їхній крик долинув до "Сінко Льягаса", викликавши на обличчі Блада, який навіть не міг підозрювати про справжню причину всього цього галасу, зневажливу посмішку.
Він спостерігав, як на "Санта-Барбарі" спускали шлюїь ки, і раптом побачив, що розлючений, галасливий натовп ураз зник з палуби. Перш ніж покинути корабель, пірати сипнули вниз, причому кожен намагався прихопити стільки золота, скільки влізло в кишені. Капітана Блада таке зволікання почало дратувати.
— Скажіть Оглові, щоб він 'вгатив їм у бак ядро. Цих негідників треба поквапити.
Гуркіт гармати й удар двадцятичотирьохфунтового ядра, що пробило високу дерев'яну надбудову на носі, примусили піратів знову вискочити на палубу й перелякано кинутись у шлюпки. Проте для власної безпеки вони все ж таки додержувались сякого-такого порядку, бо шлюпки на хвилях могли легко перекинутись.
Пірати відштовхнулись від "Санта-Зарбари", мокрі лопаті весел зблиснули на сонці, і шлюпки подались до мису, що був на відстані двох миль з підвітряного боку. Тільки-но вони трохи віддалились, Блад наказав відкрити вогонь, але Хагторп раптом схопив його за руку.
— Постривай-но, чоловіче! — вигукнув він.— Постривай. Глянь, там хтось залишився!
Здивований Блад глянук на "Санта-Барбару" спочатку неозброєним оком, потім у підзорну трубу. Він побачив чоловіка з непокритою головою, в панцері й чоботях, з вигляду явно не пірата з ватаги їстерлінга. Чоловік стояв на кормі й шалено вимахував шарфом. Блад зразу ж здогадався, хто це.
— То один з іспанців, що були на борту, коли Істерлінг захопив корабель. Йому цр::то забули перерізати горлянку.
Блад наказав спустити шлюпку і послав по іспанця шістьох чоловік під командою Дайка, бо той трохи розмовляв по-іспанському.
Дон Ільдефонсо, якого безжально покинули загинути на приреченому кораблі, зумів звільнитись від реміняччя, що ним було зв'язано його руки, й стояв на носі корабля, чекаючи шлюпку. Він аж тремтів від радісного хвилювання, бо і його самого, і ввіреній йому корабель з дорогоцінним вантажем було врятовано, і цей порятунок здавався [327] йому мало не чудом. Адже так само, як і в капітана фрегата берегової охорони, всі сумніви дона Ільдефонсо, навіть якби він не розпізнав іспанських обрисів великого корабля, що так несподівано прийшов на порятунок, розвіялись би, тому що на топ-щоглі "Сінко Льягаса" все ще майорів прапор Іспанії.
І не встигла шлюпка з Дайком торкнутись борту "Сан-та-Барбари", як іспанський капітан, захлинаючись від радісного хвилювання, вже розповідав про те, що з ними сталось і що вони везуть. Треба, сказав він, щоб йому дали дюжину матросів: разом з тими шістьма, що сидять у трюмі "Санта-Барбари", він зможе щасливо доставити дорогоцінний вантаж у Сан-Домінго.
Дайк був у захваті від цієї розповіді, проте самовладання не втратив. Щоб іспанська мова не зрадила його перед доном Ільдефонсо, він вирішив говорити якомога менше.
— Буено(1),— промовив він,— я перекажу своєму капітанові.
(1) Буено — добре (ісп.).
Потім Дайк пошепки наказав своїм людям відчалити й тримати курс на "Сінко Льягас".
Коли Блад вислухав новину й отямився від приємної несподіванки, він засміязся:
— То ось що мав на меті розповісти мені той негідник, коли ми зустрінемося знову! Слово честі, я позбавлю його цієї втіхи!
Через десять хвилин "Сінко Льягас" став бортом до борту з "Санта-Барбарою". Істерлінг і його люди, здалеку спостерігаючи за цим маневром, перестали гребти й збуджено загомоніли. Вони зрозуміли, що їх позбавлено останньої жалюгідної радості побачити, як скарб, про який ніхто не підозрює, піде на. дно. Істерлінг знову вибухнув прокльонами.
— Це все отой клятий іспанець, якого я забув у каюті, вибовкав про золото! Стонадцять чортів! Ось до чого призводить м'якосердість! Шкода, що я не перерізав йому горлянку!
Тим часом капітан Блад, як дві краплі води схожий на іспанця, за винятком голубих очей на засмаглому обличчі, бездоганною кастильською вимовою, якою він володів досконало, давав пояснення дону Ільдефонсо, чому він здійснює цей маневр, бо той ніяк нічого не міг зрозуміти.
Він не має змоги дати матросів для поповнення команди [328] "Санта-Барбари", тому що йому самому їх не вистачає. Не наважується він також залишити її на плаву, бо в такому разі її знову захоплять мерзенні пірати, яких він змусив забратися геть. Отже, є тільки один вихід — перш ніж проломити борти й потопити її, перевантажити скарби, про які повідомив дон Ільдефонсо, на "Сінко Льягас". Водночас він буде щасливий запропонувати дону Ільдефонсо і його шістьом матросам, що залишилися живими, свою гостинність і доставити їх у Тортугу або, якщо дон Ільдефонсо цього не побажає, що не виключено, капітан Блад дозволить їм у зручний для них час взяти одну з його шлюпок і висадитись на узбережжі Еспаньйоли. Ці слова були найбільш дивовижними з усього дивовижного, з чим дону Ільдефонсо довелось зіткнутися в цей день.
— Тортуга! — вигукнув він.— Тортуга! Ви кажете, що йдете в Тортугу? Але навіщо? Ради бога, хто ви такий і як вас звати?
