Тигр, гнучка й люта здоровезна звірина з вогненними зеленими очима, безгучною ходою кружеляв у клітці, бив хвостом себе по боках і тикався мордою між залізне пруття.
— Які вам дано розпорядження? — спитав Роберт кучера.
— Звіра доставлено спеціальним поїздом з Ліверпуля, сер, поїзд одведено на запасну колію в Темфілді, він чекає, щоб одвезти його назад. Поїзд віз його так обережно, мов якусь королівську особу. Ми маємо забрати його, як тільки ви скажете. Каторжна робота це, сер, ми ледве рук собі не скрутили, коли стримували коней.
— Яке любе й чарівне створіння! — скрикнула Лора. — Таке звинне, таке граційне! Я не годна збагнути, як люди можуть боятися такої прекрасної істоти.
— Даруйте, мем, — озвався конюх, торкаючись рукою свого шкіряного картуза, — але коли ми стояли на станції, він простяг лапу між пруттям і, якби я не відсмикнув мого приятеля Біла, бути йому вже в царстві небесному. Далебі правда, мем.
— Зроду я не бачила привабливішого створіння, — провадила своє Лора, знехтувавши кучерову заувагу. — Побачити його — це для мене величезна втіха, і я сподіваюся, Роберте, ти перекажеш ці мої слова містерові Гоу, коли його зустрінеш.
— Коні дуже збуджені, — сказав брат. — Як ти вже надивилась, Лоро, то, може, варто б тигра відправити назад.
Лора кивнула все з тим самим величним виглядом, що раптом так його вподобала. Роберт гукнув конюхам, кучер скочив на передок, товариші його попустили повіддя, і візок з тигром заторготів у зворотню дорогу, а за ним кинулося, марно силкуючись не відстати, мало не півмістечка.
— Чи ж це не диво, на що спроможні гроші? — зауважила Лора, обтрушуючи з черевиків сніг на ґанку. — Здається, нема такого бажання, якого містер Гоу не міг би зволити.
— Твого бажання, ти хочеш сказати, — докинув батько. — Бо зовсім інша річ, коли йдеться про бідного старого чоловіка, що поклав усе своє здоров'я на дітей. Що ж, так і в — кохання з першого погляду, тут нічого не скажеш.
— Як ти можеш бути таким нетактовним, тату! — скрикнула Лора, але очі її спалахнули й зубки зблиснули — зауваження батькове, здається, не дуже їй не сподобалося.
— Дивись, Лоро, ради Бога! — вигукнув Роберт. — Спершу це мені не спало на думку, але воно-таки начебто схоже на правду. Ти ж знаєш, що ти не зовсім вільна. А Рафлс Гоу не з тих, з якими можна гратися.
— Любий мій братчику, — мовила Лора, кладучи руку Робертові на плече, — та що ти знаєш про ці справи? Від тебе тільки одне вимагається: бавитись у своє малювання та пам'ятати, що ти мені вчора пообіцяв.
— А що він наобіцяв такого? — підозріло запитав старий Макінтайр.
— Та пусте, тату. Але якщо ти це забудеш, Роберте, я скільки житиму — тобі не прощу.
Розділ VII
ВСЕВЛАДДЯ БАГАТСТВА
Чим далі збігали тижні, ім'я та слава таємничого власника Нового Палацу розійшлися по всій до того тихій Провінційній околиці, врешті досягши найвіддаленіших Сусідніх графств. У Бірмінгемі, з одного боку, і в Ковентрі та Лемінгтоні, з другого, ширилися чутки про його несказанне багатство, незвичайні примхи й дивовижний спосіб життя. Ім'я його переходило з уст до уст, і тисячі усиль спрямовувалися на те, щоб з'ясувати, хто він та звідки взявся. Однак попри всі потуги пліткарям не вдалося встановити ані його походження, ані секрету його багатства.
Не дивно, що припущень на цю тему було безліч, бо майже не минало дня, щоб не з'являлися нові свідчення необмеженої його могутності й не меншої доброти його серця. Через вікарія, Роберта та й інших він довідувався про потреби нужденніших з місцевих жителів, і часто-густо бувало так, що коли людині вже не ставало сил далі протистояти недолі, коли її вже зовсім припирало до стіни, котрогось ранку вона одержувала коротеньку записку із вкладеним чеком чи сумою грошей, і всім її бідуванням наставав край… Одного дня кожному пожильцеві богадільні вручили по теплій двобортній куртці й парі добротних міцних черевиків, а іншого — у міс Свайр, зубожілої літньої жіночки порядного роду, що шитвом приробляла до своїх скромних статків, раптом з'являлася новенька швейна машина найкращої марки замість тієї старої, яку їй уже несила була приводити в рух ревматичними ногами. Блідий шкільний учитель, що рік у рік, не маючи перепочинку, марно змагався з безкебетними темфілдськими дітлахами, нараз одержав поштою квиток на двомісячну туристську подорож до Південної Європи разом з оплаченими квитанціями на готелі й усе таке інше. Джон Гекет, фермер, що п'ять років мужньо-змагався з неврожаєм, а на шостий мусив скласти зброю, і до нього вже прийшов бейліф з підручними описувати майно за несплату податків чи кредиту, раптом побачив, як до нього в дім вбігає добрий вікарій, розмахуючи асигнацією над головою, і повідомляє, що не тільки всю його заборгованість сплачено, а ще й залишилося йому досить коштів на те, аби придбати досконалішу техніку й забезпечити себе перед завтрашнім, днем. Мешканців Темфілда охоплювало мало не забобонне почуття, коли вони дивилися на розкішну будівлю, на величезні оранжереї, освітлені сліпучим сонячним промінням, а надто коли вночі з безлічі вікон струменіло назовні яскраве електричне світло, їм здавалося, що то якесь божество оселилося в цьому величному палаці, невидиме, але всевидяще, безмежне у своїй силі й зичливості, повсякчас готове посприяти й допомогти. Однак в усіх проявах власного доброчинства Рафлс Гоу щоразу лишався за кулісами, покладаючи приємний обов'язок уділяти свої щедроти вбогим і стражденним на вікарія та Роберта.
