Якщо ті, хто визнав себе винним, робили це з примусу лише задля того, щоб позбутися жахливих тілесних мук, то суддям цього, попри те, було достатньо, оскільки їм потрібно було задовольнити "букву" закону. Невже вони, ці обмежені, справді гадали, що завдяки цьому зможуть відмитися дочиста і перед Божественною Волею? Що звільняться від невблаганно працюючого основного Закону Взаємодії?
Або всі ці люди були покидьками з середовища закоренілих злочинців, які насмілилися віддавати інших під суд, або в цьому дуже чітко проявилася хвороблива обмеженість земного інтелекту. Чогось середнього тут бути не може.
Згідно з Божественними Законами Творіння, жоден посадовець, жоден суддя – байдуже, яку посаду тут, на Землі, він обіймає, – у своїх вчинках ніколи не повинен бути під захистом цієї посади, навпаки, він єдиний має нести й чисто персональну, незахищену, як і кожна інша людина, повну відповідальність сам за все, що робить на своїй посаді. Не лише духовну, але й земну. Тоді кожен ставитиметься до цього набагато серйозніше, сумлінніше. І так звані "помилки", наслідки яких ніяк неможливо виправити, напевно, буде не так легко повторити. Не кажучи вже про фізичний і душевний біль постраждалих від цього та їхніх родичів.
Однак розгляньмо далі також приналежний до цього розділ – щодо процесів над так званими "відьмами"!
Хто хоча б однораз мав доступ до судових документів таких процесів, той міг би під навалою пекучого сорому побажати собі ніколи не бути зарахованим до цього людства. Якщо в той час людина лише мала знання про лікарські рослини в результаті практичних дослідів або завдяки успадкуванню і тим допомагала стражденним, які її про це просили, то за це підпадала вона невблаганно під катування, від яких зрештою звільнялася лише смертю у вогні, якщо її тіло ще до того не було знищене цими жорстокостями.
Сама тілесна врода могла в той час стати приводом для цього, особливо цнотливість, яка не піддавалася нічиїй волі.
І тоді – страхіття інквізиції* (суд за єресь)! Відносно небагато років відокремлюють нас від "тих часів".
Як ми сьогодні вважаємо це несправедливим, точно так само відчував у той час і народ. Бо він був іще не настільки пригноблений "інтелектом", у ньому ще тут і там проривалося відчуття, дух.
Хіба не є очевидною сьогодні цілковита обмеженість у цьому всьому? Безвідповідальна дурість?
Про це говорять зверхньо та знизуючи плечима, однак по суті ніщо в цьому не змінилося. Обмежена самовпевненість щодо всього незрозумілого лишається все ще точнісінько такою, як і тоді! Тільки замість цих катувань тепер вдаються до публічних глузувань з усього, чого не розуміють через власну обмеженість. Однак багатьом, покаянно б'ючи себе в груди і не шкодуючи себе, варто було б серйозно замислитися над цим. Кожну людину герої інтелекту, тобто не зовсім нормальні люди, від самого початку вважають за шахрая – можливо, й перед судом, – якщо вона має здібність знати щось, що іншим недоступне; скажімо, етерноречовинними очима споглядати Етерноречовинний світ, що є природною подією, в якій за короткий термін уже не будуть сумніватися, тим паче запекло з нею боротися.
І горе тому, хто сам зовсім не знає, що з цим діяти, але з усією простодушністю розповідає про те, що він бачив і що чув. Йому треба остерігатися цього, як першим християнам за Нерона з його повсякчас готовими до вбивства помічниками.
Якщо ж він має ще й інші здібності, яких ніколи не зможуть осягнути люди з вираженими ознаками інтелекту, то його неодмінно піддають безжальному цькуванню, зводять наклепи, виганяють, коли не скоряється будь-чиїй волі; за першої ж можливости "знешкоджують", як вони за звичай красиво висловлюються. І ніхто при цьому не відчуває найменших докорів совісти. Така людина сьогодні все ще вважається вільною дичиною для кожної іноді внутрішньо дуже неохайної людини. Чим вона обмеженіша, тим більша в неї ілюзія розсудливости та схильність до зухвальства.
На цих подіях давніх часів із їхніми тортурами та спалюваннями і такими сміховинними судовими процесами нічого не навчилися! Бо кожен може й сьогодні все незвичайне та незрозуміле безкарно паплюжити й кривдити. У цьому нічого не змінилося, все залишилось, як і було раніше.
Ще гірше, ніж у юстиції, було в інквізиціях, які зародилися в церкві. Тут волання мучеників заглушалися благочестивими молитвами. Це був глум над Божественною Волею у Творінні! Тодішні представники церкви довели цим, що вони не мали жодного уявлення ні про істинне Вчення Христа, ні про Божество та Його Творчу Волю, Закони якої, непорушно закладені у Творінні, діють там, усталені вже від початку і до кінця всіх днів.
Бог наділив людський дух його властивістю вільної волі в обранні рішення. У ній тільки може він дозрівати так, як повинен, відшліфовуючи себе та сповна розвиваючись. Тільки це дає йому таку можливість. Коли ж перешкоджають цій вільній волі, то це – затримування, якщо не примусове відкидання назад. Однак християнські церкви, як і багато інших релігій, поборювали в той час це Божественне призначення, виступаючи проти нього з величезною жорстокістю. Катуванням і, зрештою, навіть смертю хотіли вони примусити людей обирати такі шляхи, робити такі визнання, що суперечили їхнім переконанням, тобто їхній волі. Цим порушували вони Божественну Заповідь. Однак не лише це – вони заважали людям у просуванні їхнього духу вперед і відкидали їх на століття назад.
