Ось Третя Церква. Істинна й у своїй істинності остаточна. Церква Духа Святого, законом якого є любов. Що триватиме до кінця світу. Ось, поглянь: Magna Mater, Pantea-Всебогиня. Regina-Цариця, Genetrix-Родителька, Creatrix-Творителька, Victrix-Тріумфаторка, Felix-Щаслива. Божественна Діва, Virgo Caelestis. Ось мати природи, повелителька всіх стихій, первісне породження віків. Найвища між божествами, володарка тіней померлих людей, та, що помахом руки керує променистим небосхилом, животворними подувами моря, похмурою тишею підземного царства. Весь світ її поважає як єдине божество у різних іпостасях, під різними назвами, у вигляді різних обрядів [50]. Descendet sicut pluvial in vellus . Вона зійде, як дощ на покіс, як дощ рясний, що зрошує землю. За її днів заквітне справедливість і великий мир, поки місяць не згасне. І пануватиме від моря до моря, від Ріки аж до краю землі. І так буде аж до кінця світу, бо вона — Дух. Поклонися їй. Прийми і збагни її владу.
* * *
Самсон, потираючи шрам на поголеній голові, вислухав розповідь, ознайомився з занепокоєнням Рейневана — як завжди, без коментарів, як завжди, без емоцій і без щонайменших проявів роздратування. Однак у Рейневана склалося непереборне враження, що велетня взагалі не цікавлять ні рух Будівничих Третьої Церкви, ні культ Всебогині, який відроджується. Що він не надає особливої ваги поділу історії на три епохи. Що йому, загалом, досить байдуже, чи абатиса монастиря кларисок у Білому Костелі сповідує і впроваджує в життя тези вальденсів і хіліастів, чи схиляється до доктрин Братів і Сестер Вільного Духу. Скидалося на те, що Самсона надзвичайно мало обходять бегарди, бегінки та гвілельмітки. Що ж стосується Йоахима Флорського і Майстра Екхарта, то було, гм, відчуття, що обидва вони Самсонові абсолютно й повністю по хрін.
— Я виїжджаю, — зовсім несподівано заявив велет, ґречно вислухавши звіряння Рейневана. — Тобі доведеться самому дати раду зі своїми проблемами. Я їду до Чехії. До Праги.
— Ти був при тому, як мене поранили, — продовжив він, не чекаючи, поки Рейневан охолоне і зможе видушити з себе бодай слово. — Ти бачив, що сталося, коли та куля черкнула об мій череп. Ти був свідком, ти мав можливість побачити зблизька. Я був готовий до чогось подібного. Мені про це говорили й навіть... Навіть радили. У Празі — Акслебен, у Тросках — Рупілій. Вони назвали це поверненням через смерть. Спосіб повернутися до мого власного світу й до моєї власної... тілесної, назвімо це так, оболонки, — це позбутися теперішньої матеріальної оболонки. Коротко кажучи: найпростіше було би вбити це величезне тіло. Знищити його, остаточно припинити життєві процеси, які в ньому відбуваються. Закінчити його матеріальне існування. Духовний елемент, мій власний, тоді вивільниться і повернеться туди, куди повинен повернутися. Так стверджували Акслебен і Рупілій. Те, що сталося восьмого травня, здається, підтверджує, що вони мали рацію. У чому проблема, ти, поза сумнівом, здогадуєшся. Розумієш, з яких причин рекомендований спосіб мені не дуже підходить, з яких міркувань я волів би якийсь менш радикальний. По-перше, я не хочу брати на сумління смерть монастирського придурка, у тіло якого вбраний парадую оце по світу вже три роки. По-друге, ні Рупілій, ні Акслебен не квапилися дати мені гарантії стовідсоткового успіху. А по-третє і найважливіше: мені якось перестало бути спішно повернутися. Головна причина цього факту має волосся кольору міді, а звати її Маркета. І перебуває вона в Празі. Тому я повертаюся до Праги, друже Рейнмаре.
