Через три тижні він одружився з панною Стефані де Лародьєр.
Якби розказана тут правдива й буденна історія так і закінчилася, це скидалося б на містифікацію. Хто з чоловіків не пригадав би історії, куди цікавішої, аніж ця? Та, можливо, критики перестануть нарікати на банальність нашої оповіді, коли довідаються про незвичайність розв'язки, на жаль, не вигаданої; зрозуміють її, певне, й ті, в чиїх серцях вона пробудить солодкі й болючі спогади — ті, хто спізнав неземне щастя пристрасті без меж і сам розбив його або втратив з примхи фатальної долі.
Після розлуки з Гастоном де Нюеєм маркіза де Босеан не покинула свого маєтку Вальруа. З безлічі причин, яких ми не будемо дошукуватися в глибинах жіночого серця (думаю, кожна з читачок угадає ту, що найближча їй), Клара жила там і після того, як Гастон де Нюей одружився. Але вона замкнулася в такому усамітненні, що її не бачили навіть слуги, крім покоївки та камердинера Жака. Вона вимагала цілковитої тиші і з своїх покоїв виходила лише в каплицю, куди з сусідньої парафії щоранку приходив священик служити для неї месу.
Через кілька днів по своєму одруженні граф де Нюей запав у якусь апатію. Дивлячись на нього, важко було збагнути, щасливий він чи нещасливий.
Його мати казала всім і кожному:
— Мій син дуже щасливий.
Дружина Гастона де Нюея, досить безбарвна, лагідна, терпляча, нічим не відрізнялася від більшості молодих жінок. Через місяць після весілля вона завагітніла. Все йшло, як годиться. Пан де Нюей добре ставився до неї, тільки що — місяців через два після того як розлучився з маркізою — став часто замислюватись. "Він завжди був серйозним",— казала мати.
Понад півроку тривало це прісне щастя, а потім сталися деякі дивні події. Нібито малозначущі самі по собі, вони, одначе, припускали досить глибокі тлумачення і свідчили про жахливе сум'яття в Гастоновій душі. Гадаю, тут досить буде лише розповісти про них, надавши кожному читачеві змогу пояснювати їх по-своєму.
Якось граф де Нюей полював у мисливських угіддях Манервіля та Вальруа і, повертаючись через парк пані де Босеан, звелів покликати Жака. А коли камердинер прийшов, Гастон запитав у нього:
— Маркіза любить дичину, як і раніше?
Жак відповів ствердно, і тоді граф де Нюей дав йому чималу суму грошей як плату за дріб'язкову послугу — взяти від нього дичину, яку він уполював, і подати її на маркізин стіл. Жак подумав, що немає різниці, яку куріпку маркіза з'їсть: підстрелену своїм лісником чи графом де Нюеєм. До того ж граф попросив його не казати маркізі, хто приніс дичину.
— Я вполював це у її володіннях, — так пояснив свій вчинок Гастон.
Жак брав участь у цьому невинному обмані й наступними днями. Зранку пан де Нюей вирушав на полювання й повертався додому лише на обід, не приносячи ніякої дичини. Так минув тиждень. Гастон набрався сміливості, написав і просив передати маркізі довгого листа. Лист йому повернули нерозпечатаним. Було вже поночі, коли маркізин камердинер приніс його. Граф швидко вийшов з вітальні, де він удавав, ніби слухає каприччіо Герольда, яке грала його дружина, немилосердно терзаючи фортепіано, і побіг до маркізи, так наче квапився на побачення. Він пробрався в парк через відомий йому пролом у мурі й повільно пішов алеєю, раз у раз зупиняючись,— можливо, для того, щоб угамувати гучне калатання серця. Підійшовши до будинку, він почув приглушені звуки, став дослухатись і зробив висновок, що слуги саме вечеряють. Тоді Гастон попрямував до покоїв пані де Босеан. Тепер маркіза ніколи не виходила із своєї спальні. Йому пощастило підійти до дверей і прочинити їх зовсім нечутно. При світлі двох свічок він побачив маркізу, схудлу й бліду; вона сиділа у великому кріслі, похиливши голову, опустивши руки й дивлячись у одну точку, здавалося, невидющими очима. Це було втілення скорботи. В тій скорботі відчувалася й невиразна надія, але годі було вгадати, що бачила перед собою Клара Бургундська — могилу чи щасливе минуле. Можливо, сльози Гастона заблищали в темряві, можливо, зашелестіло його дихання, можливо, він затремтів мивоволі, а може, те особливе почуття взаємопроникнення душ, яке становить славу, щастя і торжество істинного кохання, підказало маркізі, що Гастон тут, але вона повільно обернула голову до дверей і побачила свого колишнього коханого. Зустрівши її погляд, Гастон рушив до неї.
— Ще один ваш крок,— вигукнула маркіза, сполотнівши,— і я викинуся вниз!
Вона підбігла до вікна, розчахнула стулки, поставила ногу на зовнішнє підвіконня і, тримаючись рукою за гратки й обернувшись обличчям до Гастона, крикнула:
— Вийдіть, вийдіть, або я стрибну!
