Раніш я завжди ходив до них пішки — туди й назад. Але, щоліта працюючи, назбирав грошей і торік купив собі власну машину, "форд" зразка 1955 року. Отож і позавчора я приїхав туди машиною, десь невдовзі по сьомій. Ні на дорозі, ні на під'їзній алеї я нікого не бачив, і коло будинку теж. Тільки старий Тедді загавкав на мене. На першому поверсі світилося — у вітальні та кабінеті містера Клаттера. Нагорі вікна були темні, і я подумав, що місіс Клаттер, мабуть, уже спить, якщо вона вдома. А взагалі я ніколи не знав, удома вона чи ні, та й не питав про це. Але згодом я упевнився, що подумав таки правильно, бо коли Кеньйон схотів повправлятися на ріжку — він грав на ньому в шкільному оркестрі,— Пенсі не дозволила, бо він, мовляв, збудив би місіс Клаттер...
Так от, коли я приїхав, вони вже повечеряли, Ненсі прибрала зі столу й поскладала посуд у мийницю, і всі троє — вона, Кеньйон і містер Клаттер — були у вітальні. Ми сиділи як звичайно — Ненсі і я на канапі, а містер Клаттер — у своїй м'якій гойдалці. Телевізор він майже не дивився, а більше читав "Маленького пірата" — то була Кеньйонова книжка. Один раз він вийшов до кухні й приніс звідти два яблука. Одне він запропонував мені, але я відмовився, і він сам з'їв обидва. У нього були дуже білі зуби — це від яблук, казав він. Ну, а Ненсі... Ненсі була в шкарпетках, капцях, синіх джинсах і, здається, в зеленому светрі. На руці вона мала золотий годинник з браслеткою, яку я подарував їй у січні на день народження — їй тоді минуло шістнадцять. З одного боку на браслетці стояло її ім'я, з другого — моє. На пальці в неї був тоненький срібний перстенець — вона купила його минулого літа, коли їздила з Кідвеллами до Колорадо. То був не мій, не наш перстень. Вона-бо тижнів зо два тому розсердилась на мене й сказала, що тимчасово знімає наш перстень. Коли дівчина таке робить, це означає, що тобі дано іспитовий термін. Траплялися, звісно, й між нами незгоди — у всіх вони бувають, коли зустрічаєшся з дівчиною. А цього разу сталося так: я пішов на весілля до одного знайомого і там випив пляшку пива, а Ненсі про це дізналася. Хтось натуркав їй, ніби я упився. Ну, от вона й затялась і цілий тиждень навіть не віталася до мене. Але останніми днями між нами все залагодилось, і я думаю, що вона от-от знову наділа б наш перстень.
Значить, так... Перша передача була "Людина і стихія", по одинадцятому каналу. Щось про дослідників Арктики. Потім ми подивилися ковбойський фільм, а після нього шпигунський детектив — "П'ять пальців". О пів на десяту почалася нова серія про Майка Геммера, тоді останні вісті. Але Кеньйонові нічого не подобалося — головним чином тому, що ми не давали йому перемикати програми. Він тільки те й робив, що все гудив, і Ненсі весь час угамовувала його. Вони завжди сперечалися, але насправді дуже любили одне одного — дужче, ніж то здебільшого буває між братами й сестрами. Гадаю, це ще й тому, що їм так часто доводилось лишатися дома вдвох, коли місіс Клаттер була в лікарні, а містер Клаттер їздив до Вашінгтона або ще кудись. Я знаю, що Ненсі дуже любила Кеньйона, але, мабуть, ні вона, ні хто інший не розуміли його до кінця. Він завжди був наче десь далеко. Ніхто ніколи не знав, про що він думає, навіть коли він дивився просто на вас, бо очі в нього трохи косили. Дехто казав, що він дуже обдарований, і, мабуть, так воно й було. Справді-бо, книжок він прочитав без ліку. Але того вечора, як я вже казав, йому не сиділося на місці. Він не хотів дивитися телевізор, тоді надумався грати на ріжку, а коли Ненсі не дозволила, містер Клаттер — я оце згадав — запропонував йому піти грати до підвальної кімнати, де його ніхто не почує. Але він і на те не погодився.
