Згорда всміхнувшись, Оріоль раптом сказав:
— То що, є в ній жаліжо?
Справді, все дно вже почервоніло, і навіть камінці, що їх обмивала вода, були вкриті ніби пурпуровою цвіллю.
Доктор Латон сказав:
— Ну, це ще нічого не означає, треба узнати, які ще властивості має вода.
Селянин промовив:
— Та от ми ж Колошем учора ввечері випили для початку по шклянці, так одражу по тілу шнага пішла. Правда, шинку?
Здоровань переконано відповів:
— Авжеж, одражу по тілу шнага пішла.
Андермат нерухомо стояв край ями. А тоді обернувся до лікаря:
— Для того, що я задумав, треба буде разів у шість більше води, ніж дає це джерело. Так же?
— Так, приблизно.
— Знайдемо ми ще джерела, як ви гадаєте?
— О, цього я не знаю.
— Отож бо! Так що квапитися не слід, побачимо, що дасть свердлування. А поки що треба скласти у нотаря запродажну, вказавши, що остаточно купівлю буде оформлено тільки тоді, коли розвідувальні роботи дадуть бажані наслідки.
Старий Оріоль занепокоївся. Він не розумів, про що йдеться. Тоді Андермат пояснив йому, що одного джерела мало і що він не може купувати землю раніше, ніж знайде нові джерела. А шукати ще джерела він може тільки тоді, коли буде запродажна угода.
Обидва Оріолі одразу ж почали запевняти, що на їхній землі джерел не менше, ніж виноградної лози. Досить копнути, й усе буде видно, все буде видно.
Андермат коротко мовив:
— Ну, побачимо.
Але дядечко Оріоль вмочив руку в воду й заявив:
— Што чортів, вона така гаряча, що яйця можна варити. Куди гарячіша за бонфійшьку.
Латон і собі вмочив пальця й визнав, що, можливо, так і є.
А селянин повів далі:
— До того ж вона шмачніша, набагато приємніша. Не шмердить, як ті. О, жа чю воду я ручушя! Добра вода! Жнаю я тутешні води, п’ятдешят років дивлюшя на них. А такої доброї ще ніколи не бачив, ніколи! Ніколи!
Хвилинку помовчавши, він озвався знову:
— Я кажу не жадля того, щоб продати. Шам хотів би випробувати її, на ділі випробувати, не по-вашому, не по-аптечному, а на хворому. Б’юіпь об жаклад, що од моєї води і паралічний каліка видужає— така вона гаряча та добра. Б’юшь об жаклад!
Вдаючи, ніби він щось пригадує, старий подивився на верховини сусідніх гір — здавалося, шукав там потрібного паралітика. Не знайшовши, спустив очі на дорогу.
За двісті метрів"ід них край дороги видніли нерухомі ноги бродяги, тіло якого ховалось за вербою. Оріоль прикрив рукою очі від сонця і запитав сина:
— Хто че там? Чи не пггарий Кловіш?
Колос, сміючись, відповів:
— Атож, че він. Шидить штарий, вже не побіжить!
Тоді Оріоль підійшов до Андермата і поважно, з глибокою певністю сказав:
— Ошь пошлухайте мене, пане. Бачите, он там, шидить паралітик, що й кроку не штупив жа дешять років. Правду я кажу, пане докторе?
Латон підтвердив:
— О, це правда. І якщо ви його вилікуєте, то я плачу за вашу воду по франку за склянку!
Потім, обернувшись до Андермата, пояснив:
— Це старий ревматик і подагрик. У нього спазматична контрактура лівої ноги й цілковитий параліч правої; випадок, по-моєму, невиліковний.
Оріоль почекав, поки той закінчить, і спокійно сказав:
— Так от, пане докторе, давайте випробуємо на ньому — хоча б мішячь. Я не кажу, що ж чього буде діло, нічого не кажу; тільки хочу шпробувати. Ми оче з Колошем почали яму для каміння копати, то викопаєм і для Кловіша: хай шидить у ній годину щоранку. А там побачимо, там побачимо…
Лікар пробурмотів:
— Можна спробувати. Певен, що з того нічого не вийде.
