Місіс Геммідж тихо буркотіла у своєму кутку; отже, все було як завжди.
– Ви перший з гостей, мастере Деві! – сказав містер Пеготті, люб'язно посміхаючись. – Не соромтеся скинути куртку, сер, якщо вона промокла!
– Дякую, містере Пеготті, – сказав я, вішаючи пальто на цвях. – Вона зовсім суха.
– Так воно і є! – сказав містер Пеготті, обмацуючи мої плечі. – Суха, як трісочка! Сідайте, сер. Нема чого й вітати вас тут, бо ви знаєте, що вам усією душею раді.
– Спасибі, містере Пеготті, я цього певний. Ну, Пеготті, – сказав я, цілуючи її, – як же ви почуваєтеся, старенька?
– Ха-ха! – зареготав містер Пеготті, сідаючи між нами й потираючи руки: він радий був, що позбувся турбот. – Жодна жінка в цілому світі, сер, – я вже їй це казав – не може мати спокійнішого сумління, ніж вона. Вона виконала свої обов'язки перед покійним, і покійний знав це; і покійний вчинив усе як слід, бо й вона чинила як слід, і… і… і тому все так, як треба.
Місіс Геммідж застогнала.
– Бадьоріше, старенька! – сказав містер Пеготті. Але він потайки хитнув нам головою, розуміючи, що останні події можуть викликати згадку про старого. – Не журіться! Бадьоріше, веселіше, і побачите, що все буде як слід!
– Тільки не для мене, Даніелю, – відказала місіс Геммідж. – Зі мною нічого не буває як слід, я самітна нещасна жінка.
– Ні, ні! – втішав її містер Пеготті.
– Так, так, Даніелю! – заперечувала місіс Геммідж. – Не годиться мені жити з людьми, яким залишили гроші в заповіті. Все стається, що мені несприятливе. І краще б ви вже мене позбулися.
– А хіба ж я можу витрачати гроші без вас? – цілком серйозно заявив містер Пеготті. – Що це ви таке кажете? Хіба ж ви мені тепер менш потрібні, ніж раніше?
– Я і раніше знала, що я ніколи не була потрібна, – жалісно скрикнула місіс Геммідж, – а тепер мені просто в очі кажуть це. Та хіба ж я могла сподіватися бути потрібною, коли я така самітна і нещасна, і так заважаю всім?
Містер Пеготті був дуже вражений, що його слова так витлумачили; але він не встиг відповісти, бо Пеготті смикнула його за рукав і хитнула головою. Кілька секунд він остовпіло дивився на місіс Геммідж, потім глянув на настінний годинник, підвівся, засвітив свічку і поставив її на лутку.
– Ось! – радісно мовив містер Пеготті. – Ось воно як, місіс Геммідж! – Місіс Геммідж слабо зойкнула. – Свічечка горить, згідно зі звичаєм! Ви дивуєтеся, для чого це, сер? Адже ж це для нашої маленької Ем'лі! Бачите, після смерку стежка до нашого дому неясна і невесела, і коли я сиджу тут, як вона вертається додому, то ставлю свічку на лутку. Це, бачите, – містер Пеготті лукаво схилився наді мною, – вбиває разом двох зайців. Вона каже, Ем'лі наша: "Ось мій дім!" – каже вона. А разом з тим Ем'лі собі каже: "Мій дядько вдома!" Бо коли я не вдома, то ніколи не засвічую свічку.
– Ти справжня дитина! – з любов'ю сказала Пеготті.
– Гаразд, – відказав містер Пеготті, широко розставивши ноги і задоволено потираючи їх руками, – не знав я, що скидаюся на дитину.
– Таки не зовсім, – зазначила Пеготті.
