Прагнучи знань, і мої вчинки пізнати й життя.
Кращі прогнавши роки, до волосся мого домішала
Старість суху сивину: біле при темнім лягло.
Десять разів од моїх уродин пісейська олива
В кінних змаганнях була для переможця вінком.
Як мене в Томи, на лівий берег Евксину, раптовий
Цезаря гнів одіслав — чувся ображеним він.
Що за причина падіння мого — те всяк добре знає,
Не випадає мені ще раз про те говорить.
Що вже казати про друзів невірних, слуг незичливих?
Що переніс я тоді — гірш од вигнання було.
Та стрепенувся мій дух, не хотів піддатися бідам —
Сили знайшовши в собі, непереможно стояв.
Тож, про дозвільне забувши життя, у руку незвичну
Зброю узяв, що її час непривітний подав.
Скільки поміж двома — котрий видно й котрого не видно —
Неба верхів'ям зірок, стільки пригод я зазнав.
От і ступив після довгих блукань на те узбережжя,
Де побіч ґетів живе сайдаконосець-сармат.
Тут, хоча зброя довкіл дзвенить, полегшую віршем
Долю невтішну свою, скільки знаходжу снаги.
Хай і нікого нема, кому б міг я вірш той читати,
Все ж я піддурюю день, мовби коротшим роблю.
Тож за те, що живу, що труднощам не піддаюся,
Що з неспокійним життям досі я ще не порвав, —
Музо, подяка тобі! Це ти звеселяєш вигнанця,
Ти — полегша в журбі, ти — рятівниця моя!
Ти — провідниця, супутниця ти: відводиш од Істру
Й на Геліконі даєш місце почесне мені.
Ймення, хоч слава, на жаль, часто посмертне дає.
Заздрість, бліда од злоби, хоча на теперішнє мітить,
Жодного твору мого зубом кривим не йняла.
Й хисту мого не торкнулося недоброзичливе слово,
Хоч на великих співців щедрим був саме наш вік.
Я багатьох ставив вище од себе — й вони мені платять
Шаною: твори мої знає, читає весь світ.
І якщо правду якусь виголошують віщі поети,
То і тоді, як умру, земле, не буду твоїм.
Дяку заслужену все ж, любий читачу, прийми.
КНИГА П'ЯТА
1
Й цю іще книжку прийми, з берегів надіслану гетських,
Вірний читачу, — сестру інших моїх чотирьох.
Вигляд і в неї такий, яка доля самого поета:
Слів, що солодкі на слух, марно б у ній ти шукав.
Стан мій невтішний тут — невтішна й пісня снується,
Зміст мого твору сумний — має сумним бути й лад.
Був я веселий колись — про веселе та юне писав я,
Нині корю сам себе: "Краще б того не писав!"
Відколи впав — лише про падіння всі мої вірші,
Вічну поживу для них сам постачаю собі.
Наче той лебідь, що з сил опавши при хвилях Каїстра,
Кажуть, загибель свою тужно оспівує сам,
Так от і я, кого кинули ген на берег сарматський,
Дбаю, щоб похорон мій без голосіння не був.
Хто насолоди б хотів, до грайливих віршів охочий, —
Хай цього твору й до рук, щиро кажу, не бере.
Більше б і Ґалл йому підійшов, і солодкий Проперцій,
І, зрозуміло, Тібулл — ніжного хисту співець.
От не бувати б ніколи мені в тому колі поетів!
О, коли б Муза моя не полюбляла пустот!..
Бога любові, що з сагайдаком, оспівав жартівливо —
Й нині, де скіфський Істр, кару несу через те.
Що залишалося? Друзів схилить, щоб ті вірші читали,
Щоб, як читатимуть їх, не забували мене.
Може, здивується хтось, чому так багато складаю
Пройнятих болем пісень? Болю багато зазнав.
Хист тут не входив у гру, ані поетичне мистецтво:
Біди поживу дають, біди й відточують вірш.
Та чи велика їх частка вмістилась у моїй пісні?
Бідам рахунок вести — це ще не справжня біда!
Скільки у лісі кущів, травинок — на Марсовім полі,
Скільки дрібнесеньких є в жовтому ТГібрі піщин —
Стільки нещасть я зазнав; од них — один лише засіб
І відпочинок один — Музам сумлінно служить.
А запитаєш: "Коли ж ти вгамуєш ті сльози, Назоне?" —
Прийде вигнанню кінець — угомоняться жалі.
Саме вигнання для них — немов джерело повноводе:
Це моя доля, не я, мову скорботну веде.
Рідний край і жону поверни мені — знов просвітлію,
Радісним, як і колись, буде обличчя моє.
Вляжеться гнів нездоланного Цезаря — тут же від мене
Матимеш цілий пучок світлих, веселих пісень.
