І справді, не минуло й п'яти хвилин після того, як він почав свою промову, а вже мало не всі жінки повитягали носові хусточки. Підбадьорений адвокат, звертаючись до присяжних, промовляв дуже переконливо. Жюльєн здригнувся, він почував, що ось-ось розплачеться. "Боже праведний! Що скажуть мої вороги?"
Він уже зовсім готовий був розчулитись, коли, на щастя для себе, зустрівся поглядом з нахабними очима пана барона де Вально.
"Очі цього пана палають,— подумав він,— як тріумфує ця підла душа! Якби його торжество було єдиним наслідком мого злочину, я мусив би його проклинати. Один бог знає, чого він наплете про мене пані де Реналь!"
Ця думка цілком поглинула увагу Жюльєна. Але незабаром він отямився, почувши голосні схвальні вигуки присутніх. Адвокат тільки що закінчив свою промову. Жюльєн згадав, що слід потиснути йому руку. Час пролетів дуже швидко.
Обвинуваченому і адвокатові принесли підкріпитися. Тільки тоді Жюльєна вразило одне спостереження: жодна з жінок не вийшла з залу пообідати.
— Сказати правду, я вмираю з голоду,— сказав адвокат,— а ви?
— Я теж,— відповів Жюльєн.
— Гляньте-но, дружині префекта теж принесли їсти,— сказав адвокат, показуючи на маленьку ложу.— Будьте мужні, все йде прекрасно.
Засідання відновилось.
Коли голова виступив з заключним словом, пробило північ. Голова змушений був спинитись; серед тиші й загального тривожного чекання, бій баштового годинника гучно лунав на весь зал.
"Ось настає мій останній день",— подумав Жюльєн. І незабаром він відчув, як ним оволодіває почуття обов'язку. Досі він переборював себе, не дозволяв собі розчулитись і мав твердий намір не брати останнього слова; проте, коли голова спитав його, чи хоче він щось додати, Жюльєн підвівся. Прямо перед собою він бачив очі дані Дервіль, які у вечірньому світлі здавалися йому дуже блискучими. "Невже вона плаче?" — подумав він.
— Панове присяжні!
Страх перед людською зневагою, який, здавалося мені, я зможу перебороти перед смертю, змушує мене взяти слово. Я не маю честі належати до вашої касти, панове, в моїй особі перед вами селянин, що повстав проти низькості свого стану.
Я не прошу у вас ніякої милості,— продовжував Жюльєн твердішим голосом.— Я не плекаю райдужних надій,— мене чекає смерть, і це буде справедливо. Я вчинив замах на життя жінки, гідної найглибшої пошани. Пані де Реналь була для мене майже матір'ю. Злочин мій жахливий, і зроблений він був умисно. Отже, панове присяжні, я заслужив смерть. Проте, хоча б я й менше завинив, я бачу тут людей, які, не задумуючись над тим, що молодість моя заслуговує співчуття, захочуть покарати в моїй особі і раз назавжди зломити тих юнаків незнатного походження, пригнічених бідністю, яким пощастило здобути добру освіту, внаслідок чого вони насмілились проникнути в середовище, яке на мові чванливих багатіїв зветься вищим світом.
Ось у чому, панове, полягає мій злочин, і він буде покараний тим суворіше, що, по суті, мене судять люди, не рівні мені. Я не бачу тут на лавах присяжних жодного заможного селянина, а тільки самих обурених буржуа...
Протягом двадцяти хвилин Жюльєн говорив у такому тоні; він висловив усе, що накипіло в нього на душі; прокурор, який запобігав перед аристократами, підстрибував у своєму кріслі, проте, незважаючи на трохи абстрактний характер промови Жюльєна, всі жінки ревно плакали. Навіть пані Дервіль піднесла хусточку до очей. Перед тим, як закінчити свою промову, Жюльєн ще раз згадав про умисність злочину, про каяття, про безмежну синівську відданість і повагу, яку він почував колись, у минулі часи, до пані де Реналь... Пані Дервіль раптом скрикнула і знепритомніла.
Пробило першу годину, коли присяжні вийшли в свою кімнату. Жодна з жінок не залишила свого місця; у багатьох чоловіків були сльози на очах.
Спочатку всі жваво розмовляли між собою, але вирок присяжних затягався, мало-помалу втома давалася взнаки і в залі встановлювалася тиша. Це були урочисті хвилини. Вогні люстр ставали тьмянішими. Жюльєн, дуже стомлений, чув, як поруч з ним ішла розмова про те, добра це чи погана ознака, що присяжні радяться так довго. Йому було приємно, що всі були на його боці; присяжні все ще не повертались, а проте жодна жінка не вийшла з залу.
Та ось пробило другу годину — і враз почувся шум. Маленькі дверцята кімнати присяжних розчинились. Пан барон де Вально урочисто й театрально виступав попереду за ним ішли всі інші присяжні. Він відкашлявся і проголосив, що присяжні, по правді і совісті, ухвалили одностайно вирішення, що Жюльєн Сорель винен у вбивстві з наперед обдуманим наміром. Це вирішення тягло за собою смертну кару, і вирок був негайно оголошений. Жюльєн глянув на свій годинник і згадав пана де Лавалетта. Було чверть на третю. "Сьогодні п'ятниця,— подумав він.— Так, але для Вально, що засудив мене до страти, це щасливий день... Мене занадто добре стережуть, і Матильда не зможе врятувати мене так, як це зробила пані де Лавалетт. Отже, через три дні, о цій самій годині, я матиму точні відомості про велике може бути.162
В цю хвилину він почув голосний зойк, і це повернуло його до дійсності. Жінки навколо нього ридали; він бачив, що всі повернулись лицем до невеличкої ніші в капітелі готичного пілястра. Пізніше він дізнався, що там ховалась Матильда. Крик не повторювався, і всі знов обернулись до Жюльєна, якого жандарми намагались провести крізь юрбу.
