Це було в Криму. Але я пам'ятаю погано. Мені було десять років, коли ми з татом туди приїхали.
— Що ж робив Олексій Максимович у саду?
— Він розпалював поблизу доріжки багаття.
— Розкажи нам про те, що ти пам'ятаєш.
Коля пам'ятав небагато.
Він розповів про гористий край на півдні, де біля сірих доріг, нагрітих сонцем, за кам'яними огорожами темніє шерехате листя винограду, а вранці кричать осли.
— І все-таки діти слухали його, не ворушачись.
Тільки Таня, здавалося, нічого не чула. Вона весь час дивилася крізь вікно, де перший сніг падав на голе дерево. Воно вже починало тремтіти.
"Виноград, виноград, — думала Таня. — А я, крім ялин і ялиці, нічого не бачила".
Вона замислилася, силкуючись уявити собі не виноград, а хоч квітучу яблуню, хоч високу грушу, хоч хліб, що росте на полях. І уява малювала їй небачені квіти й колосся.
Вчителька, спершися на підвіконня, вже давно стежила за нею.
Ця дівчинка, яку вона любила більше за інших, починала її непокоїти.
"Чи не думає вона вже про танцюльки? Чудова пам'ять її не ослабла, але погляд неуважний, а минулого разу з історії вона відповідала тільки на "добре".
— Таня Сабанєєва, ти не слухаєш на уроках.
Таня насилу відвела одг вікна погляд, що блукав у її далекій мрії, і підвелася. Вона ще була не тут. Вона ще ніби не повернулася із своєї незримої далечини.
— Чого ти мовчиш?
— Він нецікаво розповідає.
— Це неправда. Він розповідає добре. Ми всі слухаємо його з задоволенням. Хіба ти була коли-небудь у Криму і бачила Олексія Максимовича Горького? Подумай тільки — живого Горького!
— Мій батько мене туди не возив! — сказала Таня тремтячим голосом.
Тим більше тобі слід послухати.
— Я не слухатиму його.
— Чому?
— Тому, що це не стосується уроку з російської мови.
Хтозна-що вона верзла.
Вчителька поволі відійшла од вікна. Її легкі, звичайно тихі кроки гучно лунали в класі. Вона йшла до Тані, прикро вражена, і її очі суворо блищали, спрямовані нерухомо вперед.
Таня покірно чекала.
Передаси після уроків батькові, щоб він завтра прийшов до мене, — сказала Олександра Іванівна.
Вона суворо глянула на Таню, на її палаючий лоб і губи, і здивувалася, як ураз зблідли ці губи, які щойно вимовили такі зухвалі слова.
— Я передам матері, вона прийде, — тихо сказала Таня.
Вчителька зволікала. Вона думала: "Що відбувається з нею? — і не знаходила відповіді.— Можливо, цей хлопчик хвилює її?"
Олександра Іванівна вирішила піти до неї додому. Її рука піднялась і торкнулася Таниних пальців.
— Ти не обманеш мене своєю нечемністю. Нехай ніхто не приходить. Я прощаю тобі цього разу. Але знай: ти зараз поводилася не так, як повинна поводитися піонерка. Ти думаєш не те, що кажеш. А ти завжди була справедлива. І що з тобою, мені незрозуміло.
Вчителька, все ще збентежена, відійшла до своєї кафедри.
Всі сиділи нерухомо і мовчали. Тільки дівчинка Женя обернулася назад так швидко, що ледве не скрутила собі товсту шию.
— Таня просто закохана в нього, — сказала вона пошепки Фількові.
Він штурхонув її ногою.
Але що поробиш, коли ця базіка така дурна і в її голові, вкритій кучерявим волоссям, не було ніякої фантазії!
А Таня стояла, тримаючись руками за парту. Пальці в неї безсило тремтіли. Вона б упала, якби її воля мовчала, як мовчав її скутий язик.
— Чого ж ти стоїш? Сідай, — сказала Олександра Іванівна.
