Розставшись з Ізабеллою, він весь час думав про неї і розумів, як вона потрібна йому в житті. В перші дні, запаморочений усіма пригодами, що звалилися на нього, ошелехнений крутим поворотом своєї долі, мимоволі думаючи про дорогу, він не міг до пуття збагнути справжнього стану своєї душі. Тепер же, повернувшись у глушипу, знову поринувши в спокій і тишу, він без упину звертався до Ізабелли, про неї тільки й думав, про неї мріяв. Вона заповнювала і голову його, і серце. Навіть образ Іолапти зник, розвіявся, мов легкий туман. Юнак не думав, чи любив коли-небудь ту пихату красуню,— він і пе згадував про неї.
"І все-таки Ізабелла кохає мене",— казав він сам собі, всоте перебравши в пам'яті все, що стояло на перешкоді його Щастю,
Так минуло два чи три місяці.
Одного дня, коли Сігоньяк, сидячи в кімнаті, старався підшукати кінцівку сонета на честь коханої, увійшов П'єр і доповів хазяїнові, що якийсь дворянин хоче побалакати з ним.
— Дворянин хоче побалакати зі мною? — мовив Сігоньяк.— Ти, певно, мариш або ж той дворянин явно не туди попав! Нікому на світі нема про що говорити зі мною; але ради сміху веди сюди цього дивака. Як хоча б звати його?
— Він не захотів назвати себе, заявив, що його ім'я нічого вам не скаже,— відповів П'єр, відчиняючи обидві стулки дверей.
На порозі став вродливий юнак в елегантному, брунатному, оздобленому зеленим плетивом суконному костюмі для верхової їзди, у сірих фетрових чоботях із срібними острогами; крислатого капелюха з довгим зеленим пером вій тримав у руці, що давало можливість розгледіти при світлі горде його лице з правильними, тонкими й гарними, немов у античної статуї, рисами, яким позаздрила б будь-яка жінка.
Поява цього блискучого кавалера, схоже, не викликала у Сігоньяка нічого приємного: він трошки зблід, одним стрибком кинувся по свою" шпагу, що висіла в ногах коло ліжка, вихопив її з піхов і приготувався захищатися.
— Сто чортів! Я думав, що на смерть убив вас, пане герцог! Хто ж це являється мені — ви чи ваша тінь?
— Я, Аннібаль де Валомбрез,— відповів молодий герцог,— я, власною особою, живий і здоровий. Та сховайте ви свою рапіру. Ми вже двічі билися. Досить. Те, що двічі звеселяє, на третій раз набридає — так каже прислів'я. Я прийшов до вас не як ворог. Якщо я в чомусь і винен перед вами, то ви мені добре відплатили за все. Виходить, ми квити. А щоб довести, що у мене добрі наміри, вручаю вам оцю королівську грамоту, за якою ви одержуєте полк. Мій батько і я нагадали його величності про відданість Сігоньяків королівським предкам. Мені захотілось особисто доставити вам цю приємну новину; тепер я ваш гість, так що скрутіть кому завгодно голову, насадіть кого хочете на рожен, але, ради бога, дайте мені попоїсти. Трактири по дорозі нікудишні, а мої підводи з харчами застряли в піску далеченько звідси.
— Боюсь, пане герцог, що мій обід ви сприймете як помсту,— відповів Сігоньяк з жартівливою люб'язністю,— але не приписуйте злобі мій убогий почастунок. Ваше відкрите і щире поводження до глибини душі зворушило мене, й теперу вас не буде вірнішого друга, ніж я. Хоч вам і не потрібна моя допомога, але знайте: я завжди готовий подати її. Гей, П'єр! Роздобудь курчат, яєць, м'яса і постарайся якнайкраще угостити цього вельможного пана, бо він умирає з голоду, до якого, на відміну від нас, не звик.
П'єр взяв кілька пістолів, з тих, які прислав хазяїн і яких він досі не чіпав, сів на коня, що ним приїхав барон, і чвалом погнав до найближчого села добувати провізію. Він придбав кількох курчат, шмат шинки, корчагу старого вина, а місцевого кюре умовив, хоч і з трудом, продати паштет з качиної печінки — ласощі, які могли б зайняти гідне місце на столі єпископа чи принца.
За годину П'єр повернувся, доручив обертати рожен високій, худій, обірваній дівці, яку стрів по дорозі й послав у замок, а сам приготував стіл у портретній залі, вибравши з фаянсового посуду в буфетах найменш побитий, бо про срібний годі було й думати — останній уже давно віддали в заставу. Зробивши все це, він прийшов доповісти хазяїнові, що стіл накрито.
Валомбрез і Сігоньяк сіли один навпроти одного — з шістьох стільців знайшлося два не дуже криві й розхитані,— і молодий герцог, якого потішала нова обстановка, з забавною жадністю накинувся на страви, що їх насилу зібрав П'єр. Він з'їв ціле курча,— хоч, правда, скидалося, що воно загинуло від виснаження,— а потім його красиві білі зуби впилися в рожевий шмат байоннської шинки і швидко, як кажуть, розправилися з нею. Герцог сказав, що качина печінка надзвичайно смачна, вишукана страва, гідна бути їжею богів, а козячий сир, покритий зеленими цятками та плямами, нібито чудово збуджував спрагу. Похвалив він і вино, яке справді було старе, добре виготовлене й мінилося пурпуром у старовинних венеційських келихах. У гостя був такий гарний настрій, що він мало не розреготався, побачивши розгубленість П'єра, коли його хазяїн назвав герцога де Валомбреза,— ніби мертвий ожив. Підтримуючи в міру своїх можливостей розмову з молодим герцогом, Сігоньяк дивувався, що тут, у нього, по-простому спершись ліктями на стіл, сидить цей дженджуристий і гордовитий вельможа, недавній його суперник у любові, з яким він двічі бився на дуелі і який не раз намагався порішити його руками найманих убивць.
