Постоявши в темряві, Чиклин побачив в ній нерухоме, трохи живе світло і кудись ведучі двері. За тими дверима знаходилося забуте або не внесене до плану приміщення без вікон, і там горіла на підлозі гасова лампа. Чиклину було невідомо, яка істота причаїлося для власної безпеки в цьому безвісному притулку, і він став на місці посеред. Близько лампи лежала жінка на землі, солома вже стерлась під її тілом, а сама жінка була майже непокрита одягом; очі її глибоко склепились, ніби вона томилась або спала, і дівчинка, яка сиділа у її голови, теж дрімала, але весь час водила по губах матері кіркою лимона, не забуваючи про це. Прокинувшись, дівчинка помітила, що мати заспокоїлася, тому що нижня щелепа її відвалилася від слабкості і розкрила беззубий темний рот; дівчинка злякалася своєї матері і, щоб не боятися, підв'язала їй рот мотузкою через тім'я, так що уста жінки знову зімкнулися. Тоді дівчинка прилягла до лиця матері, бажаючи відчувати її і спати. Але мати легко прокинулася і сказала:
— Навіщо ж ти спиш? Маж мені лимоном по губах, ти бачиш, як мені важко.
Дівчинка знову почала водити лимонною кіркою по губах матері. Жінка на час завмерла, відчуваючи своє харчування з лимонного залишку.
— А ти не заснеш і не втечеш від мене? — запитала вона у дочки.
— Ні, я вже спати тепер перехотіла. Я тільки очі закрию, а думати весь час буду про тебе: ти ж моя мама!
Мати відкрила свої очі, вони були підозрілі, готові до будь-якої біди життя, вже побілілі від байдужості, і вона вимовила для свого захисту:
— Мені тепер стало тебе не шкода і нікого не потрібно, я стала як кам'яна, потуши лампу і поверни мене на бік, я хочу померти. Дівчинка свідомо мовчала, як і раніше змочуючи материнський рот лимонною шкуринкою.
— Гаси світло, — сказала стара жінка, — а то я все бачу тебе і живу. Тільки не йди нікуди, коли я помру, тоді підеш.
Дівчинка дунула в лампу і погасила світло. Чиклин сів на землю, боячись шуміти.
— Мама, ти жива ще або вже тебе немає? — запитала дівчинка в темноті.
— Трошки, — відповіла мати. — Коли будеш іти від мене, не говори, що я мертва тут залишилася. Нікому не розповідай, що ти народилася від мене, а то тебе заморять. Іди далеко-далеко звідси і там сама забуть, тоді ти будеш жива ...
— Мама, а чому ти помираєш — тому, що буржуйка або від смерті?
— Мені стало нудно, я заморилась, — сказала мати.
— Бо ти народилася давно-давно, а я ні, — говорила дівчинка. — Як ти тільки помреш, то я нікому не скажу, і ніхто не дізнається, була ти чи ні. Тільки я одна буду жити і пам'ятати тебе в своїй голові ... знаєш що, — помовчала вона, — я зараз засну на одну тільки краплю, навіть на півкрапельки, а ти лежи і думай, щоб не умерти.
— Заніми з мене твою мотузочку , — сказала мати, — вона мене задушить.
Але дівчинка вже нечутно спала, і стало зовсім тихо; до Чиклина не доходила навіть їхнє дихання. Жодна тварина, видно, не жила в цьому приміщенні — ні пацюк, ні хробак, ніщо — не лунало ніякого шуму. Тільки раз був незрозумілий гул — чи то впала стара цегла в сусідньому забутому притулку або ґрунт перестав терпіти вічність і розвалювався в дрібниці знищення.
— Підійдіть до мене хто-небудь!
