Принаймні так я казав собі тоді (убезпечений бездоганною і неподатною чесністю імені, яке я мав, вихований на лицарстві своїх предків, яке передав мені — ні, втовкмачив у мене словами — тато, і крім того, загострено вразливий на ганьбу,— це вже від мами спадок),—• що я просто Буна випробовую; не свою власну чесноту, а саме Бунову здатність її похитнути. І в своїй невинності я занадто покладався на силу й захист, що їх може дати невинність,— я чекав, сподівався й надіявся на більше, аніж слабосила людська істота здатна витримати. Я кажу "слабосила істота" не. для того, аби щось вигородити, але щоб пояснити: у свій час я незрідка зауважував, що оборонці й навіть самі носії чесноти мають певні сумніви щодо її невразливості, як щита, і воліють свою віру й сподівання покладати не так на чесноту, як на того бога чи богиню, що нею опікуються,— мовляв, чеснота — це щось наче васал самої надбогині,— а у відповідь та богиня або ж одверне спокусу, або ще якось заступиться. І цим багато що пояснюється: я зауважив у овіїй час і те, що богиня-опікунка чесноти, власне, опікує і щасливий випадок, а можливо, й дурисвітство також.
Отож Бун подолав мене в чесній боротьбі, і то надівши рукавички, як джентльменові й личить. Коли він зупинив машину й промовив: "Давай сюди", мені здалося, що я зрозумів його намір. При нагоді ми вже робили це кілька разів на задньому дворі в дідуся: я сідав Бунові на коліна й тримав кермо, а він повільно вів машину на першій швидкості. Тож я був до цього готовий. Я вже був на сторожі і починав контратаку, вже розкрив рота сказати: "Сьогодні дуже гаряче, щоб сідати комусь на коліна. Та й краще взагалі нам повернутись додому",— коли це, бачу, Бун уже вийшов з машини, ще й не скінчивши говорити і не знявши руки з керма, а мотор усе працював. Якусь секунду-дві я не знав, що й думати.
— Швидше,— сказав він.— Коллі з малим під пахвою може сюди вихопитись кожну мить і зніме такий крик, аж держись.
І я пересунувся під кермо. Буй сів коло мене, був наді мною й поруч зі мною, одну руку поклав на мою, щоб перемикати швидкість, другу поклав на мою, щоб регулювати дросель, і так ми проїжджали вперед і назад на тому порожньому, залитому сонцем пустирі, трохи вперед, трохи назад, напружені, забувши про час, Бун, як і я, поглинений, захоплений, тільки стримував мене (він, бачиш, немало поставив на карту), обидва поза часом, понад ним і недосяжні для нього, аж урешті дзиґарі на будинку окружної управи за півмилі звідти вибили полудень і привели нас до тями, жбурнувши назад у загрозливий твердий світ крутійства та ошуканства.
— Гаразд,— сказав Бун,— хутчій,— і не чекав, а підняв мене й переніс над собою, сам підсунувся під кермо, і машина вже рушила назад полем, додому, ми розмовляли як чоловік з чоловіком, зв'язані спільним злочином і спільники вже, хоч і не рівня один одному через мою невинність; я вже збирався спитати; "А що я маю робити зараз? Ти мусиш сказати мені", коли Бун ізнов перший озвався і зрівняв нас і в цьому:— Ти думав, як це зробити? Часу в нас небагато.
— Гаразд уже,— сказав я.— їдьмо. Треба вернутись, поки тітка Коллі ще не зняла галасу.