Дозвольте мені сісти за іншу парту.
— Чого? Хіба тобі незручно сидіти з Женею?
— Ні, зручно, — відповіла Таня, — але це дерево за вікном завжди розважає мене.
— Сідай. Яка ж ти чудна!
І Таня сіла за останню парту, де не було нікого, крім неї.
— Сідай і ти, Колю, — сказала вчителька.
Вона зовсім забула про нього, думаючи про Таню. Але й тепер, коли вона згадала про Колю, він не поворухнувся.
Він стояв, трохи нахилившись уперед, наче під ним була не рівна підлога, а стрімка стежка, що вела на високу гору; обличчя в нього почервоніло, примружені очі дивилися вперто.
— Добре, Колю, — сказала вчителька. — Сідай. Я тобі ставлю "відмінно".
— Дозвольте мені сісти на місце Сабанєєвої Тані?
— Та що це з вами?
Але все-таки вона дозволила.
І він сів на лаву поряд з дівчинкою Женею тільки через упертість.
Таня лишилася сама. Вона подивилась у вікно, справді сподіваючися, що не побачить дерева. Але і звідси його було видно. Перший сніг уже вкрив гілки. Він не танув. Перший сніг кружляв над його головою, що зникала в туманному небі.
XI
"Якщо людина зостається сама, вона ризикує попасти на поганий шлях", — подумав Філько, опинившись на безлюдній вулиці, якою завжди повертався додому із Танею.
Він чекав на неї годину, стоячи на розі біля лотка китайця. Чи то липучки з солодкого тіста, що лежали купою на лотку, чи то сам китаєць у дерев'яних черевиках привернули увагу Філька, але тепер він лишився сам, а Таня пішла сама, і це було однаково погано для обох.
У тайзі Філько знав би, що робити. Він пішов би по її слідах. Але тут, у місті, його, мабуть, вважатимуть за мисливського собаку або посміються з нього.
І, подумавши про це, Філько дійшов гіркого висновку, що він знає багато речей, які не можуть придатись у місті.
Він знав, наприклад, як поблизу струмка у лісі вислідити соболя по пороші, знав, що коли до ранку у хижі замерзне хліб, то можна вже їздити в гості на собаках — крига витримає нарту, а якщо вітер дме з Чорної коси, а місяць стоїть круглий, то слід чекати хуртовини.
Але тут, у місті, ніхто не дивиться на місяць; про те, чи міцна тсрига на річці, дізнаються просто з газет, а перед хуртовиною вивішують на каланчі прапор або стріляють з гармати.
Що ж до самого Філька, то його примушують тут не звіра висліджувати по снігу, а розв'язувати задачі і знаходити в книзі підмет і присудок, у яких навіть найкращий мисливець у стійбищі не знайшов би ніяких слідів.
Та нехай Філька вважають собакою ті, кому це подобається, і нехай сміються з нього скільки завгодно, а він цього разу зробить все-таки по-своєму.
Хлопчик сів навпочіпки посеред вулиці і перевірив усі сліди на снігу. Добре, що це був перший сніг, що він недавно впав і що цією вулицею майже ніхто не ходив.
Філько випростався і пішов, пильно вдивляючись у землю. Він впізнав усіх, хто тут був, неначе вони проминули перед рого очима. Ось Танині сліди, що лежать біля паркана, — вона йшла сама, намагаючись обережно ступати, щоб не дуже топтати цей слабкий сніг. Ось Женині сліди у калошах і Колині — він ступає не широко, і тільки впертість надає його крокам одпечаток твердості.
Але як дивно вони поводилися! Звертали, підстерігали Таню і знову наздоганяли її. Схоже на те, що вони сміялися з неї. А вона все йшла і йшла вперед, і неспокійно було в неї на серці. Хіба такі сліди вона залишає у Філька на подвір'ї або на піску біля річки, коли вонй разом ходять ловити окунів?
Але куди вона зникла?