Чиклин вслухався в повітря і поповз обережно в морок, намагаючись не роздавити дівчинку на ходу. Рухатися Чиклину довелося довго, тому що йому заважав якийсь матеріал, що траплявся на шляху. Обмацавши голову дівчинки, Чиклин дійшов потім рукою до обличчя матері і нахилився до її уст, щоб дізнатися — чи це колишня дівчина, яка цілувала його одного разу в цій же садибі, чи ні. Поцілувавши, він дізнався по сухому смаку губ і незначному залишку ніжності в їх спечених тріщинках, що вона та сама.
— Навіщо мені потрібно? — понятливе сказала жінка. — Я буду завжди тепер одна. — І, повернувшись, померла вниз лицем.
— Треба лампу запалити, — голосно промовив Чиклин і, попрацювавши в темряві, висвітлив приміщення. Дівчинка спала, поклавши голову на живіт матері; вона зіщулилась від прохолодного підземного повітря і зігрівалася в тісноті своїх членів. Чиклин, бажаючи відпочинку дитині, став чекати її пробудження; а щоб дівчинка не витрачала своє тепло на остигаючу мати, він узяв її до себе на руки і так зберігав до ранку, як останній жалюгідний залишок загиблої жінки.
8
На початку осені Вощев відчув довготу часу і сидів в житлі, оточений темрявою втомлених вечорів. Інші люди теж або лежали, або сиділи — загальна лампа висвітлювала їх лиця, і всі вони мовчали. Товариш Пашкін пильно забезпечив житло землекопів радіорупором, щоб під час відпочинку кожен міг набувати сенс класового життя з труби.
— Товариші, ми повинні мобілізувати кропиву на фронт соціалістичного будівництва! Кропива є не що інше, як предмет потреби закордону ...
— Товариші, ми повинні, — щохвилини вимовляла вимоги труба, — обрізати хвости і гриви у коней! Кожні вісімдесят тисяч коней дадуть нам тридцять тракторів! ..
Сафронов слухав і тріумфував, шкодуючи лише, що він не може говорити назад в трубу, щоб там чутно було про його почуття активності, готовності на стрижку коней і про щастя. Жачеву ж і нарівні з ним Вощеву ставало безпричинно соромно від довгих промов по радіо; їм нічого не малося проти мовця, що наставляє, а тільки все більш відчувалася особиста ганьба.
Іноді Жачев не міг стерпіти свого пригніченого відчаю душі, і він кричав серед шуму свідомості, що ллється з рупора: — Зупиніть цей звук! Дайте мені відповісти на нього!..
Сафронов зараз же виступав вперед своєю витонченою ходою.
— Вам, товаришу Жачев, я вважаю, вже досить кидати свої вирази і пора повністю підкоритися виробленому керівництву.
— Залиш, Сафронов, в спокої людину, — говорив Вощев, — нам і так нудно жити.
Але соціаліст Сафронов боявся забути про обов'язок радості і відповідав всім і назавжди верховним голосом могутності:
— У кого в штанях лежить квиток партії, тому треба безперервно піклуватися, щоб в тілі був ентузіазм праці. Викликаю вас, товариш Вощев, змагатися на найвище щастя настрою!
Труба радіо весь час працювала, як хуртовина, а потім ще раз проголосила, що кожен працівник повинен допомогти скупченню снігу на колективних полях, і тут радіо замовкло; напевно, лопнула сила науки, яка доти байдуже мчала по природі всім необхідні слова. Сафронов, помітивши пасивне мовчання, став діяти замість радіо:
— Поставимо питання: звідки взявся російський народ! І відповімо: з буржуазної дрібниці! Він би й ще звідкілясь народився, та більше місця не було. А тому ми повинні кинути кожного в розсіл соціалізму, щоб з нього злізла шкіра капіталізму і серце звернуло увагу на жар життя навколо багаття класової боротьби і стався б ентузіазм! ..
