Але він не впав на фальшборт, об який міг би поламати тоненькі щенячі реберця. Тепла океанська вода, хлюпнувши через фальшборт цілим потоком блідого фосфоричного вогню, підхопила його й пом’якшила падіння. Він спробував був пливти, але заплутався в покиданих на палубу снастях.
Пливти він поривався не зі страху перед смертю, не рятуючи своє життя. У голові в нього була лише одна думка: "Де Шкіпер?" Не те що він думав урятувати Шкіпера чи якось допомогти йому. Його гнала просто любов. Як мати під час стихійного лиха поривається до своєї дитини, як стародавні елліни, вмираючи, згадували милий свій Аргос [8], як вояки на бойовищі з останнім передсмертним віддихом вимовляють ім’я коханої — так само Джеррі в ту хвилину, схожу для нього на кінець світу, прагнув бути коло Шкіпера.
Шквал затих раптово, як і зірвався. "Еренджі" враз вирівнялась, і Джеррі опинився під правим фальшбортом. Він підбіг по рівній палубі до Шкіпера, що стояв на широко розкарячених ногах, ще з кільцем грота-шкота в руці, й кричав:
— Щоб я скис! Вітер пропав! А дощ не пішов!
У голу литку йому тицьнувся холодненький писок, і він почув, як щеня радісно чмихнуло. Ван-Горн нахилився й погладив його. Він нічого не бачив у пітьмі, але подумав, що Джеррі крутить хвостиком, і йому стало тепло на серці.
На палубі юрмились перелякані тубільці-пасажири, і їхнє жалібно-сердите джерготіння схоже було на щебетання сонних птахів у гіллі. Підійшов Боркман, став опліч Ван-Горна, і обидва в украй напруженому чеканні силкувалися проглянути морок довкола, прислухаючись пильно, чи не вчують голосу водяної та повітряної стихії.
— Де ж дощ? — похмуро спитав Боркман. — Завжди спершу вітер, потім дощ його вбиває. А тепер чогось дощу нема.
Ван-Горн не відповів: він дивився й слухав, як і перше.
Джеррі теж був чуйний і напружений; тривога обох білих передалась і йому. Він тицьнувся холодним носиком у Шкіперову ногу і, лизнувши її язичком, відчув солоний смак морської води.
Шкіпер раптом нахилився, хутко, не церемонячись, угорнув Джеррі в укривало й поклав у ямку між двома лантухами ямсу, принайтовленими на палубі за бізань-щоглою. Потім ще надумався й обв’язав укривало уривком шворки, так що Джеррі опинився ніби в зав’язаному мішку.
Тільки-но він із тим упорався, як над головою в нього перелетіла бізань, передні вітрила гучно ляснули, раптом спіймавши вітер, а величезний грот з усього розмаху, що давав йому тільки-но попущений капітаном шкот, перекинувся на другий борт і так грюкнув блоком, аж усе суденце здригнулось. "Еренджі" враз лягла на лівий борт. Цей другий шквал, сильніший за перший, налетів із протилежного боку.
Джеррі почув, як Шкіпер гукнув спершу помічникові: "Біжи до грота-фала! Скинь його з нагеля! А я до шкота! — а тоді матросам: — Батто! Скинь з нагеля бізань-фал, хутко! Ранга! Попусти бізань-шкот!"
Потім Ван-Горна збила з ніг лавина тубільців-пасажирів, що висипали були на палубу під час першого шквалу. І вся купа, серед якої він опинився, борсаючись посунулася палубою вниз, на колючий дріт лівого фальшборту, що вже заривсь у воду.
Джеррі був так безпечно вмощений у своєму кубельці, що не викотився з нього. Та вчувши, що Шкіперові команди змовкли, а ще за хвильку залунала від колючого дроту його лайка, він почав пронизливо дзявкати й шалено видиратися з укривала. Зі Шкіпером щось скоїлося. Він знав це. Більше він не знав нічого, бо в тому хаосі, схожому на кінець світу, не думав про себе.