– Ні! – зареготав містер Пеготті. – Зовні я не дитина, але розум у мене дитячий, знаєте. Та хай йому абищо! От що я вам скажу. Коли я ходжу по хаті і думаю про нашу Ем'лі, то просто шалію, ось воно як! Більше я нічого сказати не можу, здається мені, ніби кожна дрібниця в цій хаті – це сама Ем'лі. Я підіймаю й переставляю речі і торкаюся до них так, ніби це наша Ем'лі. А ще її маленькі капелюшки та всяке таке! За всі багатства світу не дозволив би я, щоб їх понівечили! Ось перед вами немовля у вигляді великого морського їжака! – тут містер Пеготті знову гучно зареготав.
Ми з Пеготті теж засміялися, хоч і не так голосно.
– На мою думку, бачите, – вів далі містер Пеготті, знов потираючи ноги і сяючи всім обличчям, – це пішло від наших з Ем'лі веселощів – я вдавав, ніби ми і турки, і французи, і акули, і всякі чужинці, їй-богу, і леви, і кити, і казна що! – коли вона була не вища за моє коліно. Я до цього призвичаївся, знаєте. Ось взяти хоч би цю свічку! Я добре знаю, що коли Ем'лі вийде заміж, то й тоді я ставитиму цю свічку на лутку, як і тепер. Я дуже добре знаю, що коли сидітиму тут увечері (а де ж це мені жити, хоч яку б спадщину я не дістав?), а її тут не буде, то все одно я ставитиму свічку біля вікна, сяду перед каміном і вдаватиму, ніби чекаю на неї, як зараз роблю. Ось перед вами немовля, – знову зареготав Містер Пеготті, – у вигляді морського їжака! Та й зараз, як гляну я на цей вогник, то й кажу собі: "Вона дивиться на нього. Ем'лі йде сюди!" Ось перед вами немовля у вигляді морського їжака! Та стривайте, – раптом увірвав свою промову містер Пеготті, – ось вона сама й прийшла.
Та то був тільки Гем. Мабуть, погода стала ще гіршою, бо він закрив собі все обличчя великим брилем.
– Де Ем'лі? – спитав Містер Пеготті.
Гем зробив невиразний знак головою, ніби вказуючи, що вона лишилась за дверима. Містер Пеготті взяв свічку з лутки, поставив на стіл і заходився шурувати вугілля в каміні. Не ворухнувшись, Гем сказав:
– Мастере Деві! Чи не вийдете ви зі мною на хвилинку? Ми з Ем'лі хочемо вам щось показати.
Ми вийшли. Проходячи повз нього, я здивувався і злякався, побачивши, який він мертвенно блідий. Він похапцем вивів мене на вільне повітря і зачинив двері за нами. Ми залишились удвох.
– Геме! У чому річ?
– Мастере Деві... – і він заридав, наче серце його розірвалося на шматки.
Його горе вразило мене так, що я остовпів. Я лише дивився на нього і нічого не розумів.
– Геме! Бідолашний хлопче! Заради бога, скажіть мені, в чому річ?
– Мастере Деві! Моя любов... гордість і надія моєї душі... та, за яку я ладен був померти і за яку готовий померти зараз... її нема.
– Нема?!
– Ем'лі втекла! О, мастере Деві! Чи розумієте ви, як саме вона втекла, коли вже я благаю бога милосердного вбити її – її, що дорожча мені понад усе! Вбити раніше, ніж вона зазнає ганьби.
I дотепер у пам'яті моїй його схвильоване обличчя, тремтіння його кремезних рук, вся його зігнута горем постать незмінно сполучена з тією самотньою пусткою. В моїй уяві там завжди ніч і він один.
– Ви людина вчена, – поспішно сказав Гем, – і знаєте, що слід робити. Що мені треба сказати там, удома? Як можу я це сказати йому, мастере Деві?
Я побачив, що хтось натискає на двері зсередини, й інстинктивно спробував затримати засув, щоб виграти хоч би секунду. Та було вже запізно. Містер Пеготті просунув голову у двері; і якби мені судилося жити ще п'ятсот років, то й тоді не міг би я забути, як раптом змінилося його обличчя.
Пригадую жіночий плач і вереск; усі ми раптом опинились у кімнаті; я тримав у руці папір, що його дав мені Гем, містер Пеготті пильно дивився на мене, груди його були розхристані, волосся скуйовджене, обличчя й губи зовсім білі, і по грудях його струмила кров (очевидно, вона ринула йому з рота).
