Ніхто не відповів, але, відчинивши двері, він зустрівся поглядом з пані Фюмаль.
— Що вам іще потрібно? Дайте мені нарешті заснути.
Вона мала такий же вигляд, що й уранці, і важко було сказати, п'яна вона чи ні.
— Пробачте, що я вас турбую, але я мушу виконувати свій обов'язок. Прошу вас відповісти на кілька запитань.
Насупивши брови, вона вичікувально дивилась на нього, немов намагаючись збагнути, куди він гне.
— Якщо не помиляюсь, всі слуги сплять у кімнатах над гаражем.
— Так. А що?
— Ви курите?
Вона завагалась.
— Ні.
— Ви завжди спите в цій кімнаті?
— Що ви маєте на увазі?
— Гадаю, що ваш чоловік останнім часом не ночував у ваших покоях?
Було видно, що вона все зрозуміла, і, вже не намагаючись хитрувати, благально глянула на комісара.
— Він ще там? — тихо запитала вона.
— Ні. Але слід гадати, що він там ночував.
— Можливо. Не знаю, коли він пішов. Він з'являється і зникає, коли…
— Хто це?
Пані Фюмаль здивовано зиркнула на Мегре. Вона була переконана, що йому все відомо, і тепер жалкувала, що бовкнула зайве.
— Вам хіба не казали?
— А хто про це знає?
— Ноемі… Або Жермен… Вони обидві знають… Ноемі навіть… — Її губи скривились в загадковій посмішці.
— Це ваш коханець?
Замість відповіді, вона глузливо зиркнула на комісара і зайшлась хрипким натужним сміхом.
— Невже ви гадаєте, що в мене може бути коханець? Кому я така потрібна? Погляньте на мене, комісаре! Чи, може, я сама покажусь!..
Вона судорожно схопилась за ковдру, і Мегре здалось, що вона зараз гола вискочить з ліжка.
— Коханець! — повторила вона. — Ні, комісаре. В мене нема коханця. Я вже давно не…
Вона раптом збагнула, що сказала зайве.
— Колись я мала коханця. Про це дізнався Фердінанд. І все життя мені довелось розплачуватись за це. Він за все вимагав плати, за все. Ви розумієте? Але мій брат нічого йому не зробив. В нього лише одна вина, що він син мого батька і мій брат.
— Отже, в тій кімнатці спав ваш брат?
— Так. Він часто там ночує, кілька разів на тиждень. Завжди, коли в нього є сили дістатись сюди.
— Що він робить?
Вона визивно глянула йому в очі, ледве приховуючи готовий прорватись гнів.
— Він п'є! — кинула вона. — Так само, як і я! Йому не залишається нічого іншого. Колись у нього були свій дім жінка, діти…
— Ваш чоловік обібрав його?
— Він забрав у нього все до останнього су. Та якщо ви гадаєте, що його вбив мій брат, то помиляєтесь. Він не здатний на це. Як і я.
— Де він зараз?
Вона знизала плечима.
— Мабуть, десь у барі. Він уже не молодий, йому п'ятдесят два роки, а коли б ви побачили його, то дали б усі шістдесят п'ять, його діти вже поодружувались і не хочуть з ним зустрічатись. Дружина працює на заводі в Ліможі.
Її рука потяглася до пляшки.
— Це Віктор впускав його в дім?
— Коли б Віктор його побачив, він би розповів Фюмалю.
— У вашого брата є ключ.
— Так. Це Ноемі для нього замовила у слюсаря.
— Як звати вашого брата?
— Еміль… Еміль Лантен… Не можу сказати, де він зараз. Коли він довідається з газет, що Фюмаля вбито, він довго не наважиться сюди приходити. Врешті, ви його самі можете підібрати десь на вулиці або в Армії спасіння.
Вона знов визивно глянула на комісара і, гірко скрививши губи, піднесла до рота пляшку.
