Те, що приніс він, Ґуїнплен, не було приємне. Що ж це було? Розум, мудрість, справедливість. Його відкинули з огидою.
Там були єпископи. Він приніс їм бога. А що це там за вискочень?
Протилежні полюси відштовхують один одного. Злити їх неможливо. Компроміс неможливий. Побачили прямо проти себе страшну річ: все нещастя, сконцентроване в одній людині, лице в лице проти усієї зарозумілости, сконцентрованої в одній касті — не могло бути іншого результата, як тільки крик гніву.
Обвинувачувати — марно. Досить констатувати. Ґуїнплен, роздумуючи на краї своєї долі, констатував марну безмежність своїх зусиль. Він констатував, що вищі сфери глухі. У привілейованих немає ушей, щоб слухати знедолених. Чи є в цьому провина привілейованих? Ні, На жаль, це їхній закон. Пробачте їм. Хвилюватися — це визначало б зріктися своїх вищих обов'язків. Де вельможі й принці, там не слід нічого ждати. Задоволений — це невблаганий. Для ситого не існує голодного. Щасливі не знають, — вони ізольовані. На порозі їхнього раю, я.к і на дорозі пекла слід написати: "Залишіть усяку надію".
На жаль, він перебільшив надію до того, що почав вірити в щось блискуче й темне — в громадянство. Він, що стояв поза ним, увійшов у нього.
Громадянство негайно й відразу зробило йому три свої пропозиції й дало йому три свої подарунки: шлюб, сім'ю, касту. Шлюб? На порозі його він бачив проституцію. Сім'ю? Його брат дав йому ляпаса й ждав його назавтра із шпагою в руці. Касту? Вона оце зараз сміялася в лице йому — патрицієві й нещасному. Його відкинули навіть майже раніш, ніж прийняли. І три перші кроки його в цю глибоку соціяльну темряву відкрили під ним три безодні.
Його нещастя почалося від зрадницького преображения. Ця катастрофа наблизилася до нього з лицем апотеза. Підіймись! визначало: упади!
Він був наче протилежний до Іова. Через щастя до нього прийшло нещастя.
Він укусив од золотого плода і виплював золу.
Плачливий результат. Його вибито з колії, обмануто, розбито в руїну, зухвало знищено всі його надії, що їх зневажено знущанням, в наслідок безмірне розчарування. Що ж далі? Коли він заглянув назавтра, то що він бачив? Оголену шпагу, якої вістря перед його грудима, а держак у руці його брата. Він бачив тільки огидливий блиск цієї шпаги. А далі — Джосіяна, палата лордів — все було позад, у дивоглядній сутіні, повній трагічних силюєтів.
А брат, — він з'являвся перед ним, як лицар і відважний! На жаль, цей Том-Джім-Джек, що захищав Ґуїнплена, цей лорд Давид, що захищав лорда Кленчерлі, — він його ледве бачив, саме на такий час, щоб зазнати від нього ляпаса й полюбити його.
Що за тягота!
Потроху вій почав впадати в якийсь пароксизм. Навколо нього все закрутилося. У тих, що конають, буває останній блиск, в якому вони бачать усе.
І як же він припустив, що їх розлучили? Він віддалився від цієї ревне коханої істоти, від того серця, від тієї обранки, від тієї ніжности, від того божественного сліпого зору, що єдиний бачив його на землі. Дея — це була його сестра, бо він почував між нею й собою велике небесне споріднення, те таємниче, що містить у собі все небо. Дея, коли була ще маленька, вже була його наречена, бо в кожної дитини є наречена, і життя завсігди починається шлюбом душ, що зворшується в повній цнотливості, між двома незайманими у своєму невіданні. Дея — це була його дружина. Дея — вона була для нього ще більше: вона була його світло; без неї все було нікчемне й порожнє, а на ній він бачив променисте сяяння. Що буде з ним без Деї? Що йому робити з собою? Без неї в ньому немає нічого живого. Як він міг спустити її з очей хоч на один момент? О, нещасний! Він дозволив, що між ним і його зіркою утворився простір, а в страшній невідомій силі притягання простір враз повертається на безодню! Де вона, його зірка? Деє! Деє! Деє! Деє! Гай-гай!