Отож бачиш, що я маю на увазі, кажучи про Чесноту? Ти чув,— або ще почуєш,— як люди говорять про лихі часи чи про лихі покоління. Але таких не існує. Жодна доба в історії, жодне людське покоління не були, не є і не будуть досить великі, щоб увібрати в себе, всю нечесноту даної хвилини, так само, як вони неспроможні вмістити в собі все повітря даної хвилини; вони можуть тільки сподіватись, що, проходячи повз неї, якнайменше забрудняться. Такий жаль, що Чеснота не дбає — либонь, не може дбати — про своїх, як то Нечеснота робить! Мабуть, таки не може, і хто присвячує себе Чесноті, дістає у винагороду лиш холодну, без смаку й запаху чесноту. Хіба ж оце порівняти — не те, що з осяйною винагородою гріха та розкошів, а хоча б навіть з пильним і чуйним всюдисущим хистом, цим неймовірним і незрівнянним даром відкривати й уявляти, який твердо й неухильно спрямовує ще непевну ходу дитини на тропу насолод? І я таки страшенно подорослішав за ті дві хвилини, відколи вибили дзиґарі. Раніш я думав, що, окрім хіба випадків, так би мовити, злостивої надпередчасної достиглості, діти, як і поети, брешуть радше задля насолоди, аніж задля користі. Я й про себе думав, що я так само поводився, не рахуючи кількох дрібних фактів, які були, власне, простою самообороною супроти істот (моїх батьків) більших і дужчих за мене. Але тепер я вже так не думав. Принаймні в той момент. Я виявився такий же поступливий, як і Бун, а провинний був — у,.наступному вчинку принаймні — ще й більше, аніж він. Бо я (я це збагнув,— ні, знав,— це було < явно; сам Бун у багатьох словах це визнав) — бо я був спритніший, ніж він. Я збагнув — відчув — раптом таке ж гарячкове піднесення, якого мусив сам Фауст зазнавати:. Що з нас двох, засуджених і рокойаних, я був провідник, я був старший і хазяїн.
Тітка Коллі вже стояла з ^Александром на руках на передній веранді будинку й кричала.
— Перестань!—сказав я.— Обід готовий? Автомобіль зіпсувався, і Бун мусив ремонтувати. Ми не мали часу навіть узяти бензину, тож мені треба швиденько попоїсти й допомогти йому наповнити бак.
Я пішов до їдальні. Обід уже стояв, на столі, Лессеп і Морі саме обідали. Тітка Коллі вже повдягала їх, як у дорогу (щоб провести чотири дні у кузена Зека за сімнадцять миль від міста, вона повдягала малих так, наче вони вибиралися до самого Мемфіса. Не знаю, чому це вона — хіба тому, що не мала ніякої іншої роботи, відколи мама з татом поїхали й до обіду. Бо ж Морі й Александр перед від'їздом ще трохи посплять), але судячи з того, який— вигляд мала спереду сорочка Морі, їй доведеться ще раз його вмивати й перевдягати.
Проте скінчив я раніш, ніж вони (тітка Коллі все ще кричала, звісно, в домі вже не так голосно. Але що могла вона вдіяти, з голими руками, та ще й негритянка,— супроти Нечесноти?), і пішов через вулицю до дідусевого дому. Нед, певно, подався в місто, тільки-но машина від'їхала, але ж на обід мав би вернутись. І він таки вернувся. Ми поставали на подвір'ї. Він примружив на мене очі. Дуже часто, власне, трохи не завжди, очі його мали червонястий відблиск, як у лиса.
— А чого ти не хочеш там лишитись? — спитав він. "г? Я обіцяв хлопцям піти з ними завтра на річку, хтось
із них знайшов нове рибне місце.
Нед глянув на мене, примруживши очі.
— Отож ти хочеш поїхати на ферму Маккаслінів а Бу" ном Хогенбеком, а тоді з ним і повернутись? Але ж ти муситимеш якось пояснити міс Луїзі, аби вона відпустила тебе, і, може, я тобі якраз би щось там і поміг?
— Ні,— сказав я,— ніякої помочі твоєї не треба. Я просто кажу тобі, де я буду, щоб до тебе ніхто не сікався. Тебе я навіть не турбуватиму. Я, мабуть, залишусь у кузена Айка.