Один раз задзвонив телефон. Чи, може, двічі?.. Ні, не пригадаю. Але один раз дзвонив напевне, і містер Клаттер пішов до свого кабінету зняти трубку. Двері були прочинені, і я почув, як він сказав "Ван", отож догадався, що він розмовляє зі своїм помічником, містером Ван-Флітом. Ще я почув, він казав, що в нього боліла голова, але тепер уже ніби полегшало. "Ну, до понеділка",— сказав він наостанку. Коли він повернувся до вітальні... так, серія про Майка Геммера вже скінчилась. П'ять хвилин були останні вісті, тоді почали читати прогноз погоди. Коли передавали прогноз, містер Клаттер завжди підводив голову. Він тільки цього й чекав щоразу. Так само, як я — спортивних новин, що починаються після того. О пів на одинадцяту спортивна передача закінчилась, і я зібрався їхати додому. Ненсі провела мене до машини. Ми ще трохи поговорили й умовились у неділю ввечері поїхати в кіно — мав іти фільм "Сині джинси", якого дуже чекали всі дівчата. Потім вона побігла в дім, а я поїхав собі. Світив ясний місяць, і було видно як удень. Ніч випала холодна й вітряна: по дорозі мені раз у раз траплялися клубки перекотиполя. Але нічого більше я не бачив. І оце тільки тепер, як подумаю, то мені здається, що хтось там, мабуть, таки ховався. Можливо, десь поміж дерев. Вичікував, доки я поїду".
*
Подорожні зупинилися біля ресторанчика в Грейт-Бенді з наміром пообідати. Перрі, шкодуючи свої останні п'ятнадцять доларів, ладен був задовольнитися пивом та сандвічем, але Дік сказав ні, треба "напакуватись як слід", а на витрати начхати — він сам за все заплатить. Отож вони замовили два біфштекси з печеною картоплею, смажену рибу з цибулею, тушковану свинину з бобами, додатковий гарнір з макаронів та мамалиги, салат, рогалики з корицею, яблучний пиріг, морозиво і каву. А щоб гідно завершити трапезу, зайшли до аптеки й узяли кожен по добірній сигарі. Там-таки вони купили два широких рулончики клейкого пластиру.
Коли чорний "шевроле" знову виїхав на шосе й помчав уперед рівниною, що непомітно для ока підвищувалась, переходячи в широкі підгірні лани з холоднуватим сухим повітрям, Перрі заплющив очі й, розморений ситим обідом, поринув у півдрімоту, з якої його вивів лише голос радіодиктора, що читав нічний випуск останніх вістей. Перрі спустив віконце й підставив обличчя під холодний струмінь вітру. Дік сказав, що вони уже в окрузі Фінні — кордон лишився за десять миль позаду. Машина мчала на граничній швидкості. Обабіч шосе, вихоплювані з темряви світлом фар, мелькали рекламні щити: "Не забудьте побачити білих ведмедів!", "Компанія "Бертіс моторз"", "Найбільший у світі безкоштовний плавальний басейн", "Мотель "Пшеничні лани",— і нарешті, коли попереду вже видно стало вуличні ліхтарі: "Привіт подорожнім! Ласкаво просимо до Гарден-Сіті. Вас чекає гостинний прийом".
Вони їхали північною околицею міста. О цій пізній порі вулиці були безлюдні, все скрізь позачинено, окрім яскраво освітлених бензозаправних станцій уздовж дороги. Дік зупинив машину біля однієї з них. Тут-таки з'явився хлопець-черговий і спитав:
— Заправимось?