О! де Зелений Ящик, бідність, радість, радість, приємне бродяче життя вкупі, що нагадувало ластівок? Вони не кидали одно одного, вони бачилися кожної хвилини, ввечері, вранці, за столом вони штовхали одно одного ліктями, вони торкалися одно одного колінами, пили з тієї самої шклянки; у віконця сяяло сонце, — проте це було тільки сонце, а Дея була любов. Вночі вони почували, що сплять недалеко одно від одного, і Деїн сон опочивав на Ґуїнплені, а Ґуїнпленові мрії таємниче вітали над Деєю. І коли вони прокидалися, неможливо було бути певним того, що вони не обмінялися поцілунками в блакитній хмарі мрій. Вся невинність була в Деї, вся мудрість — в Урсусі. Вони бродили з міста в місто. За провідника їм була одверта веселість люблячого народа. Вони були бродячі янголи, що мали в собі досить людського, щоб ходити по землі, й тільки не мали крил, щоб літати. А тепер все зникло. Де ж було все це? Невжеж все це знищено? Який могильний вітер здув їх? Потьмарило! Виходить, усе загинуло! О, лихо! глуха всемогутність, що давить на малих, розпоряджає всією темрявою й здатна на все. Що ж з ними зробили? І його не було там, щоб охоронити їх, щоб заслонити, щоб захистити, як лорд своїм титулом, своєю вельможністю і своєю шпагою, як скоморох — своїми кулаками й своїми кігтями. І враз у нього з'явився гіркий спомин, може найгіркіший з усіх.
Та ні ж, — як же міг би захистити їх? Саме він і губив їх... Щоб охоронити від них його, лорда Кленчерлі, щоб ізолювати його достойність од стикання з ними, безславна соціяльна всемогутність натиснула на них. Найкращий спосіб для нього, щоб охоронити їх, зникнути, — тоді в них не буде підстав переслідувати їх. Не буде його, їх залишать спокійних. Леденяча відтулина, що в неї й увійшла його думка. Ах, нащо він дозволив розлучити його з Деєю! Хіба ж обов'язок його до Деї не був перший? Служити й захищати народ? А Дея — це ж народ! Дея — сирота, сліпа, вона — людськість! Ох, що ж він наробив? Жаль жорстоко пік його. Не було його, і поле для катастрофи залишилося вільне. Він розділив би їх долю. Або він взяв би їх і повіз із собою, або його поглинули б разом із ними. Що ж тепер з ним буде без них? Ґуїнплен без Деї — хіба ж це можливо? Немає Деї — немає нічого. Ох, все кінчено! Цей гурток, що він його дуже любив, назавжди й безповоротно зник. Все вичерпано. До того ж, нащо Ґуїнпленові, засудженому й проклятому, боротися далі. Йому вже нічого більш ждати ні від людей, ні від неба. Дея! Дея! Де Дея? Загублена. Як загублена? Хто загубив свою душу, той може знову знайти її тільки в одному місці, в смерті.
Ґуїнплен, трагічно сумний і збентежений, твердо поклав руку на парапет, наче шукаючи розв'язання своїх думок, і подивився на річку.
Ґуїнплен не спав уже третю нічЙого била лихоманка. Його думки мішалися, хоч він і гадав, що вони ясні. Він почував непереможну потребу заснути. Він залишався так декілька хвилин, схилившись над водою. Темрява пропонувала йому велике й спокійне ліжко — безконечність тьми. Лиховісна спокуса.
