Коли саме?
— Пів на восьму.
— У фраку?
— Ні.
І вони розійшлися, відчуваючи один до одного невиразну неприязнь.
Голлі з батьком прибули денним поїздом. Це були її перші відвідини міста спогадів і веж; вона говорила мало і дивилася майже з побожною шанобою на брата, який зжився з цим чудовим містом. Після сніданку вона з цікавістю оглянула його пенати. Вітальня Джоллі була оздоблена панелями, а мистецтво представлене кількома гравюрами Бертолоцці, які належали старому Джоліонові, та фотографіями юнаків, товаришів Джоллі — вони виглядали дещо героїчно, і Голлі зразу ж стала порівнювати їх з тим образом Вела, який зберігся в її пам'яті. Джоліон і собі пильно придивлявся до всього, що свідчило про синові смаки та вдачу
Джоллі дуже хотілося, щоб батько й сестра побачили, як він веслує, отож вони подалися до річки. Голлі йшла між братом і батьком трохи збуджена, бо перехожі раз у раз озиралися і проводили її поглядом. Щоб краще роздивитися Джоллі в човні, вони залишили його біля пристані і перейшли на той берег Стрункий, худорлявий — з усіх Форсайтів тільки Свізін і Джордж були огрядні — Джоллі був другим у вісімці. Він веслував дуже зосереджено й енергійно Джоліон подумав з гордістю, Що його син найвродливіший з восьми юнаків. Голлі, як і належить сестрі, віддала перевагу двом-трьом іншим хлопцям, але не призналася б у цьому нізащо в світі. Річка того дня блискотіла, луки пишалися зеленими барвами, на деревах і досі красувалося золотаве листя. Якийсь незвичайний спокій огортав старе місто. Джоліон пообіцяв сам собі, що коли погода потримається, він на цілий день піде на етюди. Вісімка промчала повз них удруге, прямуючи до пристані. Обличчя Джоллі було дуже зосереджене: він не хотів показати, що задихався. Вони перейшли через міст і почекали на нього.
— Ох, я й забув,— сказав Джоллі, коли вони йшли лужком до Крайст-Черч-коледжу — Мені довелося запросити на обід цього причепу Вела Дарті Йому, бачте, закортіло, щоб ви прийшли до нього на сніданок, а ще він хотів поводити вас по Брейсноузу, тож я подумав, що так буде краще: вам не доведеться до нього йти. Він мені не дуже подобається.
Смагляве обличчя Голлі зразу зашарілося.
— А чому?
— Я й сам не знаю. Як на мене, він страшенний фанфарон, і манери в нього погані. Хто такі його родичі, тату? Мені він доводиться аж троюрідним братом, правда?
Джоліон сховав своє збентеження за посмішкою.
— Запитай Голлі,— сказав він.— Вона бачила його дядька.
— Мені Вел сподобався,— відповіла Голлі, потупивши очі.— Його дядько зовсім інший.
І вона крадькома позирнула на Джоллі з-під довгих вій.
— Чи вам доводилося, любі мої,— почав Джоліон, у якого виникло якесь дивне бажання,— чути нашу родинну історію? Вона схожа на казку. Перший Джоліон Форсайт — принаймні перший, якого ми знаємо і який доводиться вам прапрадідом,— жив у Дорсеті на березі моря і був "землевласником", як казала ваша двоюрідна бабуся, сином хлібороба — по суті, всі вони були фермери; ваш дідусь називав їх "дрібнотою"
Він нишком поглянув на Джоллі — йому було цікаво, як сприйме це його син, що завжди мав нахил до аристократизму, і водночас краєчком другого ока помітив, що Голлі зловтішно всміхнулася, побачивши спохмурніле братове обличчя.