Потім він затих, прислухаючись до нових звуків: громового ляскоту парусини та людського крику. Він хибно сприйняв те як лихий знак, бо ж не міг знати, що то спускають грота після того, як Шкіпер перетяв грота-шкот, вихопивши з піхов ножа.
Гвалт чимраз дужчав, і Джеррі теж дзявкав та верещав, коли нараз відчув, що чиясь рука обмацує укривало. Він затих і принюхався. Ні, це не Шкіпер. Він нюхнув ще раз — і впізнав: це Лерумі, той чорношкірий, що його вранці на березі Бідді звалила у воду і що згодом, уже вдень, копнув його ногою по обрубкові хвоста, а колись давніше, з тиждень тому, пожбурив каменюкою в Теренса.
Тубілець перерізав шнурок, і пальці його залізли всередину укривала, намацуючи Джеррі. Той загарчав якнайзлісніше. Бо ж діялося блюзнірство. Він, собака білої людини, був табу для всіх чорношкірих. Він рано засвоїв закон, що жоден чорношкірий не має права навіть доторкнутись до собаки білого бога. Та Лерумі, лихіший із лихих, у ту хвилину, коли западався світ, насмів простягти до нього руку.
І тільки-но тубільцеві пальці торкнули Джеррі, він вчепився в них зубами. Потім вільна рука чорношкірого так його стусонула, що він відлетів, а зціплені його зуби до живого м’яса обдерли пальці Лерумі.
Розлючений, мов чортеня, Джеррі відчув, що його схопили за шию, тоді, напівзадушеного, жбурнули в повітря. Летячи, він несамовито дзявкав. Упав він у море й зразу поринув, набравши в легені чимало солоної води, тоді виринув, задихаючись, але пливучи. Плив він, не думаючи про це: вчитися плавати Джеррі не мусив, так само, як і вчитися дихати. Бігати — і то йому довелося навчитись, але плавати він умів від природи.
Над ним ревів вітер і ніс клапті піни, що забивала йому пащу й ніздрі, била в очі, пекла й сліпила їх. Не знавши моря, він рвонувся з води, задер писок угору, до повітря, але від того тільки став у воді сторчма й знову поринув, бо лапи, що ними він молов, тепер уже не підтримували його. І знову він виринув, набравши в легені ще більше солоної води. Цього разу, хоча про те й не думаючи, а тільки пристосовуючись, як легше — а отже, й вигідніше, — він простягся у воді плазом і далі вже намагався пливти так.
Шквал затих, і з темряви долинуло лопотіння напівспущено-го грота, пронизливі вигуки матросів, Боркманова лайка, а над усім владний голос Шкіпера:
— Хапай за грот, хлопці! Чіпляйся! Тягни вниз дуже-дуже! Вибирай шкота! Швидше, сто чортів, швидше!
РОЗДІЛ VI
Розпізнавши Шкіперів голос, Джеррі, що борсався на збитій шквалом крутій дрібній хвилі, задзявкав нетерпляче й розпачливо, кличучи на поміч нового укоханого хазяїна. Та скоро всі звуки затихли, бо "Еренджі" відпливала геть. І тоді, самотній, у темряві, на розхвильованих грудях моря, у якому він упізнав ще одного зі своїх одвічних ворогів, Джеррі почав квилити жалібно, мов загублена дитина.
Він не так розумів, як радше відчував свою безпорадність у цьому суворому морі, що не мало серця, не знало жалю й загрожувало йому тим незбагненним, невиразним для нього, але жахливим лихом, яке ми називаємо смертю. Власне, про свою смерть він не мав уявлення, бо, не знавши того часу, коли він ще не жив на світі, не міг уявити й часу, коли він уже не житиме. Проте вона була поряд, про неї кричали, застерігаючи його, кожна клітинка тіла й мозку, кожен нерв — вони провіщали йому остаточну життєву катастрофу, про яку він не знав нічого, а тільки відчував, що це найбільше, непоправне лихо. Не розуміючи смерті, він передчував її не менш гостро, ніж люди, дарма що вони знають більше і вміють узагальнювати куди глибше, ніж собаки.