Тільки раз виступив він сам особисто, це в тому славному випадку, коли порятував від банкрутства відомий банк братів Герравегів у Бірмінгемі. Люди високочестиві й доброчинні, брати Луїс і Руперт заснували фінансовий заклад, що з часом відкрив філії в усіх містечках навколишніх чотирьох графств. Невдача, якої зазнали операції їхніх лондонських агентів, завдала їм значних збитків, а оскільки інформація про це ненароком розійшлася по людях, клієнти раптом кинулися всі гуртом вибирати свої вклади, що й зовсім погіршило становище банку. З усіх сорока філій ішли термінові телеграми з вимогою готівки саме в той час, коли центральну контору в Бірмінгемі заповнили стривожені вкладники, розмахуючи байковими книжками й вимагаючи сплати своїх внесків. Обидва брати й уся обслуга трималися просто героїчно за відполірованими стойками банку, на превелику силу зберігаючи усмішки на обличчі, тоді як через спішних посланців і телеграми банкіри силкувалися привести в дію всі можливі резерви. Наплив відвідувачів не спадав увесь день, і коли о четвертій годині обслуговування клієнтів припинилося, за дверима ще вирував чималий натовп, а у підвалах банку лишалося заледве тисячу фунтів.
— Ми приречені, Луїсе, — в розпачі зауважив Руперт братові, коли останній клерк вийшов з контори й можна було вже зігнати силувану усмішку зі знеможених облич.
— Ці віконниці ніколи більше не відчиняться! — скрикнув Луїс, і обидва брати раптом кинулися один одному в обійми, зі слізьми на очах переживаючи не так своє горе, як нещастя тих, хто на них був поклався.
Але чи ж у кого вистачить духу сказати, що надії нема, якщо він звірився своїми знегодами зі світом? Того самого вечора місіс Сперлінг одержала листа від своєї давньої шкільної приятельки, місіс Луїс Герравег, в якому та виклала всі свої тривоги й надії і розповіла про тяжке, лихо, що їх спіткало. Негайно ж таки з будинку вікарія звістка ця перенеслася до Нового Палацу, і раннього ранку наступного дня містер Рафлс Гоу вийшов з дому з великим чорним саквояжем, спромігся в якийсь спосіб відірвати від сніданку касира місцевої філії англійського банку й переконав завчасу її відкрити.
О пів на дев'яту почала вже купчитися юрба біля закладу братів Герравегів, коли це якийсь незнайомець, худорлявий і блідий, з розбухлим саквояжем у руці, став наполегливо пробиватись до приймальні банку.
— Марна справа, сер, — понурим голосом промовив старший брат до відвідувача — обидва брати стояли поруч, підтримуючи один одного в цю скрутну хвилину. — Ми нічим не можемо стати вам у пригоді. У нас майже нічого не залишилося, і це буде несправедливо щодо інших, якщо ми вам зараз виплатимо. Можемо тільки сподівались, що, коли вичерпаються всі наші запаси, ніхто не постраждає, окрім нас самих.
— Я прийшов не забирати гроші, а вкласти, — пояснив Рафлс Гоу спокійним, аж наче вибачливим топом. — У мене в саквояжі п'ять тисяч стофунтових банкнотів. Я буду вам вельми вдячний, якщо ви оформите цю суму на мій рахунок.
— Але ж, Господи милосердний, сер! — приголомшено пробелькотів Руперт Герравег. — Хіба ви не чули? І не бачили? Ми не можемо допустити, щоб ви пішли на цей нерозважливий крок, авжеж-бо, Луїсе?
— Безперечно, що ні! Зараз ми не можемо, сер, рекомендувати вам послуги нашого банку, коли у нас масовий наплив клієнтів, що закривають свої рахунки, і ми не знаємо, чим це скінчиться.
— Я за це не журюся! — відказав Рафлс Гоу. — Але якщо так триватиме й далі, ви тільки дайте мені телеграму, і я ще докину трохи до цієї суми. Квитанцію про внесок надішлете на мою адресу поштою. На все добре, панове.
Він уклонився й вийшов, перше ніж здивовані власники банку усвідомили, що, власне, сталося, і підвели погляди від великого чорного саквояжа й візитівки, яку відвідувач залишив на столі. В Бірмінгемі того дня обійшлося без банкрутства, і банк Герравегів і досі процвітає, заслужено тішачись доброго репутацією.
Ось такі були вчинки, якими Рафлс Гоу прославився у графствах середньої Англії, але при всій своїй щедрості він не належав до тих, кого можна було обвести круг пальця. Даремно увивався коло нього здоровань-жебрак або розписував свої вигадані знегоди. котрийсь спритний писака. Роберта, коли він часом викладав перед Рафлсом Гоу якусь жалобну історію, дивувало, як той, хоч і мало спілкувався з людьми, міг несхибно вловити очевидну брехню в розповіді або фальшиву ноту. Коли чоловік був досить дужий, щоб сам собі дати раду, або такий, що йому допомога могла тільки зашкодити, власника Нового Палацу нізащо не можна було вмовити. Марно, скажімо, старий Макінтайр раз у раз перестрівав мільйонера й тисячами прямих натяків або так наздогад буряків заводив мову про те, як несправедливо повелася з ним доля та як легко можна було б йому вернути свою фабрикантську пишноту.