Почувши цей жахливий крик, від якого в домі уже стривожилися слуги, Гастон де Нюей кинувся навтіки, мов злодій.
Повернувшись додому, граф написав короткого листа, звелів камердинерові віднести його пані де Босеан і сказати їй при цьому, що йдеться про його життя чи смерть. Коли слуга пішов, пан де Нюей повернувся до вітальні, де його дружина досі розбирала каприччіо. Він сів і став чекати відповіді. Минула година, графиня де Нюей перестала грати, подружжя мовчки сиділо одне навпроти одного біля каміна — і ось нарешті камердинер повернувся з Вальруа й приніс Гастонові нерозпечатаним його лист. Граф де Нюей пройшов у суміжний з вітальнею будуар, де, повернувшись із полювання, він залишив рушницю, і застрелився.
Хоча ця швидка й фатальна розв'язка і суперечить звичаям сучасної Франції, я вважаю її цілком поясненною.
Тих, кому випало спостерігати або самому пережити любов, при якій відбувається повне злиття двох людських істот, не здивує це самогубство. Не за один день жінка до всього доходить, не зразу починає відчувати найтонші відтінки пристрасті. Любострастя, як рідкісна квітка, вимагає дбайливого догляду; лише час і спорідненість душ можуть відкрити всі його можливості, пробудити його ніжні й витончені радощі, до яких ми ставимося з забобонним почуттям, вважаючи їх невід'ємними від тієї, чиє серце наділяє нас ними. Це чудесне злиття, ця свята віра, ця живодайна впевненість у тому, що тільки з коханою ми можемо спізнати неповторне блаженство, якому немає меж, почасти складають таємницю тривалої прихильності та невгасимої пристрасті. Якщо жінка по-справжньому жіночна, кохання з нею ніколи не переходить у звичку, вона вносить стільки розмаїття у свої пестощі, стільки гри у справжнє почуття і стільки справжнього почуття у гру, в ній стільки розуму і водночас ніжності, що спогади про неї володіють вами з не меншою силою, ніж колись вона сама володіла вами. Поруч із нею блякнуть усі інші жінки. Щоб узнати ціну такому безмежному, такому осяйному коханню, треба його втратити або принаймні пережити страх перед його втратою. Але якщо чоловік спізнав таке кохання і відкинув його заради одруження, підказаного голим розрахунком; якщо він сподівався пережити те саме щастя з іншою жінкою, а досвід, схований десь у темних закутках подружнього життя, переконав його, що колишні радощі ніколи не оживуть; якщо на його устах досі зберігся смак неземного кохання, а він смертельно скривдив свою істинну дружину на догоду суєтним мріям про добробут,— тоді йому лишається або вмерти, або прийняти ту корисливу, себелюбну, холодну філософію, що така огидна для палких душ.
Пані де Босеан, мабуть, не сподівалася, що розпач доведе її коханого до самогубства; вона, певне, вважала, що його почуття притупилися після дев'яти років пристрасного кохання. А може, думала, що страждатиме тільки вона сама. А втім, вона мала цілковите право відмовитися від поділу — найогиднішого, який тільки можна собі уявити. Дружина іноді згоджується терпіти це з міркувань світської добропристойності, але для коханки таке становище нестерпне, бо вона знаходить виправдання своїй пристрасті лише в її чистоті.
Ангулем, вересень 1832 р.
===================================
Примітки
склав Дмитро наливайко
Оповідання написане 1832 р. і тоді ж опубліковане у вересневому номері ж. "Ревю де Парі". У 1834 р. було надруковане в другому томі "Сцен паризького життя"; включивши згодом твір в "Людську комедію", Бальзак перемістив його в "Сцени приватного життя". Сюжетно це оповідання теж пов'язане з романом "Батько Горіо" і є ніби продовженням і завершенням однієї з його сюжетних ліній. В ньому розповідається про життя віконтеси де Босеан після розриву з маркізом д'Ажуда-Пінту і від'їзду в родовий маєток.
1. С. 475. Майорат — у дворянських родинах форма успадкування маєтностей, за якою вони переходять до старшого в роді.
2. С. 476."Газетт" ("Газетт де Франс"), "Деба" ("Журналь де деба"), "Котідьєн" — тогочасні паризькі газети роялістського спрямування; найбільш консервативною була серед них "Котідьєн".
3. "Осел зі святими мощами" — байка Жана де Лафонтена; її мораль: "Зустрівши суддю-невігласа, люди виявляють повагу не йому, а його судовій мантії".
4. С. 478. Арпан — старовинна міра площі у Франції (бл. 0,5 га).
5. С. 479. ...задоволений своєю тваринною оболонкою, як колись товариші Одіссея.— Коли Одіссей прибув на острів чарівниці Цірцеї (Кірки), та обернула його супутників на свиней. Згодом завдяки Одіссею лихі чари були зняті.
6. С. 499. "Пете, це не боляче" — слова; які приписуються Аррії, дружині Пета, учасника змови проти римського імператора Клавдія (І ст.). Коли змову було викрито, Аррія простромила собі груди мечем, а тоді подала його чоловікові з цими словами.