Беллерофонт у цій драмі не уникнув кари, як не уникає її жоден із нас у своїй драмі. Захланність не буває без кари, хоч сама захланність — це вже кара. Яких сліз, яких страждань вона вимагає! Яка вона нещасна, жадаючи, яка нещасна — придбавши! Додай ще повсякденні тривоги, що мучать кожного тим жорстокіше, чим більше він посідає. Як ми побиваємось над втратами, які, хоча справді великі, але ще більшими видаються! Втім, хоч би фортуна і не відібрала нічого, такі люди втратою вважатимуть усе, чого не придбали.— "Але ж саме таких прийнято називати щасливими й заможними, саме їм усяк прагне дорівняти майном".— Згоден. Ну й що? Хто, гадаєш, може бути в жалюгіднішому становищі, аніж той, кого діймають і печалі, й заздрість? Якби-то спраглі багатства порадилися з багачами, а шукачі почестей — з честолюбцями, що сягнули найвищої достойності! Напевно, змінили б свої бажання, а наразі, знехтувавши вчорашніми, живлять уже нові забаганки. Нема людини, задоволеної своїм щастям, хай би воно само бігло до рук. Усяк нарікає і на свої задуми, й на досягнення, а хвалить те, від чого відмовився.
Філософія, власне, дасть тобі те, що, на мою думку, є найважливішим: ти ніколи не будеш дошкуляти сам собі. До такого стійкого щастя, яке не сколихне жодна буря, тебе не допровадять ані гарно поєднані слова, ні переливна, повільно-плинна мова. Хай ті слова біжать, як хочуть, щоб тільки душа не розладналася, щоб була піднесеною і не переймалася тим, що думає про неї люд; щоб сама собі подобалася якраз за те, за що не подобається іншим, щоб свої успіхи оцінювала життям, щоб була переконаною: знанням вона збагатилась настільки, наскільки менше чогось жадає, наскільки менше боїться.
Бувай здоров!
ЛИСТ СХVІ
Сенека вітає свого Луцілія!
Не раз поставало питання, що краще: коли в нас помірковані пристрасті чи коли їх нема взагалі? Наші проганяють їх, перипатетики — погамову-ють. Я, однак, не розумію, як це поміркованість недуги, хоч би яка вона була, може виявитися цілющою чи корисною. Але ти не лякайся: я не вириваю в тебе нічого такого, в чому б ти не хотів собі відмовити. Буду м'який, поблажливий стосовно всього, до чого ти тягнешся, що вважаєш або необхідним для життя, або корисним, або приємним, тільки від пороку тебе звільню. Заборонивши тобі жадати, дозволю хотіти,— щоб усе це ти робив без страху, розважно, щоб і насолоди відчував повніше. Чому ж би вони не мали по-справжньому стати твоїми, коли станеш їхнім повелителем, а не слугою? —— "Але ж природна річ,— зауважиш,— коли мене, скажімо, мучить туга за приятелем: дай право поплакати, як праведною є причина того плачу. Нічого дивного, коли ми небайдужі до думки людей, коли нас засмучує огуда; чому ж не дозволяєш на той благородний страх перед людською неславою?" — Кожен порок знаходить собі виправдання; кожен з них, скромний, подоланний на-початку, згодом розливається щораз ширше. Дозволь йому пробитись — ніяк не загамуєш. Будь-яка пристрасть попервах слабка. Відтак сама себе збуджує, а розростаючись, набирається сил. її легше не допустити, ніж вигнати. Хто заперечить, що кожна пристрасть випливає мовби з природного джерела? Природа доручила нам піклуватися про себе самих, але тільки-но почнемо потурати тому піклуванню,— воно тут же стає пороком. Ця ж сама природа підсипала насолоди до необхідних речей не з тим, аби ми липнули до тієї насолоди, а щоб завдяки їй для нас було приємним усе те, без чого не прожити. А коли насолода приходить незалежно, своїм правом, то це вже лакомство, розпуста. Тому чинім опір пристрастям при самому вході, бо легше, повторюю, взагалі їх не допустити, ніж вигнати.— "Але ж дозволь хоч трохи посумувати, хоч трохи потривожитись!" — Біда в тому, що це "трохи" розтягується хтозна як далеко й не закінчується там, де захочеш. Мудрецеві нічого не грозить, навіть якщо не дуже пильно стоятиме на сторожі себе самого, бо й своїм сльозам, як і насолоді, він, коли забажає, тоді ж покладе край. Але ми, оскільки нам нелегко вернутись, краще й не пробуймо тут просуватися вперед. Дуже влучно, здається мені, відповів якомусь молодикові Пане-цій, коли той запитав його, чи мудрець віддаватиметься любові: "Щодо мудреця, то це питання розглянемо згодом; а от коли йдеться про нас з тобою, яким ще ой як далеко до мудрості, то треба остерігатись, щоб над нами не взяло гору те сум'яття, та розгнуздана, нестямна сила, що себе ж потопче й піде під будь-чию зверхність. Виявиться прихильною — нас розохотить її доброта; поставиться зневажливо — розпалить її гордість. Доступна любов, як і любов недоступна,— однаково шкідливі: доступність нас зваблює, з недоступністю змагаємось. Тому-то, усвідомивши, наскільки ми слабі, краще перебуваймо у спокої. Якщо душа квола, то для неї небезпекою можуть бути і вино, і врода, й лестощі, й інші солодкі принади". Те саме, що Панецій відповів зацікавленому любов'ю молодикові, я скажу про будь-яку іншу пристрасть. Якомога далі обходьмо слизьке місце: ми й на сухому похитуємося. Тут, мабуть, перестрінеш мене отим звичним — його часто висувають проти стоїків — докором: "Надто високі в вас обіцянки, надто суворі приписи! Ми — звичайнісінькі люди, де вже нам відмовляти собі в усьому! Ми сумуватимем, але не дуже, жадатимем, але в міру, гніватимемось, але ненадовго".— А знаєш, чому ми того не можемо? Бо не віримо, що можемо! В дійсності, присягаюся, справа стоїть так: ми захищаємо наші пороки, бо любимо їх, і воліємо їх виправдати, а не випровадити. Природа подала нам для цього достатньо сил,— тільки б ми зібрали їх, як-то кажуть, в один кулак, тільки б звернули їх на свій рятунок, а не на свою загибель. "Не можемо" — це лиш відмовка; причина ж у тому, що не хочемо.