5. СТАРА, ЯКА ПОЛЮБЛЯЄ ЗАТИШОК, І МОЛОДИЧКА, ЩО ЛЮБИТЬ ПОПОЇСТИ
Не було потреби говорити, хто він, чи показувати нагрудний знак. Крізь засклене віконце у дверях зсередини було добре видно, хто дзвонить. Двері одразу ж відчинились, і чийсь голос захоплено вигукнув:
— Пан Мегре!
Він також упізнав жінку, яка відчинила двері, впускаючи його до жарко натопленої кімнати. Їй зараз уже було років шістдесят, але вона майже не змінилась відтоді, як Мегре врятував її від халепи: стара займалась звідництвом і влаштовувала таємні любовні побачення у своєму будиночку на вулиці Нотр-Дам-де-Лоретт.
Він не сподівався зустріти її в ролі хазяйки великого готелю на вулиці Етуаль, на вивісці якого значилось: "Здаються розкішні номери на місяць і на тиждень".
Власне кажучи, це був зовсім не готель. За бюро тут правила маленька затишна кімнатка з м'якими кріслами, де на шовкових подушках муркотіли три персидські коти.
Придивившись уважніше до хазяйки, комісар помітив, що її світле від перекису водню волосся трохи поріділо, обличчя і все тіло дещо розпливлись, шкіра стала восково-жовтою, але загалом роки мало вплинули на неї. Вона звільнила одне з крісел і, коли Мегре сів, приязно всміхнулася до нього.
— Що вас сюди привело?
— Справи, Розо, — відповів він. — У вас живе така собі Мартіна Жійю?
Бралося до полудня. Газети ще не встигли надрукувати повідомлення про смерть Фюмаля. Мегре було трохи соромно від думки, що ось він уже вдруге того дня виривається на свіже повітря, залишивши своїх колег в задушливій атмосфері апартаментів покійного "м'ясного короля".
— Сподіваюсь, вона нічого не накоїла? — мовила стара і квапливо додала: — Це славна дівчина, дуже лагідна на вдачу.
— Вона зараз у себе?
— Ні, хвилин п'ятнадцять як вийшла. Вона рано лягає спати і рано встає. Зараз вона, напевне, прогулюється перед тим, як пообідати у "Жойо" чи в іншому ресторані по сусідству.
Кімнатка дуже нагадувала знайомий комісарові салон на вулиці Нотр-Дам-де-Лоретт з тією лише відміною, що стіни тут не було прикрашено амурними гравюрами, які там становили частину робочого інвентаря. Роза була завжди мерзлякувата і взимку могла цілими тижнями невилазно сидіти у своїх жарко натоплених покоях, не скидаючи навіть підбитого ватою халата. Вона вже давно тут живе?
— Більше року.
— Що це за пташка?
Вони розмовляли однією мовою, з півслова розуміючи одне одного.
— Славна дівчина, якій довго не щастило. Вона з дуже бідної сім'ї. Народилась десь у передмісті. Не раз казала мені, що в дитинстві часто голодувала. Я їй вірю.
Помовчавши якусь мить, вона запитала:
— Щось недобре?
— Не думаю.
— В ній я впевнена. Можливо, вона не дуже розумна, і але надзвичайно лагідна і покірлива. Чоловікам тільки цього й треба. Вона звідала і зльоти, і падіння, особливо падіння. Довгий час вона жила з якимось пройдисвітом, який мало її не вбив. Потім його, на щастя для неї, посадили. Це вона сама мені розповіла, бо жила тоді не тут, а десь біля Барб. Випадково вона зустрілась з якимось великим паном, і він найняв для неї номер у мене. Відтоді вона спокійна.
— Фюмаль?
— Саме так. Велике цабе! В нього кілька машин і свій шофер.
— Він часто тут буває?
— Іноді він не з'являється по кілька днів, а то проводить у неї всі вечори.
— Він їй багато платить?
— По-моєму, ні. Ви ж знаєте, як це буває. Він дає їй стільки, скільки потрібно, щоб прожити, але не більше. В неї є кілька гарних суконь, хутряне манто, дві-три коштовні прикраси.
— Вони з'являються разом на людях?
— Трапляється, особливо, коли він обідає в місті з друзями, що приходять з жінками.