Але Андермат, спокусившись надією на майже чудесне
одужання, радо пристав на думку Оріоля; і всі четверо підійшли до бродяги, що все так же нерухомо сидів, гріючись на сонці.
Старий браконьєр, зрозумівши хитрощі, вдавано відмовлявся, довго впирався, потім нарешті погодився з умовою, що Андермат платитиме йому щодня по два франки за годину, яку він сидітиме у воді.
На тому й порішили. Домовились навіть, що Кловіс прийме ванну сьогодні ж, як тільки викопають яму. Андермат погодився дати йому одежу для переміни, а Оріолі пообіцяли перенести сюди стару чабанську хижку, що стояла у них на подвір’ї, аби хворому було де переодягнутися.
Потім банкір з лікарем повернулися назад. Край села один пішов приймати хворих, а другий стрічати дружину, яка о пів на десяту мала підійти до водолікарні.
Христіана майже одразу й появилась. Рожева з голови до ніг — у рожевій сукні, рожевому капелюсі, з рожевою парасолькою і рожевим личком, вона була мов ранкова зоря. Спустилася від готелю по крутому косогору, щоб не йти кружною стежкою, вона була легка, спритна, мов пташка, що згорнувши крильця, стрибає з каменя на камінь. Побачивши чоловіка, здалеку крикнула: пСі
— О, як тут гарно! Мені тут дуже подобається!
Кілька курортників, що сумовито блукали по маленькому тихому парку, обернулися, коли вона проходила, а Петрюс Мартель, що стояв без піджака біля відчиненого вікна і курив люльку, покликав свого товариша Лапальма, який зі склянкою білого вина сидів у кутку, і сказав, прицмокнувши:
— Ловка лялечка, хай йому чорт!
Христіана зайшла в лікарню, привітно всміхнулася касирові, що сидів ліворуч від входу, весело сказала "добридень" колишньому тюремникові, що сидів праворуч; потім віддала квиток слуншиці у такому ж одязі, як і в тої, що в парку біля джерела, і пішла за нею коридором, куди виходили двері купалень.
Служниця провела до однієї з них — чималої кімнати з голими стінами і жовтою бетонованою підлогою; в кімнаті були стілець, дзеркало, ослінчик для ніг, та ще велика овальна, теж бетонована, яма, що правила за ванну.
Жінка відкрутила кран, як у звичайному водогоні, з круглого загратованого отвору в дні ванни забила вода і швидко наповнила її по вінця, не переливаючись через край, а витікаючи через стік у стінці.
Свою покоївку Христіана лишила в готелі, а від послуг овернки відмовилась і відіслала її, сказавши, що роздягнеться сама і подзвонить, коли їй буде потрібна білизна чи щось інше.
Поволі роздяглася, дивлячись, як майже непомітно вирує вода у світлому басейні. А тоді пальцями ноги попробувала воду, і приємне відчуття тепла побігло по всьому тілу; вона опустила у воду всю ногу, далі другу і сіла, поринувши у м’яке, лагідне тепло, принесене в цю ванну прозорим струменем, що тік по ній і навколо неї, вкриваючи дрібненькими бульбашками газу все її тіло — ноги, руки, груди. Здивовано дивилась на безліч легких пухирців, які збиралися докупи немовби одягаючи її з ніг до голови суцільним панциром з дрібненьких перлів. Ті малесенькі перли весь час відривалися від білого її тіла, піднімалися на поверхню води і зникали в повітрі — їх витискували інші, що появлялися на ній. Росли на її шкірі безупинно, наче легенькі, невловні й чудові ягідки, — плоди її ніжного, рожевого й свіжого тіла, з якого росли у воді перли.