– Читайте, сер! – сказав він глухим тремтячим голосом. – Поволі, будь ласка. Не знаю, чи зможу я зрозуміти.
Серед мертвої тиші прочитав я цей залитий сльозами лист:
"Коли ти, що любив мене більше, ніж я заслуговувала навіть тоді, коли була ще невинна душею, прочитаєш це, я буду вже далеко".
– Я буду вже далеко, – повільно повторив він. – Зупиніться. Ем'лі вже далеко. Читайте далі!
"Коли я покину мій любий дім... мій любий дім... о, мій любий дім!.. вранці..."
Лист був написаний минулої ночі.
"...то я ніколи більше не повернусь, якщо тільки не судилося мені повернутися знатною леді. Цей лист ти знайдеш уночі замість мене. О, якби ти знав, як розривається моє серце! Якби ти тільки знав, ти, якого я так скривдила, який ніколи не зможе пробачити мені, якби ти тільки знав, як я страждаю! Я занадто грішна, щоб писати про себе. О, втішайся думкою, що я така погана! Благаю тебе, скажи дядькові, що я ніколи не любила його більше, ніж зараз. О, і не згадуйте, як усі ви любили мене!.. Забудь, що ми мали одружитися... спробуй уявити, що я померла маленькою і похована десь далеко. Заради неба, яке відмовиться від мене, жалій і оберігай мого дядька. Скажи йому, що я ніколи не любила його більше, ніж тепер. Утішай його. Полюби якусь добру дівчину, що буде вірною тобі, що буде вартою тебе, і хай лише я буду єдиною твоєю ганьбою. Благослови Боже вас усіх. Часто навколішках буду я молитися за вас усіх. Коли не судилося мені повернутися назад знатною леді, то не за себе я молитимусь, а за вас усіх. Востаннє шлю свою любов дядькові. Мої останні сльози, мої останні слова подяки – дядькові!"
То було все.
Давно вже я припинив читання, а старий рибалка все ще стояв, дивлячись на мене. Нарешті я наважився взяти його за руки і спробував привести до тями. Не ворухнувшись, він сказав:
– Дякую, сер, дякую.
Гем заговорив з ним. Містер Пеготті зрозумів його почуття і потиснув йому руку; але більше він не ворухнувся, і ніхто не наважувався турбувати його.
Помалу відвів він очі від мого обличчя, немовби прокидаючись від сну, і оглянув кімнату. Потім він тихо вимовив:
– Хто цей чоловік? Я хочу знати його ім'я!
Гем зиркнув на мене, і раптом наче електрична іскра пронизала мене.
– До цього причетний якийсь чоловік, – сказав містер Пеготті. – Хто він?
– Мастере Деві! – благально звернутися до мене Гем. – Вийдіть на хвилинку. Я скажу йому те, що повинен сказати. Вам не слід цього чути, сер.
Знову я відчув немовби удар електричної іскри. Я впав на стілець і спробував відповісти щось; але я не міг ворухнути язиком, і все пливло перед моїми очима.
– Я хочу знати його ім'я! – повторив він.
– Останнім часом, – пролепетав Гем, – тут часто з'являвся певний слуга. З'являвся і певний джентльмен. Той слуга служив у того джентльмена.
Містер Пеготті, не сходячи з місця, дивився на Гема.
– Слугу, – вів далі Гем, – бачили з... нашою бідолашною дівчиною вчора ввечері. Він тут переховувався більше тижня. Гадали, що він поїхав, але він переховувався. Не лишайтеся тут, мастере Деві, не лишайтесь!
Я відчув, що Пеготті обіймає мене, але я не міг би ворухнутись, коли б навіть стеля падала на мене.
– Ще вдосвіта бачили за містом, на Норвічському шляху, якийсь чужий екіпаж і коней, – говорив Гем. – Слуга підходив до того екіпажа, йшов геть і знову повертався. Коли він повернувся востаннє, біля нього була Ем'лі.