Якби при цьому проявилася хоча б іскра справжнього відчуття, тобто духу, то таке було б недопустиме і неможливе! Отож спричинив це лише холод нелюдськости інтелекту.
Чимало навіть римських пап, що історично задокументовано, розпоряджалися діяти отрутою та кинджалом, аби досягти своїх чисто земних бажань, своїх цілей. Це могло статися тільки під пануванням інтелекту, який у своїй переможній ході поневолив усе, не зупиняючись ні перед чим. —
Та понад усім містилася і міститься в невідворотних подіях залізна нашого Творця Воля. При переході в Потойбіччя кожна людина позбавляється земної влади та її захисту. Її ім'я, її стан – усе лишається позаду. Лише бідна людська душа переходить, щоби там отримати, сповна відчути те, що вона посіяла. Жоден виняток тут неможливий! Її шлях веде її крізь усі колеса механізму безумовної взаємодії Божественної Справедливости. Там немає ні церкви, ні держави, а лиш окремі людські душі, котрі особисто мають розрахуватися за кожну помилку, яку вони вчинили!
Хто діє проти Божої Волі, тобто грішить у Творінні, той підлягає наслідкам цього порушення. Байдуже, хто це є і під яким приводом воно сталося. Чи то окрема людина, чи під прикриттям церкви, юстиції... злочин проти тіла або проти душі є і лишається злочином! Це не може бути змінено нічим, навіть видимістю права, яке зовсім не завжди є правом, бо, самозрозуміло, закони також встановлено лише людьми інтелекту, і мусять тому нести в собі земну обмеженість.
Розгляньмо право досить багатьох держав, зокрема в Центральній та Південній Америці. Людина, яка сьогодні керує урядом і при цьому має всю пошану, може вже завтра як злочинець потрапити до в'язниці або бути страченою, якщо супернику пощастить захопити цей уряд за допомогою акту насилля. Якщо йому це не вдається, тоді його замість визнання керівником, вважають злочинцем і переслідують. І всі органи влади з готовністю служать як одному, так і іншому. Навіть турист часто змушений змінювати свою совість, ніби одяг, коли він потрапляє з однієї країни до іншої, заради того, щоб усюди його вважали за порядну людину. Те, що в одній країні вважається злочином, в іншій дуже часто дозволяється, більше того, можливо, навіть схвалюється.
Таке, природно, можливе лише в досягненнях земного інтелекту, але ніяк не там, де інтелект має посісти свій природний щабель як інструмент живого духу, бо той, хто чує голос духу, ніколи не знехтує Закони Божі. І там, де їх беруть за основу, немає жодної вади, жодної прогалини, а є тільки єдність, яка має наслідками щастя й мир. Прояви духу всюди у своїх основних рисах завжди можуть бути тільки цілком подібними. Вони ніколи не суперечитимуть один одному.
Також мистецтво правознавства, лікування, ведення державних справ мусить залишатися лише неповноцінним ремеслом там, де за основу взято лише інтелект, а духовне відсутнє. Інакше просто не може бути. При цьому, звісно, завжди треба виходити зі справжнього поняття "дух". —
Знання – це продукт; дух же – це життя, цінність і сила якого визначаються лише його зв'язком із джерелом духовного. Чим глибший цей зв'язок, тим цінніша, могутніша породжена джерелом частина. Чим крихкіший же цей зв'язок, тим віддаленішою, відчуженішою, самотнішою та слабкішою мусить бути і породжена частина, тобто відповідна людина.
Це все настільки просто й самозрозуміло, що не можна збагнути, як заблудлі люди інтелекту знову й знову, ніби сліпі, проходять мимо. Бо стовбур, квітка і плід отримують те, що дає корінь! Але й тут проявляється ця безнадійна самообмеженість в осягненні. З великими зусиллями спорудили вони собі мур, і не можуть тепер поглянути за нього, тим паче крізь нього.
Перед усіма духовно живими вони, з їхніми гордовито-зверхніми іронічними посмішками, із самозвеличенням та поглядом згори вниз на інших, не так глибоко поневолених, іноді повинні постати як бідні хворі дурні, яких, попри все співчуття, треба залишити в їхній ілюзії, тому що межа їхнього осягнення самої наявности протилежних доказів змушує їх проходити повз них, не помічаючи. Кожне зусилля щось у цьому змінити на краще незмінно нагадує лише марне намагання зцілити хворе тіло, накинувши на нього нові, осяйні шати.
Уже тепер матеріялізм проминув свою найвищу точку і, виявляючись усюди неспроможним, мусить незабаром у собі зруйнуватися. Не без того, щоби при цьому затягнути з собою багато доброго. Його прихильники вже на краю своїх можливостей, незабаром вони заплутаються у своїх ділах, а потім у самих собі, не усвідомлюючи безодні, що розверзлася перед ними. Як отара без пастуха, стануть вони незабаром; не довіряючи один одному, кожен ітиме власним шляхом, та ще й, попри це, гордовито вивищуючись над іншими.