Не жартуватиму, як жартував я, складаючи вірші, —
Досить, що раз я собі пожартував на біду!
Те, що вподобає Цезар, писатиму, — хай лиш дозволить,
Кару зм'якшивши мені, гетів покинути край!
Ну, а тим часом — тільки журба у пісні снується:
У похоронний день — що, окрім флейти, звучить?..
"Біди свої, — дорікнеш, — ти міг би й мовчки терпіти,
Те, що спіткало тебе, міг би сховать од усіх".
Хочеш, аби під час мук навіть стогоном не прохопитись?
Хочеш, щоб рана важка не спричинила сльози?
Сам Фаларід дозволив на зойки в Перілловій міді,
Щоб через пащу бика болісний плач виривавсь.
Не розгнівили й Ахілла Пріамові сльози — мені ж ти,
Гірший од ворога, сліз не дозволяєш ронить.
Діти Латони скарали самотністю горду Ніобу,
Сльози їй лити, однак, заборонить не могли.
Навіть найбільшу біду чимсь полегшує жалібне слово —
І Алкіона тому, й Прокна тужитимуть вік.
Так і Пеанта син у холодній лемноській печері
Зойками вдень і вночі скелі німі турбував.
Замкнутий біль, не маючи виходу, душить, клекоче —
Силою змушений він множити сили свої.
Тож чи вибачливий будь, чи ті вірші (якщо тобі шкодить
Те, що мені помічне) зовсім, читачу, відкинь.
Та чи шкідливі вони?.. Нікому ж іще не нашкодив
Вірш мій, хіба що мені — укладачеві його!
Скажеш: "Поганий той вірш". Хай так. Не мусиш читати!
Розчарувався — до рук більше його не бери.
Я не плекав його. Зрештою, глянь, де світ він побачив:
Він не шорсткіший, повір, од батьківщини його.
Рим хай мене із співцями своїми поряд не ставить,
А між сарматів і я — талановитий співець.
Таж ні до слави не рвусь, ані похвал не жадаю,
Хоч не завадить хвала — тільки пришпорює хист.
Ні! Я не хочу, щоб сохла душа в постійних турботах,
Що облягають її, хоч їх од себе жену,
Ось чому вірші пишу. А чому посилаю, спитаєш? —
Щобхоча так я зумів перенестися до вас.
2
Все ще, отримавши з Понту листа, ти бліднеш? Усе ще
Як розкриваєш його, пальці у тебе тремтять?
Годі! Вже видужав я; моє тіло слабке, що й раніше
До бідувань та трудів геть непридатним було,
Не підвело мене: в праці щоденній загартувалось, —
Чи то дозвілля на те, щоб слабувати, нема?
Духом лише підупав, із часом він сил не набрався,
Все ще діймає його в'їдлива, чорна журба.
З часом, гадав я, з бігом років затягнуться рани, —
Де там! Болять, наче б я — щойно поранений був.
Видно, дрібницям лишень помічна цілителька-давність,
Ну, а глибоку журбу тільки поглибить вона.
Майже два п'ятиліття страждав Пеантід від отрути,
Що із укусом змії в ногу йому увійшла.
Телеф таки б захирів, якби нездоланна правиця —
Та, що удар нанесла, не злікувала його.
Так би й мені — таж я не злочинець — вигоїв рану
Той, хто поранив мене, тільки б того захотів!
Задовольнившися часткою бід моїх, із повноводдя
Хай би хоч трохи води, долю якусь надібрав!
Скільки б не надбирав — гіркоти залишиться море,
Кари моєї криха — то наче ціла чиясь.
Скільки на березі є черепашок, троянд — на городі,
Скільки снодійний мак має зернин у собі,
Скільки тварин живить ліс, у морі плаває риби,
Скільки всіляких птахів б'є у повітрі крилом,
Стільки гнітить мене лих. Вести їм нині рахунок —
На ікарійській воді хвилям рахунок вести.
Хай про пригоди на морі й на суходолах промовчу,
І про оголений меч, що мені часто грозив, —
Варварів край ув'язнив мене, світу межа, а довкола —
Ворог, що в грізне кільце всю цю місцевість узяв.
Місце змінили б мені, я ж не вбивця, якщо справедливо
Щодо підданця свого ти б учинити хотів.
Таж і звитяжний бог — нездоланного Риму опора —
Часто на диво м'який був до своїх ворогів.
Сумнів одкинь! Підійди, попроси — нема небезпеки:
Ласкою Цезар не раз цілий наш світ дивував.
Горе! Що тут робить?.. Мене покидають найближчі!..
З шиї, ламаючи, й ти скинути хочеш ярмо?
Вдатись куди? Розради в бідах у кого просити?