— Мене звуть Пітер Блад, а от хто я такий, я й сам, слово честі, навряд чи знаю.
— Ви англієць! — скрикнув іспанець, з жахом починаючи розуміти правду.
— Зовсім ні! Я аж ніяк не англієць.— Капітан Блад . з гідністю випростався.— Я маю честь бути ірландцем!
— А ірландець чи англієць — усе одно.
— Ні в якому разі. Вони ні в чому не схожі. Іспанець гнівно подивився на Блада. Обличчя його дуже зблідло, губи зневажливо скривились.
— Англієць ви чи ірландець, все одно ви — мерзенний пірат.
На обличчя Блада набігла хмара, і він зітхнув.
— Мабуть, ви маєте рацію,— погодився він.— Я всіляко намагався цього уникнути, але що вдієш, коли доля наполягає на своєму і пропонує такий блискучий початок?
Розділ III
КОРОЛІВСЬКИЙ ПОСЛАНЕЦЬ
Одного сліпучо-ясного травневого ранку 1690 року в порт Сант-Яго на острові Пуерто-Ріко прибув джентльмен, супроводжуваний слугою-негром з валізою на плечі. Незнайомця доставила на мол шлюпка з жовтого галеона, що стояв на рейді, піднявши на грот-щоглі іспанський прапор. Висадивши його на берег, шлюпка зразу ж круто [329] повернулась і пішла назад до корабля, де її підняли на борт, з чого цікаві, які вештались по молу, зробили висновок, що джентльмен не збирається повертатись на корабель.
Вони з цікавістю провели його поглядами, як провели б усяку нову тут людину. Проте нього разу зовнішність новоприбулого цілком заслуговувала на їхню увагу, вона так і впадала в око. Навіть нещасні напівголі білі раби, що працювали на будіьництві укріплень, та їхня охорона — іспанські солдати, не зводили з нього погляду.
Високий, стрункий, худорлявий і сильний, цей джентльмен був одягнутий з похмурою іспанською елегантністю в чорне, розшите сріблом вбрання. Хвилясті кучері чорної перуки вільно спадали йому на плечі, а чисто виголене, енергійне й розумне обличчя з тонким горбкуватим носом і погордливо стиснуті губи було затінено широким чорним капелюхом, прикрашеним плюмажем з чорного страусового пір'я. На грудях у незнайомця виблискували коштовні камені, руки його майже зовсім ховались у білосніжному мереживі манжет, довга чорна палиця з золотою головкою була оздоблена шовковими стрічками. Він міг би здатися франтом з Аламеди, якби від усієї його постаті не віяло неабиякою силою і впевненістю. Байдужість до тропічної спеки джентльмена в чорному одязі вказувала на його залізну витривалість, і перед його владним поглядом цікаві мимовільно опускали очі.
Незнайомець спитав, як пройти до будинку губернатора, і офіцер з охорони, що вартувала білих в'язнів, відрядив солдата провести його.
Поминувши спочатку міську площу, яка своєю архітектурою нітрохи не відрізнялась би від площі будь-якого містечка в старій Іспанії, якби не пальми, що кидали темні плями своїх тіней на сліпучо-білу, висушену сонцем землю, потім церкву з двома однаковими шпилями й мармуровими східцями, вони ввійшли крізь високу залізну браму в сад і обсадженою акаціями алеєю наблизились до великого білого будинку з глибокими лоджіями, що потопали в жасмині. Слуги-негри в безглуздо пишних червоно-жовтих лівреях впустили нашого джентльмена й пішли доповісти губернаторові Пуерто-Ріко про дона Педро де Кейроса, що прибув з дорученням від короля Філіппа. Далеко не кожного дня посланці іспанського короля з'являлись у цих далеких і чи не найбільш дрібних заморських володіннях його католицької величності. Якщо ж казати правду, то раніше такого ніколи не було, і дон
Хайме де Вілламагра, вкрай схвильований цим повідомленням, ще й сам не знав, чим викликано це хвилювання — гордістю чи страхом.
Середній на зріст, з великою головою, чималим черевцем і менш ніж посередніми розумовими здібностями, дон Хайме був одним з тих джентльменів, які найкраще могли прислужитись Іспанії лише одним — кудись виїхати, що, очевидно, і було враховано, коли його призначили губернатором Пуерто-Ріко. Навіть благоговіння перед його королівською величністю, представником від якого прибув дон Педро, виявилось безсилим перед природженою самозакоханістю дона Хайме. Приймаючи королівського посланця, він поводився зарозуміло й пихато, і навіть холодний погордливий погляд очей дона Педро, незвичайно синіх очей, що так пасували до бронзового кольору обличчя, не справив на дона Хайме ніякого враження. Домініканський чернець, високий, літній, понурий чоловік, допомагав губернаторові приймати гостя.
— Сеньйоре, мог вам панування,— дон Хайме говорив ніби з повним ротом — Я сподіваюсь почути від вас, що маю честь бути обдарованим королівською ласкою.
Дон Педро низько вклонився, махнувши перед собою капелюхом з плюмажем, якого після цього разом з палицею передав одному з чорних лакеїв.
— Те, що я тут, хоч і після деяких пригод, вже означає королівську ласку. Я тільки що зійшов із "Святого Томаса", зазнавши під час подорожі багатьох злигоднів. Сам корабель відплив у Санто-Домінго і повернеться сюди забрати мене днів за три-чотири. А доти мені доведеться користуватись гостинністю вашої вельможності.— Створювалось враження, що гість не стільки просить, скільки заявляє про свої права.
— Ага,— лише й спромігся промовити дон Хайме. Схиливши голову набік, з безглуздою посмішкою на товстих губах під сивуватими вусами, він чекав, коли ж прибулець розпочне детально переказувати послання короля.
Проте гість не поспішав.