— У Мартіни є ще хто-небудь?
— Колись я сама цим поцікавилась. Такі дівчата рідко обходяться без коханця. Я її делікатно розпитала. Від мене важко щось утаїти, але тут я певна — у неї більше нікого немає. Взагалі, вона досить байдужа до чоловіків.
— А як щодо наркотиків?
— Ця не з тих дівчат.
— А як вона проводить свій вільний час?
— Сидить у номері, читає або слухає радіо. А найчастіше — спить. Вона виходить лише, щоб попоїсти і трохи прогулятись. Потім одразу повертається.
— Ви знайомі з Фюмалем?
— Я його часто бачила у вестибюлі. Найчастіше він приїздить машиною і залишає шофера чекати, а сам іде нагору.
— Ви кажете, що її можна зустріти в "Джіко"?
— Ви знаєте, де це? Маленький італійський ресторанчик…
Мегре знав, де це. Це справді був невеличкий, скромний на вигляд ресторан, але він славився своїми стравами із тіста, особливо равіолями[2], і мав свою постійну клієнтуру.
Зайшовши до ресторану, Мегре запитав бармена:
— Мартіна Жійю вже тут?
В залі сиділо з десяток чоловіків. Бармен показав очима на молоду жінку, що самотньо обідала в кутку.
Залишивши плащ і капелюх у гардеробі, Мегре попрямував до неї і, зупинившись біля стільця навпроти, промовив:
— Дозвольте? — І, помітивши її запитальний погляд, додав: — Я мушу поговорити з вами. Я з поліції. Не бійтесь. Йдеться лише про кілька довідок.
— Про кого?
— Про Фюмаля. Про вас. — Він повернувся до метрдотеля, який саме підійшов. — Принесіть мені пару салатів і шпагетті по-міланському. — Потім глянув на жінку, яка очманіло дивилася на нього, і пояснив — Я щойно був у вас на вулиці Етуаль. Роза сказала, що ви, мабуть, тут. Фюмаль умер.
Їй можна було дати років двадцять п'ять — двадцять вісім, та в погляді її було щось старече — втома, байдужість, немов ніщо в житті її вже не цікавило. Вона була досить міцної будови, кремезна, але своїм боязким, полохливим виразом обличчя скидалась на дитину, яку часто б'ють.
— Ви цього не знали?
Вона похитала головою, розгублено дивлячись на комісара.
Ви вчора його бачили?
— Стривайте… Вчора?.. Так… Він приходив до мене десь коло п'ятої години.
— Ви не помітили нічого незвичайного?
— Ні.
Мегре вразила одна деталь. Досі всі, з ким йому довелося говорити про смерть Фюмаля, не могли, а то й не намагались приховати своєї радості. Ця подія нікого не засмутила, більше того, всі немов відчули полегшення.
Мартіна Жійю, навпаки, сприйняла новину серйозно, з тривогою, можливо, навіть з болем. Чи не думала вона
зараз про свою долю, про те, що вже настав край її спокійному і безтурботному життю, що знов доведеться повернутись на тротуар, де вона зазнала стільки горя й образ.
— Їжте, — промовив до неї Мегре, сам беручись за виделку.
Їла вона якось машинально, і, дивлячись на неї збоку, можна було зрозуміти, що саме в наїдках знайшла вона свою найбільшу втіху. Чи не стало це в неї душевною потребою, засобом стерти усі згадки про те напівголодне існування, на яке вона була приречена змалку?
— Що вам відомо про нього? — тихо запитав Мегре.
— Ви справді з поліції?
Ще мить, і вона покличе бармена чи метрдотеля, які стежили за їхнім столом. Він показав значок.
— Комісар Мегре, — додав він.
— Я зустрічала ваше ім'я в газетах, — промовила вона. — То це ви? Я гадала, що ви гладший.
— Розкажіть мені про Фюмаля. Почнімо з самого початку. Де ви його зустріли, коли і як?
— Більше як рік тому.
— Де?
— На Монмартрі, в невеличкому кафе "Бажання".