"Постараємось не дати приводу глузувати цьому негідникові Вально,— подумав Жюльєн.— З яким удавано зажуреним виразом виголосив він рішення, що веде за собою смертну кару! Тоді як навіть у цього бідолахи, голови суду — а він суддею, мабуть, не один рік! — сльози були на очах, коли він оголошував вирок. Яка радість для Вально — помститись за наше давнє суперництво через пані де Реналь!.. Значить, я її більше не побачу! Кінець усьому... Останнє прощання вже неможливе для нас, я це почуваю. Великим щастям було б для мене висловити їй, який огидний мені мій злочин! Сказати тільки одне: я засуджений справедливо".
XLII
Коли Жюльєна одвели назад у в'язницю, його помістили в камеру смертників. І він, що завжди помічав найнезначніші дрібниці, на цей раз навіть не помітив, що його не повели наверх, у його вежу. Він думав про те, що він сказав би пані де Реналь, якби мав щастя побачити її перед останньою хвилиною. Він уявляв собі, що вона відразу перепинить його, і йому хотілось з перших же слів висловити їй усе своє каяття. "Після такого вчинку, як переконати її, що я кохаю лише її одну? Бо, зрештою, я хотів все-таки вбити її чи то з честолюбства, чи то з кохання до Матильди".
Лягаючи спати, він помітив, що на ліжку простирала з грубого полотна. Очі його ніби відкрились. "Ах, так! Я ж у камері смертників,— сказав він сам собі.— Справедливо..."
"Граф Альтаміра розповідав мені, що Дантон напередодні смерті казав своїм гучним голосом: "Дивна річ, дієслово "гільйотинувати" не може відмінюватись у всіх часах; можна сказати: я буду гільйотинований, ти будеш гільйотинований, але не кажуть: я був гільйотинований".
А чом би й ні,— продовжував Жюльєн,— коли є загробне життя... Сказати правду, якщо я там зустрінусь з християнським богом, мені кінець: це деспот, і, як такий, він мстивий; в його біблії тільки й мови, що про жорстокі покарання. Я його ніколи не любив, і навіть не міг повірити, що хто-небудь щиро його любить. Він безжальний (і Жюльєн пригадав кілька місць з біблії). Він мене жорстоко покарає.
А що, як я зустріну там бога Фенелона! Може, він скаже мені: "Тобі багато проститься, бо ти багато любив..."
Чи справді я багато любив? О, я любив пані де Реналь, але поводився я жахливо. І тут, як у всьому іншому, я відмовився від простого й скромного заради того, що блищить.
Та, з другого боку, які перспективи відкривались переді мною! Гусарський полковник, якби почалась війна; в мирні часи — секретар посольства; потім посол... Бо я швидко освоївся б з цими справами... Та навіть якби я був останнім дурнем, хто міг би змагатись з зятем маркіза де Ла-Моля? Мені пробачили б усі мої безглузді вихватки, ба навіть вважали б їх заслугами. І ось, я, знатна особа, веду розкішне життя у Відні або в Лондоні..."
— Не зовсім так, пане, через три дні ви будете гільйотиновані.
Жюльєн щиро розсміявся цій дотепній репліці, яку подав йому здоровий розум. "Справді, в людині живуть дві істоти,— подумав він.— Якій же з них, чорт його бери, належить це єхидне міркування?
Ну що ж, друже, хай так,— відповів він уявному співрозмовникові,— я буду гільйотинований через три дні. Пан де Шолен разом з абатом Маслоном, щоб подивитися на страту, наймуть на двох одне вікно. Цікаво, хто з цих двох достойних панів обкраде другого, коли доведеться платити за це вікно?"
Раптом йому пригадались такі рядки з "Вячеслава" Ротру: 163
Владислав ... Душа моя готова.
Король (батько Владислава). Готовий ешафот;
неси на нього голову свою.
"Прекрасна відповідь!" — подумав Жюльєн і заснув.
Вранці він прокинувся, почувши, що хтось міцно обнімає його.
— Як? Уже? — сказав Жюльєн, злякано розширюючи очі. Він думав, що його схопив кат.
Це була Матильда. "На щастя, вона не зрозуміла, що я подумав". Ця думка повернула йому самовладання. Він побачив, що Матильда змарніла, так наче півроку хворіла; її просто не можна було пізнати.
— Цей підлий Фрілер обманув мене,— казала вона, ламаючи руки. Від люті вона не могла плакати.
— Хіба я не гарний був учора, коли взяв слово? — сказав Жюльєн. — Я імпровізував, і вперше в житті! Щоправда, є підстави боятись, що це й востаннє.
В цю хвилину Жюльєн грав на вдачі Матильди з холоднокровністю вмілого піаніста, що торкається клавіш.
— Я не знатного походження, це так,— казав він,— але висока душа Матильди піднесла до себе свого коханця. Як ви думаєте, чи краще тримався Боніфацій де Ла-Моль перед своїми суддями?
Матильда в цей день була ніжна без всякої афектації, немов бідна дівчина, що живе десь на шостому поверсі; але вона не змогла домогтись від нього простіших слів. Несвідомо він відплачував їй за всі ті муки, яких вона так часто завдавала йому.
"Джерела Нілу невідомі нікому,— казав собі Жюльєн.— Людському окові не дано бачити цього царя річок у вигляді звичайного струмочка.