— Самсоне...
— Ні слова, будь ласка. Я повертаюся сам. Ти залишися. І я був би нікудишнім другом, якби намагався вирвати тебе звідси, відділити від того, чим це місце для тебе є. Це твоя Огігія , Рейнмаре, острів щастя. Тож залишися тут і насолодися ним. Якнайбільше — і аж так довго, як тільки можна буде. Залишися й поводься мудро. Відділяй те, що тонке, від того, що щільне. Тоді здобудеш славу світу сього. І всяка темрява тебе полишить. Говорю тобі це я, твій друг, істота, яку ти знаєш як Самсона Медка. Ти повинен мені вірити, позаяк vocatus sum Hermes Trismegistus, habens tres partes philosophiae totius mundi [52]. Послухай уважно. Пожежу зовсім не погашено й не приборкано, вона лише пригасла, жар тліє. Не сьогодні — завтра світ знов охопить вогонь. А ми знову зустрінемося. А до того часу... Бувай, друже.
— Бувай, друже. Щасливої дороги. І поздоров від мене Прагу.
* * *
На узліссі Самсон обернувся в сідлі й помахав їм рукою. Вони привітали його таким самим жестом, поки він не зник між деревами.
— Я боюся за нього, — прошептав Рейневан. — До Чехії дорога далека. Часи важкі і страшні...
— Він доїде безпечно, — Ютта притулилася до нього збоку. — Не бійся. Без лихих пригод. І не блукаючи. Хтось чекає на нього. Чийсь світоч спалахне в пітьмі, вкаже йому правильний шлях. Як Леандр, він безпечно подолає Геллеспонт. Бо на нього чекає Геро та її любов.
* * *
Було перше серпня. День Святого Петра в оковах. У Старших Народів і чарівниць — свято Хлафмас. Фестиваль жнив.
* * *
Протягом тижня Рейневан примірявся до розмови з Юттою. Він боявся такої розмови, боявся її наслідків.
Ютта багато разів розмовляла з ним про вчення Гуса та Ієроніма, про чотири празькі статті та й загалом про принципи гуситської реформи. І хоча щодо певних доктрин утраквізму вона бувала досить скептичною, проте ніколи жодним словом, навіть найменшим натяком чи магією впливу не виявила того, чого він боявся: неофітського запалу. Монастир у Білому Костелі — розмова з абатисою не залишала сумнівів щодо цього — був заражений помилками Йоахима Флорського, Будівничих Третьої Церкви й Сестринства Вільного Духа; абатиса — а мабуть, і конверси, — поклонялися Віковічній і Троїстій Великій Матері, що поєднувало їх із рухом прихильників Гвілельміни Чешки як жіночої інкарнації Духа Святого. І Майфреди да Піровано, першої гвілельмітської папеси. До того ж, цілком очевидно, черниці займалися білою магією, що пов'язувало їх із культом Арадії, королеви чарівниць, яку в Італії називали La Bella Pellegrina. Але хоча Рейневан кружляв навколо Ютти пильно, немов журавель, полюючи на знак або сигнал, він так ніколи нічого і не спіймав. Або Ютта настільки добре вміла прикидатися й ховатись, або ж вона аж ніяк не була палкою і пристрасною неофіткою йоахімітської, гвілельмітської та арадійської єресі. Рейневан не міг виключити ні першої, ні другої можливості. Ютта була й досить хитрою, щоб уміти маскуватися, і досить розважливою, щоб не зразу і не з головою скакати в що-небудь і кидатися у вир чого-небудь. Попри почуття, які, здавалося, їх поєднували, попри любов, якою вони займалися часто, з ентузіазмом і винахідливістю, попри те, що їхні тіла, здавалося, вже не мали таємниць одне від одного, Рейневан розумів, що він все ще знає про дівчину далеко не все й далеко не всі її секрети зумів розгадати. А якщо насправді вона ще не зв'язалася з єрессю назовсім, якщо вагалася, сумнівалася або й узагалі була налаштована критично, цієї теми не варто було торкатися взагалі.