До того, як вони з'явились на світ — тобто мої брати,— я звичайно залишався в Неда а Дельфіною, коли батьків, а також дідуся а бабусею допізна не було вдома. Часом, я й цілу ніч у них спав, так, задля переміни. Я б і тепер так зробив, якби це на щось придалося. Але кузен Айк жив сам в єдиній кімнаті над своєю крамницею залізних виробів. Навіть якщо Нед (чи хто інший цікавий) прямо спитає його, чи я ночував у нього в суботу, то це буде хіба аж у понеділок, а я вже вирішив, твердо й категорично, про понеділок не думати. Бачиш, якби люди не відмовлялись твердо й категорично думати про наступний понеділок, Чеснота не опинял'ася б у такій безнадійній скруті.
— Ага,— мовив Нед,— ніякої^, помочі моєї тобі не треба. Ти просто добросердий хлопчик і хочеш, аби я тобою не журився. Аби ніхто не журився, чом ти не в Маккаслінів, як тобі татусь наказав.— Він примружив иа мене очі й додав:— Ги, ги, ги.
— Ну й добре,— озвавсь я.— Можеш сказати татові, що в неділю, як їх не було, я пішов на річку. Мені це байдуже.
— Нікому я не збираюся нічого за тебе казати,— мовив Нед.— То не моєї голови клопіт. Хай он Коллі тобою клопочеться, поки мама вернеться. Хіба що ти перенесешся на ніч сьогодні, як сам кажеш, до містера Айка.— Він примружив на мене очі.— Коли Бун Хогенбек приїде вас забирати?
— Скоро,— відповів я.— І краще, щоб ані тато, ані хазяїн не чули, що ти називаєш його просто Бун Хогенбек.
— Я й так кажу йому "містер" надто часто, і вже ж бо частіш, ніж він того вартий,— мовив Нед і додав:— Ги, ги, ги.
Бачиш? Я силкувався, як міг. Моє лихо було в тому, що я був такий невинний і недосвідчений: мені бракувало не тільки сили й знань, а навіть і часу. Коли доля, боги,— ну, хай Нечеснота,— дають тобі можливості, вони повинні також дати тобі хоча б якийсь вибір! Але принаймні кузена Айка легко було знайти в суботу,
— Авжеж-бо! — сказав він.— Приходь і ночуй у мене. Може, підемо завтра по рибу — тільки батькові не прохопись.
— Ні, сер,— відказав я.— Я не залишусь у вас ночувати, я піду до Неда з Дельфіною, як звичайно. Я тільки хотів, щоб ви знали, бо мами немає і мені нема кому сказати. Тобто нема в кого спитатися.
Бачиш — я силкувався, як міг, дати раду тому, що мав під руками, що знав. Не те щоб я втрачав віру в кінцевий успіх, ні,— мені просто здавалося, що Нечеснота, випробовуючи мене, марнує час, пильно й навіть гостро потрібний для справ, куди поважніших. Я пішов додому, не біжачи — Джефферсон не повинен бачити, що я біжу,— але якомога швидше. Бачиш, не можна було допустити, щоб Бун сам-один опинився в руках тітки Коллі.
Прийшов я вчасно. Тобто спізнилися Бун з автомобілем. Тітка Коллі вже знов перевдягла Морі й Александра; якщо вони сьогодні й поспали після обіду, то це був найкоротший сон за всю історію нашого будинку. Нед теж був тут, де зовсім ніякого діла не мав. Ні, не так. Я хочу сказати: його присутність тут була річ зовсім не звична. Не те, що він не заходив до нашого дому,— він бував у нас часто, але дивувало, що коли не було дідуся з бабусею, Нед з'явився в такому місці, де з нього могла бути якась користь. Бо він саме виносив речі: плетений кошик з Александровыми пелюшками та всякими іншими бебехами, валізи з одежею иа чотири дні — моєю, Лессепа та Морі,— полотняний клунок тітки Коллі, і все це скидав безладною купою біля воріт, кажучи тітці Коллі: "Ти ще можеш собі тут сісти й випростати ноги.