Танині сліди закінчувалися раптово на місці, де не було видно ні ґанку, ні хвіртки в паркані. Вона, немов ластівка, піднялася в повітря. Чи, можливо, це саме повітря, темне від першого снігу, понесло її вгору, як листок, і кружляє тепер у хмарах і гойдає? Адже не могла вона, справді, перестрибнути через паркан!
Філько постояв секунду, потім пішов далі по слідах Жені й Колі — вони спочатку йшли поряд, а на розі розійшлись у різні боки, не дуже задоволені одне одним.
"Вони посварилися", — подумав Філько і, сміючись, повернув назад.
Біля паркана він знову постояв замислений, вдивляючись у Танині сліди, і підняв руку вгору.
"Так, на краю паркана є виступ, за який можна вхопитися рукою. І в Тані дужі ноги, — сказав собі Філько. — Але в мене вони повинні бути вдвічі дужчі. Інакше нехай наш фізкультурник закопає мене в землю живим".
І Філько, перекинувши сумку з книжками через паркан, підстрибнув так високо, що стара жінка, яка проходила мимо, кинула навздогін йому: "Сатана!"
Та Філько вже не чув цього. Він був за парканом і йшов чужим городом далі, поряд із Таниними слідами.
В кінці городу він перестрибнув ще через один паркан, уже не такий високий, і вийшов до гайочка, який був недалеко від будинку. Тут Філько обійшов кущі невисокої калини, що ронила ягоди в сніг, і подивився на гай. Увесь білий од шовковистих кам'яних берізок і молодого снігу, він здавався вигадкою, яка ніколи й не снилася йому, хоча він жив завжди серед лісу. Кожна гілка була виразна, ніби відкреслена крейдою, стовбури наче курилися, променисті іскри пробігали по їхній корі. І в цьому срібному гаю, серед нерухомих дерев, нерухомо стояла Таня і плакала. Вона не чула ні Фількових кроків, ні шуму гілок, що їх він розсував.
Філько сховався за кущами, мов за стіною, і трохи посидів на снігу. Потім тихенько відповз і нечутно пішов назад.
"Якщо людина лишається сама, — знову подумав хлопчик, — то вона, звичайно, може опинитися на поганій дорозі: вона може бігати по слідах, як собака, і як лисиця стрибати через паркани, підглядаючи за іншими з-за кущів. Та якщо людина плаче сама, то краще її не чіпати: нехай плаче".
І Філько, далеко обминувши гай, звернув у провулок і підійшов до Таниних воріт.
Він розчинив хвіртку і так сміливо зайшов у будинок, як-ніколи ще не заходив.
Стара нянька спитала, чого йому треба.
Філько відповів, що хотів би побачити Танину матір і сказати їй, що сьогодні в школі гурток, а тому Таня прийде пізніше.
Нянька показала на кімнату, де сиділа мати.
Він прочинив трохи двері і швидко зачинив їх.
У кімнаті, на червоній канапці, поряд з матір'ю Тані сиділа Олександра Іванівна.
Обнявши Танину матір, вона щось казала їй, і в обох у руках були малесенькі білі хусточки, якими вони витирали очі.
Невже й вони горювали по чомусь?
Філько позадкував, не рипнувши жодною мостиною.
Він вийшов на ґанок і швидко пішов до воріт.
Так, він знав багато речей, які в місті були йому ні до чого. Він знав голоси звірів, знав коріння трав, знав глибочінь води, навіть знав, що не слід свій будинок у лісі конопатити повстю, бо птахи розтаскають волосся на кубла. Але, коли люди не сміються, а плачуть удвох, — він не знав, що в такому разі робити. Тоді нехай усі вони плачуть, а йому краще зайнятися своїми собаками, бо вже зима і крига скоро підніметься над водою і від місяцевого сяйва позеленіє, мов мідь.
Сніг падав майже до самих канікул; ущухав і падав, ущухав і знову падав, засипаючи все містечко.