В темряві ледве видно було товсті, пузаті, чорні козуби і снасті з линв, перемішаних з драбинами. Все було синювате й неясне. Там і там червоний ліхтар прорізував туман.
Ґуїнплен нічого цього не бачив. Що він споглядав — це була його доля.
Він думав — цей мрійник, що розгубився перед невблаганою дійсністю.
Йому здавалося, що він чує позад себе щось подібне до землетрусу. То був сміх лордів.
Цей сміх, — він оце зараз вийшов із нього. Він вийшов з нього з ляпасом.
Від кого ж він зазнав ляпаса?
Від свого брата.
І вийшовши з цього сміху, з цим ляпасом, уникаючи його, як поранена птиця, він тікав у своє гніздо від ненависти й шукав любови, — що ж він знайшов?
Темряву.
Нікого.
Все зникло.
Ця темрява, — він порівнював її до тих мрій, що він їх утворив.
Як усе розбито!
Ґуїнплен дійшов до того лиховісного краю, що його звуть порожнява. Зелений Ящик зник, — це визначало, що для нього зник увесь світ.
Душа його зачинилася.
Він почав міркувати.
Що ж могло статися? Де вони? Очевидно, їх прогнали. Ясно було, що він ніколи більше не побачить їх. Одночасно наклали тяжку руку на всіх, що жили на ярмарковій площі, починаючи від Ніклеса й Ґовікума, щоб ніхто не міг дати йому відомостей. Та страшна соціяльна сила, що обернула його на порох у палаті лордів, одночасно роздушила й їх у бідній халупині. Вони загинули. Загинула Дея. Загинула для нього. Назавжди. Сили небесні! Де вона? І його не було там, щоб захистити її.
Робити здогади про відсутніх, що їх люблять, це віддавати себе на муки. Він завдавав собі тортурів.
Послідовність болючих думок привела його до спогаду про людину, очевидно, згубну, що називала себе Баркілфедром. Ця людина написала в його мозкові щось темне, що тепер знову з'явилося перед ним; це було написано таким страшним атраментом, що нині ті слова горіли вогневими літерами, і Ґуїнплен бачив, як у глибині його думки ті загадкові слова палали, — зараз вони стають ясними: доля не відчиняє одних дверей, не зачинивши других.
Все скінчилося. Останні тіні налягли на нього. У кожної людини в її долі може бути момент, коли здається, що для неї настав кінець світу. Це називається безнадієюДуша повна зорь, що падають.
Так от до цього дійшов і він.
Він був самотній.
Він захотів скласти звіт перед самим собою й почав аналізувати своє сумління. — болісна вівісекція.
Він був відсутній, — це призвело до катастрофи. А чи залежала від нього ця відсутність? Чи був він вільний у всьому тому, що спіткало його? Ні трошки. Він почував себе полоненим. Що ж його спиняло й стримувало? В'язниця? Ні, Ланцюг? Ні. А що ж саме? Клей. Він загруз у величчі.
Кому не доводилося вважати себе за вільного на зовнішній погляд і почувати, що крила йому зв'язано?
Що над ним певною мірою вчинили насильство й захопили його насподівано, то це правда; але він з свого боку певною мірою дозволив учинити це. Що його відвели, це не його провина, а що він дозволив упоїти себе, це вже його слабкість. А був момент, і момент рішучий, коли йому поставлено було питання; Баркілфедро поставив був його перед дилемою, і Ґуїнпленові дано було нагоду вирішити свою долю єдиним словом. Гуїнплен мав змогу сказати: ні. Він сказав: так.
Од цього так, що він сказав його приголомшений, і вийшло все. Гуїнплен це зрозумів. Гіркий смак, що залишився в нього після згоди.
Однак, — дебатував він, — хіба ж така велика провина вступити в свої права, в свою батьківщину, у свою спадщину, у свій будинок, вступити як патрицій, — в ранґ своїх предків, погодитися, як сироті, прийняти ім'я свого батька? На що він погодився? На відновлення. А хто вчинив це відновлення? Провидіння.
Тут він відчув заперечення. Безглузда згода. Який торг він учинив! Який недоладний обмін! Він зазнав збитку в умові з цим провидінням. Тай як же! За те, щоб мати два мільйони ренти, сім чи вісім маєтків, десять чи дванадцять палаців, отелі в місті та замки в провінції, сто льокаїв, швори собак, екіпажі, герби, щоб бути суддею й законодавцем, щоб носити корону і пурпуровий одяг, як король, щоб бути бароном і маркізом, пером англійським, він оддав Урсусів балаган і Деїну усмішку! За блудну неосяжність, що в ній потопають і зазнають катастрофи, він оддав щастя! За океан, він оддав перлину! О, безумний! О, йолоп! О, дурень!
А тим часом, — і тут повстало нове заперечення і на солідному ґрунті, — в цій лихоманці величньої фортуни, що захопила його, не все ж було нездорове. Може, саме відмовившися, він був би егоїстом, може, обов'язок полягав якраз у тому, щоб дати згоду. Несподівано перетворившися в лорда, що він повинен був робити? Його допускали до того місця, де можна було говорити про утиски й боротися проти них, — хіба ж це не було здійснення одного з найглибших його поривань? Коли йому дали право голоса, йому — страшному соціяльному зразку, йому — живій жертві сваволі, що під нею вже шість тисяч років хрипить рід людський, — чи мав він право відмовитися?