Як людина борсається в тенетах нічної змори, так борсався Джеррі в сердитій солоній воді, що не давала йому дихати. Він квилив, плакав, як загублене дитя — загублене щеня, що лиш півроку прожило в чарівному світі, повному радощів і страждання. Він жадав Шкіпера. Бо Шкіпер був бог.
А на "Еренджі", що вирівнялась, тільки-но спустили грот, коли втих лютий шквал і потоками линув тропічний дощ, Ван-Горн і Боркман навпомацки почалапали в темряві один до одного.
— Подвійний шквал, — сказав Ван-Горя. — Зразу вдарив з одного боку, тоді з другого.
— Певне, розділився перед тим надвоє, — додав помічник.
— І ввесь дощ забрала друга…
Не доказавши, капітан лайнувся.
— Гей! ’Кий біс ти там робиш? — гукнув він до стерничого.
Бо кеч ураз привівся до вітру; бізань з вибраним шкотом заполоскалась, а передні вітрила спіймали вітер другим боком, і "Еренджі", повернувши на новий галс, рухалась тепер назад, приблизно пройденим тільки-но шляхом. Тобто вона верталась туди, де борсавсь у воді Джеррі. Таким чином через помилку ту-більця-стерничого шалька терезів, на яких коливалося життя Джеррі, перехилилась на його користь.
Ван-Горн не став уже міняти галсу; він наказав Боркманові розбирати переплутані снасті на палубі, а сам, присівши навпочіпки під дощем, заходився сточувати перерізаний грота-шкот. Дощ хутко вщухав і вже не періщав так по палубі, отож капітан дочув від моря якісь інші звуки. Він на хвильку припинив роботу, прислухався, впізнав скавчання Джеррі й зірвавсь на ноги.
— Щеня за бортом! — гукнув він до Боркмана. — Клівера на вітер!
Тоді метнувся на корму, розпихаючи тубільців-пасажирів.
— Гей! Матроси! Гайда на корму, вибирай бізань-шкот! Хутко!
Він квапливо зиркнув на компас, щоб визначити напрям,
з якого долинало скавчання Джеррі.
— Стерно на борт! — гукнув він стерничому й сам кинувся до штурвала та крутонув його, твердячи сам собі вголос: — Ост-норд-ост і чверть на ост, ост-норд-ост і чверть на ост…
Потім вернувся до нактоуза і втупивсь у компас, прислухаючись, чи не почує скавчання ще раз, щоб уточнити напрям. Але чекав він недовго. Бо хоч після виконаного маневру "Еренджі" лягла в дрейф, та він знав, що вітер і хвилі дуже скоро віднесуть судно від щеняти. Отож він гукнув Боркманові йти на корму підтягати вельбота, а сам побіг до каютки по ліхтарик та човновий компас.
Яхта була така маленька, що єдиного човна тягла за собою на довгій линві, і доки помічник підтяг вельбота до корми, Ван-Горн уже вернувся. Не зважаючи на колючий дріт, він почав пересаджувати через нього матросів-веслярів та кидати їх у човен, а потім і сам перемахнув туди, зіпершись на бізань-гік. Поки відв’язували човен, він ще кинув помічникові останні накази.
— Засвіти ходовий ліхтар, Боркмане. Судно тримай у дрейфі. Грота не піднімай. Очисть палубу, до грота-гіка припасуй хват-талі.
Тоді взявся за стернове весло й гукнув веслярам:
— Шуруй-шуруй, хлопці, шуруй-шуруй!
Тобто, мовляв, "греби чимдуж".
Стернуючи, він раз у раз присвічував ліхтариком на компас і тримав курс ост-норд-ост і чверть на ост. Потім згадав, що на такому курсі човновий компас дає відхилення цілих дві поділки від компаса "Еренджі" й відповідно повернув човна.
Час від часу він наказував човнярам підняти весла, прислухався й кликав Джеррі.