Христіані було так гарно в цій купелі, її так ніжно, гак м’яко і пестливо обіймали струминки води, тремтливі, живі струминки джерела, яке било в глибині басейну, під її ногами, і стікало крізь маленький отвір скраю, що їй хотілося лишитись тут назавжди, не ворушачись, майже ні про що не думаючи. Чарівне тепло купелі сповивало її відчуттям тихого щастя, блаженне відчуття душевного спокою, здоров’я, глибокої радості і мовчазної втіхи. Заколисана дзюрчанням води, що витікала з ванни, вона ліниво думала про те, що робитиме ось зараз, а що завтра, про свої прогулянки, про батька, чоловіка, брата і того високого молодика, який після пригоди з собакою викликав у неї певну ніяковість. Вона не любила шалених людей.
їй було так гарно, так спокійно в цій теплій воді, і жодне бажання не хвилювало її, окрім хіба ще туманної надії мати дитину; в душі не було ніякого прагнення іншого життя, захоплення чи пристрасті. Почувала себе чудово, була щаслива і задоволена.
Раптом злякалась — хтось відчинив двері; то овернка принесла білизну. Двадцять хвилин минуло, треба було одягатись. Жаль було прокидатися, стало прикро; хотілось попросити жінку, щоб дала їй ще кілька хвилин, але потім вона подумала, що таку радість матиме щодня; шкодуючи в душі, вийшла з води й загорнулась у халат, такий гарячий, що аж обпікав її.
Коли Христіана виходила, доктор Бонфій відчинив двері свого кабінету і, церемонно вклонившись, попросив її заглянути до нього. Поцікавився, як вона себе почуває, помацав пульс, подивився на язик, спитав про сон та апетит, а потім провів до виходу, весь час повторюючи:
— Ну от, чудово, усе гаразд, усе гаразд. Моє шанування вашому батькові, це один з найвизначніших людей, з якими я стрічався у своїй практиці.
Нарешті вона позбулася цієї бридливої нудоти і, вийшовши, коло дверей побачила маркіза, що розмовляв з Андер-матом, Гонтраном та Полем Бретіньї.
Чоловік її, у якого кожна нова думка безупинно дзижчала в голові, мов муха в пляшці, розповідав про паралітика і хотів повернутися, глянути, чи сидить бродяга у воді.
Щоб зробити йому приємність, рушили всі.
Але Христіана тихенько затримала брата і, коли войи трохи відстали, запитала:
— Слухай, я хотіла б поговорити про твого приятеля. Мені він не дуже подобається. Скажи, що це за людина?
І Гонтран, який знав Поля вже кілька років, розповів їй про цю натуру — пристрасну, невгамовну, щиру і здатну на добрі пориви.
За його словами, це розумний хлопець з поривистою душею, який сприймає все надзвичайно бурхливо. Під впливом будь-якого поштовху, не вміючи ні володіти, ні керувати собою, ні перемагати почуття силою розуму, ні будувати своє життя за ретельно обдуманим планом, він піддається своїм поривам, прекрасним чи бридким, тільки-но якесь бажання, почуття, чи якась думка захоплювали його запальну душу.
Він уже сім разів бився на дуелі, йому дуже легко скривдити людину, так само, як і стати потім її другом; він нестямно закохувався в жінок усіх класів і пристрасно любив їх усіх, від продавщиці, яку він побачив на порозі магазину, до актриси, яку викрав — так, так, викрав, — увечері після прем’єри, копи вона сідала в екіпаж, щоб їхати додому: схопив її на руки перед очима ошелешених перехожих, кинув у карету і помчав учвал, так, що ніхто не міг догнати.
А наприкінці сказав:
— Ось такий він. Славний хлопець, тільки шалений; до того ж, дуже багатий і здатний на все, коли втратить розум, геть на все.
Христіана спитала:
— У нього якісь незвичайні парфуми, дуже гарно пахнуть.