Він скинув з себе верхній одяг і поклав його на парапет. Потім він розстебнув жилет. Коли він скидав його, його рука зачепилася за щось у кишені. То була червона книжечка redbook, що її дав йому книжник у палаті лордів. Він витяг пам'яткову книжку з кишені, роздивився її при неясному нічному світі, побачив там олівець, взяв цей олівець і написав на першій білій сторінці, що розкрилася, такі два рядки:
"Я відхожу. Нехай брат мій Давид заступить мене й буде щасливий".
І підписав: Фермен Кленчерлі, пер англійський.
Потім він скинув жилет і поклав його на одяг. Зняв капелюх і поклав його на жилет. В капелюха він поклав rek-book, розгорнуту на тій сторінці, де він написав. Він побачив на землі камінь, узяв його й поклав у капелюха.
Зробивши все це, він подивився вгору на безконечну темряву над його головою.
Потім його голова почала повільно схилятися, наче її тягла невидима нитка безодні.
Він побачив дірку в каміннях нижньої частини парапета, поставив туди ногу так, що коліно йдго було вище края парапета; йому залишалося тільки переступити через нього. Він схрестив руки за спиною ñ нахилився.
— Нехай буде так, — сказав він.
І пильно подивився на глибоку воду.
В цей момент він відчув, що чийсь язик лиже його руку.
Він затремтів й повернувся.
То був Гомо, — він стояв позад нього.
ЗАКІНЧЕННЯ
МОРЕ І НІЧ
І
СТОРОЖЕВИЙ СОБАКА МОЖЕ СТАТИ ЗА ЯНГОЛА-
ОХОРОНЦЯ
Гуїнплен крикнув:
— Це ти, вовче!
Гомо помахав хвостом. Його очі блискали у темряві. Він пильно дивився на Ґуїнплена.
Потім він знов почав лизати руки. Ґуїнплен на момент залишався наче п'яний. Раптово повернулася сподіванка, і це потрясло Ґуїнплена. Гомо — яка несподівана поява! Протягом сорок восьми годин він вичерпав усе те, що можна назвати різноманітними ударами грому, — залишилося ще зазнати громовий удар радости. І от тепер і він упав на нього. Ясне світло, або принаймні просвіток. Ґуїнплен бачив вовка наче в сяйві.
Тим часом Ґомо повернувся. Він зробив декілька кроків і подивився назад, наче для того, щоб побачити, чи Ґуїнплен іде за ним.
Ґуїнплен пішов за ним. Ґомо помахав хвостом і пішов далі.
Дорога, що нею вовк закликав іти, була похилість набережної Ефрок-Стона. Ця похилість вела до крутого берега Темзи. Ґуїнплен, ідучи за Гомо, спустився з цієї по хилости.
Час-від-часу Гомо повертав голову назад, щоб упевнитися, що Ґуїнплен не відстає від нього.
У деяких випадках собака почуває потребу йти за своїм хазяїном, а в інших вона почуває потребу йти спереду.
Дійшовши до берега, вовк пішов вниз вузенькою полоскою землі, що тяглася вподовж Темзи.
Він не кричав, не гавкав, — він ішов як німий. Гомо у всіх випадках ішов за своїм інстинктом і виконував свій обов'язок, але з задумливою обережністю вигнанця.
. Пройшовши кроків з п'ятдесят, він спинився. Праворуч була естокада. На краю цієї естокади, що була подібна до пристані на палях, видно було темну масу досить великого корабля. На чардаку корабля, ближче до носа, видно було майже непомітне світло, подібне до каганця, що от-от потухне.
Вовк востаннє впевнився, що Ґуїнплен тут, скочив на естокаду, довгий коридор з просмоленого тесу і з підлогою із дубових дощок з просвітками, — під нею текла річка. По якійсь хвилині Гомо й Ґуїнплен дійшли до кінця естокади.
Судно, що стояло на причалі на краю естокади, було голяндська шкуна з подвійним розрізаним чардаком, — одна частина спереду, а друга ззаду; між двома чардаками, за японською модою, було відділення, що вдавалося в глибину судна й не було накрите; в нього спускалися вузенькими східцями, — тут звичайно складали весь вантаж.