Що говорив Гуїнплен до себе у своїх неясних і запаморочливих сперечаннях із своєю совістю? А от що: — Народ — це мовчання. Я буду заступник цього мовчання. Я говоритиму за німих. Я говоритиму за малих великим і за безсилих могутнім. Така мета моєї долі. Бог хоче того, чого він хоче, і виконує. Хіба не дивно, що Гардкванонова пляшка, в якій була Ґуїнпленова метаморфоза в лорда Кленчерлі, плавала п'ятнадцать років по морю, серед бурунів, шквалів і бурь, і що весь цей гнів не заподіяв їй нічого. Я розумію чому. Це було таємниче призначення. Я володію ключем до моєї долі, для мене ясно, чому я погодився. Я призначений. У мене своя місія. Я буду лордом бідних Я говоритиму за всіх, хто в мовчазній безнадії. Я тлумачитиму белькотання недорік. Я тлумачитиму ремствування, стогін, голосіння, гомін натовпу, нескладні скарги, незрозумілі голоси і всі тваринні крики, що їх вириває у людей насильство неуцтва й страждання. Я стану їм на допомогу. Я буду за них доносити. Я буду Слово Народа. Через мене їх зрозуміють. Я буду криваві вуста, що з них зірвано пов'язку. Я скажу все. І те, що я скажу, буде велике.
Так, говорити за німих — прекрасно; але говорити глухим — сумно. От тут і починається друга частина його пригоди.
На жаль! Невдача.
Невдача непоправна.
Він вірив, що він сильний, він, що протягом стількох років з чулою душею носився серед широкого моря страждань, що приніс із собою із усієї цієї темряви жалісний крик. І він нахопився на такий колосальний підводний камінь — легкодумство щасливих. Він уважав себе за месника, а був кльовн. Він уважав себе за громокидача, а тільки полоскотав. Замість глибокого хвилювання він викликав глузування. Він ридав, а їм було весело. Під цими веселощами він і потонув. Сумно потонув.
І з чого вони сміялися? З його сміху.
Чи були злі ті люди, що тягли Ґуїнплена по колючках сарказму? Ні. Однак і вони так само мали свій фатум — вони були щасливі. Вони були кати, не знаючи про це. Вони були в прекрасному настрої. Вони визнали Ґуїнплена за непотрібного. Він розкрив перед ними свої груди, вирвав у себе печінку й серце, він показав їм свою утробу, а вони кричали йому: ти добре граєш свою комедію! Його покалічили до самої душі, і в той час, як його душа обурювалася, його лице заперечувало й сміялося. Все було закінчено. Він був тільки Людина, що сміється, весела кам'яна статуя, що підтримує світ, який плаче. Він мука, що закам'яніла із сміхом, що носить на собі тягар всесвітнього горя й назавжди замурована у веселості, в іронії, в потішанні інших; він розділив з усіма пригнобленими, що їх він втілював у собі, ту мерзотну фатальність зазнавати скорботи, що до неї не ставляться серйозно; з його горя сміялися. Все, що в ньому було благородне, весь ентузіязм, красномовство, серце, душа, шаленість, гнів, любов, невимовна скорбота — все це мало один результат — викликало тільки сміх! І він констатував, як він і сказав лордам, що це явище не було якимсь винятком, — це факт нормальний, звичайний, універсальний, загальний найвищий факт, який остільки злився з щоденним життям, що його вже й не помічали. Сміється той, хто помирає від голоду, сміється старець, сміється каторжник, сміється проститутка, сміється сирота, щоб здобути шматок хліба, сміється раб, сміється салдат, сміється народ. Людське суспільство створено так, що все погибельне, всі злидні, всі катастрофи, всі хворості, всі болячки, всяка смертельна боротьба— — все розв'язується над безоднею жахливою гримасою сміху. Вособлення цілої гримаси — то був він сам. Вона була він. Вищий закон, невідома сила, що всім керує, захотіли, щоб видимий і дотикальний привид, привид з плоті й кости, в собі підсумував дивоглядну пародію, що ми звемо її світлом. Він був цей привид.
Невблаганна доля.
Він кричав; "Згляньтеся на страдальників!" Даремно.
Він хотів збудити жалість, а збудив жах. Такий закон появи всіх привидів.
В самому його існуванні було щось вигадане. Хто він такий? Позбавлений спадщини? Ні, бо він лорд. Хто він такий? Лорд? Ні, бо він бунтар. Він світлоносець і страшна перешкода в радощах. Звичайно, він не Сатана, однак він Люцифер. Як лиховісний, він прийшов із смолоскипом у руці.
Лиховісний для кого? Для лиховісних. Грізний для кого? Для грізних. Тому вони й відкинули його. Увійти серед них? Щоб вони прийняли його? Ніколи. Перешкода, що він мав її на своєму лиці, була жахлива, однак перешкода, що була в його ідеях, була ще непереможніша. Його слова були потворніші, ніж його лице. Він мислив не так, як можливо було мислити в тому світі великих і могутніх, що тільки фатальність заставила його народитися в ньому, а друга фатальність примусила його вийти з нього. Між людьми й його лицем стояла машкара, а між суспільством і його душею — стіна. Бродячий фіґляр, він з дитинства злився з тим широким, живим і сильним оточенням, що його звуть натовпом; насичений намагнетуванням мас, пройнятий безмежною людською душею, він згубив спеціяльне почуття нерівности між різними клясами. На висоті він був неможливий. Він досяг її цілком намочений водою з колодязя Істини. Від нього смерділо безоднею. Вій був бридкий для принців, що пройняті пахощами неправди. Хто живе вигадками, для того істина смердюча. Хто жадає лестощів, того нудить дійсність, коли він несподівано вип'є її.