— Мабуть, то був огрядний здоровань, уособлення Англії, такої, як вона була до початку промислової революції. Другий Джоліон Форсайт,— твій прадід, Джоллі, більше відомий під іменем Пишного Доссета Форсайта,— споруджував будинки, як розповідає сімейна хроніка, породив десятеро дітей і переїхав до Лондона. Відомо, що він любив мадеру. Можемо гадати, що він уособлював Англію часів наполеонівських воєн і загального неспокою. Найстарший із його шести синів був третій Джоліон, ваш дід, мої любі, торговець чаєм і голова багатьох акціонерних компаній, один з найчесніших англійців усіх часів, а для мене найдорожчий.— Джоліонів голос уже звучав без іронії, і син та дочка дивилися на нього серйозно.— Він був справедливий і наполегливий, з щирим і молодим серцем. Ви пам'ятаєте його, і я його пам'ятаю. Перейдемо до інших! Брат вашого діда Джеймс, дід юного Вела, має сина на ім'я Сомс, із яким пов'язана історія любові й ненависті, але її вам навряд чи варто розповідати. Можна вважати, що Джеймс та ще восьмеро дітей Пишного Доссета, з яких п'ятеро й досі живі, представляють вікторіанську Англію з її принципами торгівлі та індивідуалізму, котрі засну валися на гарантованих п'яти процентах зиску без усякого ризику для основного капіталу ви розумієте, що я маю на увазі В кожному разі, вони за своє довге життя спромоглися перетворити тридцять тисяч фунтів своїх капіталів на кругленький мільйон. Вони ніколи не допустилися жодного необачного вчинку, крім вашого двоюрідного діда Свізіна,-його, здається, колись обдурив якийсь шахрай і його називали "Форсайт четвернею", бо він їздив парою коней. Їхні часи минають, і люди їхнього типу вимирають, хоч це навряд чи піде на користь нашій країні. Вони прозаїчні люди, але разом з тим розсудливі. Я четвертий Джоліон Форсайт, негідний носій їхнього імені...
— Ні, тату,— сказав Джоллі, а Голлі стиснула йому руку.
— Так,— повторив Джоліон,— негідний нащадок, що, на жаль, представляє тільки покоління кінця сторіччя, яке живе з успадкованого капіталу, покоління дилетантів, що вірять в індивідуальну свободу,— це, Джоллі, зовсім не те, що індивідуалізм. Ти, друже, п'ятий Джоліон Форсайт, і ти відкриваєш свято нового сторіччя.
Вони саме підійшли до брами коледжу, і Голлі мовила:
— Це просто дивовижно, тату.
Ані брат, ані батько не знали, що вона хотіла цим сказати. Джоллі глибоко замислився.
"Веселка", така сама старомодна, як і решта оксфордських гуртожитків, мала лише одну невеличку вітальню, обшиту дубовими панелями, і там, чекаючи на єдиного гостя, сиділа збентежена Голлі, вбрана в білу сукню.
Вел узяв її руку обережно, наче торкаючись до крила метелика. Чи не погодиться вона прийняти цю скромну квітку? Вона так гарно виглядатиме в її волоссі. Він вийняв з петельки гарденію і простягнув дівчині.
— О ні! Дякую, я не можу!
Проте вона взяла квітку й пришпилила до сукні, згадавши раптом слово "фанфарон". Гарденія в петельці Вела здавалася надто визивною, а Голлі так хотіла, щоб він сподобався Джоллі. Чи вона усвідомлювала, що Вел у її присутності поводився якнайстатечніше й дуже стримано і що в цьому, власне, й був майже весь секрет його привабливості.
— Я нікому не казала про нашу прогулянку, Веле.
— От і добре! Хай це залишиться між нами.
Коли вона помітила, як схвильовано стискаються його пальці, як він неспокійно соває ногами, її охопило приємне почуття своєї влади і водночас іще якесь тепле почуття — бажання зробити його щасливим.
— Розкажіть мені про Оксфорд. Тут, мабуть, чудово.