Жоден якір мого вже не тримає судна!
Що ж? Хоч ненависний богові, до вівтаря припаду я:
Рук, що його обняли, не відкидає вівтар.
Ось я, далекий, — далеких богів молю, якщо можна
Мову людині земній з богом верховним вести.
Владарю Риму! Про тебе піклуючись, дбають безсмертні
Й про Авзонійський край, і про суспільне добро!
Славо, подобо вітчизни, що з ласки твоєї квітує,
Мужу, не менший, ніж світ, що під законом твоїм!
Довго живи серед нас, хоч ефір тебе й виглядає,
Не поспішай до зірок, суджених небом тобі!
Від блискавиці своєї, молю, відніми хоча б крихту —
Й залишку досить, аби повною кара була!
Гнів твій помірний був: мені життя дарував ти
І громадянські права, імені — не відібрав.
Іншим майна мого не передав, та й словом "вигнанець"
Ти в постанові своїй не називаєш мене.
Всіх тих кар я боявсь, бо чув вину за собою,
Та од тієї вини справді був легший твій гнів.
Ти мене вислав, аби понтійське поле я бачив,
Щоб корабель-утікач скіфську глибінь борознив.
От і прибув я на непривітний берег Евксинський —
Край, де сузір'я чужі холодно в небі мигтять.
Та не так небо оте мене мучить холодом вічним
І не земля, що на ній завжди сивіє мороз,
Навіть не те, що мови латинської варвар не тямить,
Що замість грецьких слів ґетські частіше звучать, —
Як те оточення — збройного ворога близькість постійна:
Навіть за муру кільцем острах бере перед ним.
Часом — начебто й мир, та надійним він не буває:
То відбиваємось ми, то ще набігу ждемо.
В інше б місце мені! А там хоч Занклейська Харибда,
Хай, підхопивши, мене кине в стігійську глибінь!
Хай би в Етни рвачкому пломінні згоряв я терпляче,
Хай хоч у море жбурне світлий Левкадії бог.
Кари — не ласки прошу: від нещастя свого не тікаю,
Лиш до нещастя того трохи безпеки додай!
3
Нині — той день (чи я помиляюсь?), коли тебе, Вакху,
Звикли вславляти співці, саме той радісний день:
Скроні духмяним вінком увінчавши, висушують келих
І за вином тебе всяк, Вакху, вславляє вином.
Тямлю, між ними і я, поки доля на те дозволяла,
Гостем, жаданим тобі, часто той день святкував.
Я, хто тепер під холодним ерімантійським сузір'ям,
Де побіч гетських племен плем'я сарматів живе.
Я, хто дозвіллям м'яким, важкої не знаючи праці,
В колі сестриць Пієрид милому ділу служив,
Нині — на чужині, серед брязкоту гетської зброї,
Після виснажних пригод на суходолі й морях.
Чи мене випадок занапастив, чи гнів усевишніх,
Чи, коли я народивсь, Парка хмурною була,
Все ж одного із твоїх шанувальників порятувати
Силою духу свого личило б, Вакху, тобі.
Чи, може, вирок сестер, котрі над долею владні,
Вже над могутність богів — не відмінити його?
Сам до ефірних висот піднесений ти за заслуги,
Та чималого труда коштував шлях цей тобі.
Не у вітчизні ти жив — до Стрімону сніжного вийшов,
До марсолюбних племен — лучників-гетів — дійшов.
В Персії ти побував, пройшов через широкоплинний
Ґанґ — до потоків, що з них воду п'є Індії люд.
Це тобі двічі, двічі рожденному, пророкували
Парки, що нитку життя кожній людині снують.
Так і мене, якщо можна себе до богів прирівняти,
Жереб нестерпно важкий, наче залізний, гнітить.
От і упав я не легше від того, кого із фіванських
Мурів за похвальбу скинув Юпітер вогнем.
Ти ж, коли вчув про співця, що зазнав громового удару,
Матір згадавши свою, міг би його пожаліть.
Мовити б міг, озирнувши свій храм, святиню поетів:
"Щось одного серед вас я не знаходжу жерця".
Лібере добрий, врятуй! Хай відчують лозу виноградну
В'язи, хай соком п'янким повниться гроно важке,
Хай не стихає тимпан і з вакханками вслід за тобою
Хай розвеселено йде жвава сатирів юрба.
Хай нелегкою буде земля для останків Лікурга,
Хай і Пентеєва тінь кару й за гробом несе.
В небі дружини твоєї вінок у віках нехай сяє,
Хай всі сузір'я довкіл бліднуть у сяйві його.
Злинь же з висот і бідам моїм зарадь, незрівнянний,
Я ж — із твоїх, пам'ятай, щонайсердечніших слуг!
Таж і боги між собою спілкуються.