З іншого боку, так само не варто було зволікати й бездіяльно спостерігати. Досі він все ще брав до серця слова Зеленої Дами. Він був у Шльонську вигнанцем, переслідуваним ізгоєм, був гуситом, ворогом, шпигуном і диверсантом. Тим, ким він був, у що вірив і чим займався, він наражав Ютту на небезпеку й ризик. Зелена Дама, Агнеса де Апольда, мати Ютти, мала рацію: якщо в ньому було бодай трохи шляхетності, він не міг наражати дівчину, не міг дозволити, щоб вона через нього постраждала.
Розмова з абатисою змінила все, чи принаймні багато чого. Монастир у Білому Костелі, сам факт перебування в ньому був. виявлялося, для Ютти значно небезпечнішим, ніж знайомство і зв'язок з Рейневаном. Тези Йоахима і спіритуалістів, єресь (він якось досі не міг думати про це інакше, не міг знайти іншого слова) Будівничих Третьої Церкви, культ Гвілельміни й Майфреди були для Риму таким самим важким відступництвом, як і гусизм. Зрештою, всі єресі та відступництва Рим скидав до одної торби. Єретик — будь-який — був прислужником диявола. Це ж стосувалося — що було вже явно сміховинним — і культу Великої Матері, як-не-як старшого, ніж людство, І ніж диявол, якого, як-не-як, вигадав допіру Рим.
Але факт залишався фактом: культ Усематері, поклоніння Гвілельміні, помилки Йоахима, Сестринство Вільного Духа. Третя Церква — кожної з цих речей вистачало, щоби потрапити до в'язниці й на багаття, або ж бути засудженою на довічне покутне поховання в домініканських підземеллях. Ютті не можна було залишатися в монастирі.
Треба було щось із цим робити.
Рейневан знав що. Або принаймні інстинктивно відчував.
* * *
— Ти запитувала мене взимку, — він перевернувся на бік. глянув їй в очі. — Запитувала, чи я готовий кинути все. Чи готовий, так, як стою, втекти, помандрувати з тобою на край світу. Відповідаю ствердно. Я кохаю тебе, Ютто, прагну з'єднатися з тобою, поки й життя. Світ, здається, робить усе, що може, щоб нам у цьому перешкодити. Тож кидаймо все й тікаймо. Хоч би й до Константинополя. Вона довго мовчала, замислено пестячи його.
— А твоя місія? — запитала вона нарешті, повільно вимовляючи і зважуючи слова. — Адже в тебе є місія. Є переконання. Є справді важливий і святий обов'язок. Ти хочеш змінити обличчя світу, вдосконалити його, зробити кращим. То як же це? Ти покинеш місію? Відмовишся від неї? Забудеш про Грааль?
"Небезпека, — подумав він. — Увага. Небезпека."
— Місія, — продовжила вона ще повільніше. — Переконання. Покликання. Відданість. Ідеали. Царство Боже — і прагнення, щоб воно настало. Мрія про те, щоб воно настало. Боротьба за те, щоб воно настало. Хіба це такі речі, від яких можна відмовлятися, Рейнмаре?
— Ютто, — наважився він, піднімаючись на лікті. — Я не можу дивитися, як ти ризикуєш. Ходять чутки про те, що ви тут сповідуєте, багато хто знає, що відбувається в цьому монастирі, я сам довідався про це ще взимку, наприкінці минулого року. Тому це ніяка не таємниця. Доноси вже могли дійти до адресатів. Ви живете під великою загрозою. Майфреда да Піровано згоріла на вогнищі в Медіолані. Через п'ятнадцять років, у 1315 році, у Свидниці спалили півсотні бегінок...
"А адамітки в Чехії? — раптом подумав він.