Герцог зрозумів невисловлені думки барона, і, коли старий слуга вийшов, поставивши на стіл пляшку доброго міцного вина й два келишки, щоб потрошку пити коштовний трунок, він, підкрутивши пальцями свої тонкі вусики, подружньому, щиро сказав:
— Незважаючи на вашу чемність, я добре бачу, дорогий Сігоньяк, що мій приїзд видається— вам трохи дивним і несподіваним. Ви думаєте: "Яким це побитом Валомбрез, такий пихатий, зухвалий і владний, з тигра обернувся на ягнятко, що його будь-яка пастушка може водити на мотузочку?" Півтора місяця будучи прикутим до ліжка, я думав про те, про що може думати чесна людина перед лицем вічності, хоча смерть — це ніщо для нас, дворян, котрі марнують своє життя з вишуканістю, якої ніколи не знатимуть обивателі. Я відчув дріб'язковість багатьох своїх прагнень і поклявся собі, що коли видужаю, то поводитимусь інакше. Моя любов до Ізабелли перетворилася в чисту, священну дружбу, мені більше нема чого ненавидіти вас. Ви вже не суперник мепі. Брат не ревнуватиме сестру; я вдячний вам за ту сповнену шаноби ніжність, якою ви завжди оточували сестру, коли вона ще була в таких умовах, що допускають вільність. Ви перший угадали під оболонкою актриси прекрасну благородну душу. Будучи бідним, ви запропонували жалюгідній жінці найбільше багатство, яке тільки може мати дворянин,— ім'я своїх предків. Отже, тепер, ставши багатою і знатною, вона належить вам. Коханий Ізабелли має стати подружжям графині де Лінейль.
— Але ж вона завжди уперто відмовляла мені,— відповів Сігоньяк,— хоча й могли повірити в мою цілковиту некорисливість.
— Безмежно делікатна, добра і чиста, мов янгол, поступлива душею, вона боялася стати вам на перешкоді, завадити вашому щастю; але тепер, коли мій батько визнав її своєю дочкою, ситуація зовсім змінилася.
— Так, тепер я при її високому становищі міг би зашкодити їй. А хіба я маю право бути менш великодушним, аніж вона?
— Ви все ще любите мою сестру? — серйозно мовив герцог де Валомбрез.— Як брат я маю право запитати вас про це.
— Люблю всією душею, всім своїм серцем, усією кров'ю,— відповів Сігоньяк,— люблю так, як ще ніколи жоден чоловік не любив жодної жінки на цій землі, де нема нічого досконалого, крім Ізабелли.
— В такому разі, пане капітан мушкетерів і незабаром губернатор провінції, веліть осідлати коня, і ми разом поїдем у замок Валомбрез — я по всій формі представлю вас принцові, моєму батьку, і графині де Лінейль, моїй сестрі. Ізабелла відмовилась вийти заміж за шевальє де Відаленка і маркіза де л'Етаиа, а це вельми порядні молоді люди, їй-богу; але, думаю, вона, не примушуючи довго просити себе, віддасть руку баронові де Сігоньяку.
На другий день герцог і барон пліч-о-пліч їхали по дорозі в Париж. 4
XX. Освідчення Чікіти
Годинник на міській ратущі показував ще доволі ранній час, але Гревська площа1 була забита людьми. Високі дахи будови Домініко Бокадора2 лілувато-сірими обрисами вимальовувались па тлі молочно-білого неба. Холодні тіні їх простягалися до середини площі, прикриваючи похмуру, грубо пофарбовану в криваво-червоний колір споруду, яка на два-три фути виступала над людськими головами. З вікон сусідніх будинків раз у раз виглядали чиїсь обличчя — побачать, що вистава ще не почалась, і одразу ж зникають. У даховому вікні вежі на розі площі, там, звідки, розповідають, мадам Маргарйта дивилася на страту де Ла Моля і де Коконаса3, показалося навіть зморшкувате обличчя якоїсь старої, наче відбулася там згубна зміна і красуня королева обернулась на потворну відьму. На кам'яний хрест, що стояв біля спуску до річки, ледве видерся якийсь хлопчак, учепився руками за хрестовину, ступнями й коліньми стиснув стовп і повис у такій же нестерпній позі, як висить розп'ятий лютий розбійник, хоч той хлопчак ні за які медяники не покинув би свого місця. Звідти йому видно було найцікавіші деталі ешафота: колесо для страти приреченого, вірьовка, якою жертву прив'язують до того колеса, палиця, щоб роздробити нещасному кості —— всі ці речі варто роздивитись.
Але якби хтось із глядачів пильніше придивився до підлітка, який виліз на хрест, то помітив би у виразі його обличчя не звичайну цікавість, а щось зовсім інше. Не жадоба кровожерної насолоди від страти привела сюди це юне створіння — смагляве, з великими очима, оточеними коричневимй кругами, з блискучими зубами, довгим чорним волоссям і темними загорілими руками, якими воно судорожно вчепилося за кам'яну хрестовину. Тонкі риси обличчя наштовхували на думку, що підліток цей — не хлопець, хоч на ньому й була хлопчача одежа; але ніхто не дивився в той бік, усі голови інстинктивно поверталися то до ешафота, то до набережної, звідки мав появитися приречений.
Серед натовпу видніло й кілька знайомих постатей; червоний ніс посеред блідого обличчя виказував Малартик*, а глянувши на характерний вигнутий профіль над складками плаща, по-іспанському перекинутого через плече, можна було не сумніватися, що то Жакмен Лампурд.