилася місцем глибокій задумливості.
— А що, якби ми вмерли зараз? — спитала вона.
— Хто знає, що буде там, на тому світі? — відповів Жюльєн.— Можливо, муки, а можливо, й зовсім нічого. Хіба ми не можемо блаженно прожити ці два місяці? Два місяці — як багато днів! Ніколи я не був такий щасливий.
— Ти ніколи не був такий щасливий?
— Ніколи,— радісно повторив Жюльєн,— кажу тобі щиро, як самому собі. Борони мене боже перебільшувати.
— Ну, раз ти так кажеш — твої слова для мене закон,— сказала вона, несміливо й скорботно всміхаючись.
— Так ось! Заприсягни своїм коханням до мене не робити замаху на своє життя ні прямо, ні посередньо...