Бувай здоров!
ЛИСТ СХVII
Сенека вітає свого Луцілія!
Чимало мені приточиш клопотів і мимоволі втягнеш у нудну й прикру суперечку, надсилаючи такі питаннячка, в яких я не можу ні розійтися з нашими, не порушивши миру з ними, ані погодитись,— не порушивши миру з власним сумлінням. Запитуєш, чи правдою є те, що твердять стоїки: мудрість, мовляв, це благо, а от "бути мудрим" — це вже не благо. Спочатку викладу погляд стоїків, а потім зважусь і на свою думку.
Наші вважають, що всяке благо — тілесне, адже воно діє, а все, що діє,— тіло. Всяке благо приносить користь. А щоб приносити користь, потрібно діяти. Якщо благо виконує дію, значить, воно тілесне. Вони твердять, що мудрість — благо, отже, її також мусять назвати тілесною. А от "бути мудрим" — це, на їхній погляд, щось цілком інше: воно безтілесне і лиш додається до мудрості, отже, і не діє, і не приносить користі.— "То як це? Хіба не твердимо, що бути мудрим — це благо?" — Твердимо, але відносячи до того, що й визначає, чи людина мудра,— тобто до самої мудрості.
А тепер послухай, що на те відповідають інші, перше ніж почну відходити, щоб зайняти своє становище.— "Якщо так міркувати, то й жити блаженно — не благо".— Хоч-не-хоч треба погодитися, що блаженне життя — благо, а жити блаженно — не благо. А ще нашим заперечують у такий спосіб: "Ви хочете бути мудрими. Отже, бути мудрим — щось таке, чого необхідно жадати. А чого необхідно жадати, те мусить бути благом". Тут нашим доводиться викручувати слова: до виразу "необхідно жадати" (ехреіешішп) додають ще один склад, на що наша мова не дозволяє. І все-таки, якщо не заперечиш, я додам. "Те, чого необхідно жадати,— благо; а те, що може бути жаданим (ехреііЬііе) — щось побічне: воно стає нашим надбанням уже після того, коли ми осягнули благо".
Я іншої думки: вважаю, що наші вдаються до такого викруту через те, що зв'язали себе попереднім твердженням і від тієї засади їм уже годі відступити. Для нас, звичайно, багато важить усталена думка загалу; якщо так видається всім, то це приймаємо за доказ істини. Приміром, існування богів доводимо ще й тим, що уявлення про них закладене в усіх людей: нема такого народу, який опинився б аж так далеко поза межами будь-яких законів та звичаїв, що не вірив би в тих чи інших богів. А коли розмірковуємо про безсмертність душі, то немаловажною для нас є одностайність людей, які або жахаються тих, хто в підземному світі, або шанують їх. Тож і я послужуся переконанням, якого тримаються всі назагал: не знайдеш людини, яка б не визнала, що благом є і мудрість, і "бути мудрим". Але я не братиму прикладу з переможених — не звертатимусь по остаточне рішення до юрби: пущу в хід власну зброю.
Коли щось додається до чогось, то де воно може бути: поза тим, до чого додається, чи в тому, до чого додається? Якщо в тому, до чого додається, то воно в такій же мірі тіло, як і те, до чого додається. Але ніщо не може бути доданим до чогось, не торкнувшись того, до чого додається. А що торкається, те мусить бути тілом. І далі: якщо воно зовні, то, значить, віддалилося від того, до чого було додане. Що віддаляється, те наділене рухом. Що наділене рухом, те — тілесне. Сподіваєшся, що я скажу: біг і бігти — одне й те ж саме, як, приміром, спека і пекти, світло і світити. Ні, я визнаю, що то різні речі, але — не різнорідні. Якщо здоров'я не є ні благом, ані злом, то й "бути здоровим" — так само. Якщо справедливість — благо, то "бути справедливим" — теж благо. Якщо ганьба — зло, то "бути в ганьбі" — теж зло; далебі, точнісінько так, як із недобачанням: якщо воно — зло, то й "недобачати" — так само. Одне, зверни увагу, не може обійтись без другого. Хто розуміє, той розумний. Яким є одне, таким і друге, і це настільки далеке від сумніву, що і те, й друге люди назагал мають за одне й те ж саме. Але краще поміркуймо ось над чим. Якщо все є або зло, або благо, або ж ні зло, ні благо, тобто належить до речей безсторонніх, то до чого зарахувати оте "бути мудрим"? Заперечують, що то благо, але й злом його ніяк не назвеш. Виходить, що є чимось середнім. Але ж середнім, або безстороннім називаємо те, що може випасти на долю і поганої, і порядної людини: приміром, гроші, врода, знатність. А от бути розумним може тільки доброчесний чоловік. Звідси висновуємо, що "бути розумним" не належить до чогось безстороннього. Але й злом не буває те, що не може випасти на долю когось злого. Отже, бути мудрим — благо. Те, що лишень у доброчесного,-— благо.