Дік кивнув головою. Перрі виліз із машини, зайшов до приміщення станції і замкнувся в чоловічій вбиральні. У нього боліли коліна,— це траплялося часто,— боліли так, наче ота давня лиха пригода сталася п'ять хвилин тому. Він витрусив із пляшечки три таблетки аспірину, повільно розжував їх (йому так смакувало) і запив водою з крана. Тоді сів на унітаз, випростав ноги й почав терти коліна, що майже втратили здатність згинатися. Дік казав, що їхати вже зовсім недалеко — "якихось сім миль". Перрі розстебнув кишеню штормівки й витяг звідти паперовий пакет з гумовими рукавичками, купленими по дорозі. Вони були тоненькі, лискучі й липкі. Коли він став натягати їх на руки, одна рукавичка розірвалася — майже непомітно, просто репнула між пальцями, але це видалось йому поганою прикметою.
Ручка дверей смикнулася, брязнула. Дік запитав!
— Хочеш цукерок? У них тут є автомат.
— Ні.
— З тобою все гаразд?
— Авжеж.
— То не сиди там цілу ніч.
Дік вкинув в автомат десятицентовик, потяг на себе важіль і вийняв з лотка пакетик льодяників. Хрумтячи ними, він подався назад до машини й знічев'я став дивитись, як хлопчина-заправник зчищає з вітрового скла канзаську пилюку та рештки розчавлених комах. Заправник, якого звали Джеймс Спор, почував себе неспокійно. Дікові очі й похмурий вигляд, а також незрозуміла затримка Перрі у вбиральні мимоволі насторожили його. (Другого дня він сказав господареві: "Тут у нас вночі спинялися якісь двоє підозрілих",— але ні тоді, ні в наступні дні йому й на думку не спало, що ті двоє причетні до голкомбської трагедії).
Дік сказав:
— Не дуже у вас людно.
— Еге ж,— озвався Джеймс Спор,— Оце за дві години тільки ви й зупинилися. Звідки їдете?
— Із Канзас-Сіті.
— До нас на полювання?
— Ні, далі. До Арізони. Дістали там роботу на будівництві. А ти не знаєш, скільки миль звідси до Тукумкарі в Нью-Мексіко?
— Ні, не знаю. З вас три долари шість центів.— Він узяв у Діка гроші, відлічив решту й сказав: — Вибачайте, сер. Я маю роботу. Треба поставити бампер на ваговоз.
Дік чекав, жуючи льодяники й раз по раз нетерпляче сигналячи. Невже він помилився в Перрі? Невже той — подумати лишень! — раптом почав "пускати бульки"? Рік тому, коли вони тільки-но познайомились, він визнав Перрі "правильним хлопцем", хоча й трохи себелюбним, надміру "сентиментальним" і "мрійником". Перрі сподобався йому, але особливих надій Дік на нього не покладав, аж поки одного дня Перрі не розповів йому, як колись у Лас-Вегасі вбив чорношкірого — просто так, "із цікавості", забив на смерть велосипедним ланцюгом. Ця історія одразу піднесла "крихітку Перрі" в Дікових очах, і він став приділяти товаришеві по камері більше уваги, ніж доти, як і Віллі Джей, поступово відкриваючи в ньому все нові незвичайні та цінні якості. Серед в'язнів у Ленсінгу були і вбивці чи принаймні люди, що видавали себе за вбивць, були й такі, що нахвалялися, ніби ладні вчинити убивство, але Дік дійшов висновку, що Перрі являє собою рідкісний взірець "природженого вбивці" — людини, цілком здорової психічно, але зовсім позбавленої сумління і здатної холоднокровно заподіяти смерть кому завгодно й без будь-яких на те причин. А такий талант, як вважав Дік, можна було прибрати до рук з чималою користю для себе. Отож він почав упадати коло Перрі, підлещуватися до нього — приміром, удавати, ніби вірить отим вигадкам про сховані скарби й поділяє його прагнення до далеких мандрів, хоч насправді до всього того йому було байдуже і він хотів "спокійного життя" — власне діло, домівка, верховий кінь, нова машина й "ціла ватага блондиночок".