Не маючи результату для сили свого розуму, Сафронов пускав її в слова і довго їх говорив. Спершись головами на руки, одні його слухали, щоб наповнювати цими звуками порожню тугу в голові, інші ж одноманітно сумували, не чуючи слів і живучі в своїй особистій тиші. Прушевський сидів на порозі барака і дивився в пізній вечір світу. Він бачив темні дерева і чув іноді далеку музику, яка хвилює повітря. Прушевський нікому не заперечував своїм почуттям. Йому здавалося життя хорошим, коли щастя недосяжне і про нього лише шелестять дерева і співає духова музика в профспілковому саду. Незабаром вся артіль, змирившись загальною втомою, заснула, як жила: в денних сорочках і верхніх штанях, щоб не працювати над розстібанням ґудзиків, а зберігати сили для виробництва. Один Сафронов залишився без сну. Він дивився на лежачих людей і з гіркотою висловлювався:
— Ех ти, маса, маса. Важко організувати з тебе скелет комунізму! І що тобі треба? Стерво така? Ти весь авангард, гадина, замучила!
І чітко усвідомлюючи бідну відсталість мас, Сафронов припав до якогось втомленого і забувся в глушині сну. А вранці він, не встаючи з ложа, вітав дівчинку, що прийшла з Чиклиним, як елемент майбутнього і потім знову задрімав. Дівчинка обережно сіла на лаву, розгледіла серед стінних гасел карту СРСР і запитала у Чиклина про риси меридіанів:
— Дядю, що це таке — загородки від буржуїв?
— Загородки, дочка, щоб вони до нас не перелазили, — пояснив Чиклин, бажаючи дати їй революційний розум.
— А моя мама через загородку не перелазила, а все одно померла!
— Ну так що ж, — сказав Чиклин. — Буржуйки всі тепер умирають.
– Нехай вмирають, — промовила дівчинка. — Адже все одно я її пам'ятаю і уві сні буду бачити. Тільки живота її немає, мені спати ні на чому головою.
— Нічого, ти будеш спати на моєму животі, — обіцяв Чиклин.
— А що краще — криголам "Красін" або Кремль?
— Я цього, маленька, не знаю: я ж — ніщо! — сказав Чиклин і подумав про свою голову, яка одна у всьому тілі не могла відчувати; а якби могла, то він весь світ пояснив би дитині, щоб вона вміла безпечно жити.
Дівчинка обійшла нове місце свого життя і перерахувала всі предмети і всіх людей, бажаючи відразу ж розподілити, кого вона любить і кого не любить, з ким водиться і з ким ні; після цієї справи вона вже звикла до дерев'яного сараю і захотіла їсти.
— Їсти дайте! Гей, Юлія, угроблю!
Чиклин підніс їй кашу і накрив дитяче черевце чистим рушником.
— Що ж кашу холодну даєш, ех ти, Юлія!
— Яка я тобі Юлія?
— А коли мою маму Юлією звали, коли вона ще очима дивилася і дихала весь час, то одружилася на Мартиничі, тому що він був пролетарський, а Мартинич як приходить, так і каже мамі: агов, Юлія, угроблю! А мама мовчить і все одно з ним водиться.
Прушевський слухав і спостерігав дівчинку; він давно вже не спав, стривожений дитиною, яка з'явилася, і разом з тим засмучений, що цієї істоти, наповненої, ніби морозом, свіжим життям, належить мучитися складніше і довше його.
9
— Я знайшов твою дівчину, — сказав Чиклин Прушевському. — Підемо дивитися її, вона ще ціла.
Прушевський встав і пішов, тому що йому було все одно — лежати або рухатися вперед. На дворі кахельного заводу старий доробив свої постоли, але боявся йти по світу в такий обувці.
— Ви не знаєте, товариші, що, заарештують мене в постолах чи не зачеплять? — запитав старий. — Адже нині кожен останній і той в шкіряних халявах ходить; баби зроду в спідницях наголо ходили, а тепер теж у кожної під спідницею квіткові штани надіті, бач ти, як стало цікаво!
— Кому ти потрібен! — сказав Чиклин.