Вел погодився: робити те, що хочеш,— страшенно приємно; лекції — то дурниця; до того ж тут є добрі хлопці.
— Але, звичайно,— додав він,— я б волів бути в Лондоні, тоді б я міг приїздити до вас.
Голлі ніяково ворухнула рукою на коліні й потупила очі.
— Ви не забули,— сказав він, раптом зважившися,— що ми з вами вирішили поблукати по світу?
Голлі всміхнулася.
— О, то були жарти. Коли людина стає доросла, їй такого не випадає робити!
— Таке! Кузенові й кузині можна,— сказав Вел.— Ось настануть літні канікули,— вони починаються в червні і тривають дуже довго,— тоді ми з вами що-небудь придумаємо.
Та хоч Голлі охопив захват від думки про таємну змову, вона похитала головою й стиха відказала:
— Нічого не вийде.
— Не вийде!— запально вигукнув Вел.— А хто нам може завадити? Адже не ваш батько чи брат.
Цієї миті до вітальні зайшли Джоліон і Джоллі; і мрія сховалася у Велові лаковані черевики та білі атласні черевички Голлі, де вона лоскотала й пощипувала їх увесь вечір, протягом якого в кімнаті панував настрій, що не дуже сприяв щирій розмові.
Тонко сприймаючи все, що відбувається навколо, Джоліон незабаром відчув прихований антагонізм між хлопцями, до того ж його дивувала Голлі; тому він несвідомо почав іронізувати, що фатально впливає на юнацьку безпосередність. Лист, принесений йому по обіді, примусив його поринути в мовчанку, якої він майже не порушував, аж поки Джоллі й Вел повставали, збираючись іти. Він вийшов із ними, курячи сигару, і провів сина до воріт Крайст-Черч. Повертаючись, він вийняв листа й перечитав його під ліхтарем.
"Любий Джоліоне!
Сомс знову приходив до мене сьогодні ввечері — в мій тридцять сьомий день народження. Ваша правда: мені не можна тут залишатись. Завтра я переїду в готель "П'ємонт", але я не хочу виїздити за кордон, не побачившись із Вами. Я самотня і зневірена.
З щирим вітанням Айріні"
Джоліон згорнув листа, поклав у кишеню й пішов далі, здивований тим, як збурилися його почуття. Що цей нахаба міг сказати чи зробити?
Він повернув на Гай-стріт, потім на Терл-стріт і опинився в лабіринті завулків, над якими височіли шпилі й бані, довгі фасади коледжів і мури, що блищали в ясному місячному сяйві або потопали в густій тіні. Тут, у цьому осередку англійської шляхетності, важко було навіть уявити собі, що до самотньої жінки настирливо чіпляються, що її переслідують. Але хіба саме не про це свідчить її лист? Сомс, мабуть, домагається, щоб вона повернулась до нього, а на його боці й громадська думка, і закон! "Тисяча вісімсот дев'яносто дев'ятий рік!— думав Джоліон, дивлячись на бите скло, що виблискувало на мурі вілли.— А коли йдеться про нашу власність, ми й досі ті самі язичники! Завтра ж поїду в Лондон. Так, мабуть, їй краще виїхати за кордон". Проте ця думка була йому неприємна. Чому вона має втікати від Сомса з Англії! До того ж він може поїхати слідом за нею, а там вона буде ще беззахисніша перед зазіханнями свого чоловіка! "Треба діяти дуже обережно,— думав він.— Цей тип здатний на будь-яку мерзоту. Мені не сподобався його тон того вечора, в кебі" Думки його звернулися до Джун. Чи не може вона допомогти? Колись Айріні була її найближчою подругою, а тепер вона стала "бідолашкою" і, напевно, викличе співчуття жалісливої Джун. Він вирішив надіслати дочці телеграму, щоб вона зустріла його на Педдінгтонському вокзалі. Підходячи до "Веселки", він спробував проаналізувати свої почуття.