Мисливець зрозумів, що небезпека була так само близько, як і раніше, коли звірі спали перед схованкою.
А все-таки деяка надія жевріла в серці уламра: печерний лев і тигриця вже через те, що спарувалися, тим дужче мусили відчувати потребу власного лігва. Великі хижаки дуже рідко мешкають на голій землі, особливо Ж за пори дощів.
Коли троє людей побачили, що сонячне багаття супе до темряви, серця їхні охопила та ж потаємна туга, яка щовечора стискає серце всякого мешканця рівнин за широкими, вкритими травою та деревами полями. Туга ця зросла ще дужче, коли хижаки повернулися. Лев-велетень ступав важкою поважною ходою, тигриця ж вертілася біля нього, радіючи, як божевільна. Вони підійшли дізнатися, чи є люди, саме в ту хвилину, коли червоне сонце сідало, а полем уже линув безмежний жах ночі та дикі зголоднілі голоси звірів; їхні страшелезні пащеки неспокійно маячили перед уламрами, а вогняно-зелені очі жагуче миготіли й танцювали, наче болотяні вогники. Кінець кінцем печерний лев сів на задні лапи, а його подруга безшумно зникла в траві шукати здобичі поміж чагарниками річки.
В небеспому морі запалали великі зорі. А потім затремтів цими манюсінькими вогниками весь простір; заяснів і Чумацький Шлях з усіма його затоками, протоками та яскравими острівцями.
Гав і Нам не цікавилися зорями, а Нао якесь почуття до них мав. Вони допомагали йому краще зрозуміти ніч, темряву й простір. Він думав, що більшість з них — то лише розпорошене багаття, щоночі різне; уперто тримаються місця лише деякі вогники. Бездіяльність, в якій його енергійна натура перебувала від учора, змушувала Нао пильніше вдивлятися в темний небосхил з його безліччю вогнів. А в його серці виникло почуття, яке ще більше посилило любов Нао до землі.
З-за лісу виплив місяць. Віп осяяв лева-велетня, що сидів у високій траві, та тигрицю, що гасала по полю, вишукуючи здобич. Її поведінка турбувала Нао.
Поволі тигриця забігла так далеко в гущавину, що вже можна було б почати бійку з її приятелем. Коли б сила Нама й Гава була до пари силі Нао, він би, може, і зважився на такий відчайдушний виступ. Його мучила спрага. Нама ж вона мучила ще дужче: він не спав, хоч і пе його черга була стояти на варті. Молодий уламр блискучими очима позирав у темряву. Нао теж сумував. Він ще ніколи не почував себе так далеко від рідного племені, цього невеличкого людського острівпя. Залишивши його, він не зпаходив собі місця посеред суворого безмежного простору…
За своїми мріями він задрімав тим чутливим сном, що розвіюється від найменшого шелесту. Під зорями невпинно плив час. Нао прокинувся лише тоді, коли повернулася тигриця. Вона не принесла їжі й була втомлена. Печерний лев підвівся, уважно принюхався до неї і пішов на полювання в свою чергу. Він теж побіг понад річкою, пірнув у чагарники, а далі заглибився в ліс. Нао пильно стежив за його рухом. Кілька разів він уже хотів будити товаришів (Нам врешті-таки заснув), але інстинкт казав йому, що хижак блукає десь поблизу. Нарешті він зважився, торкнув за плечі юнаків, а коли вони підвелися, прошепотів:
— Чи готові Нам і Гав битися? Вони відповіли:
— Син Сайгака не покине Нао!
— Нам битиметься вилами й списом.
Молоді мисливці позирнули на тигрицю. Вона лежала біля валунів, не ворушачись, але не спала. Повернувшись до них спиною, чатувала. Нао, ще стоячи на варті, нищечком розчистив вихід. Бодай один з двох товаришів устиг би вискочити йому на підмогу, перш ніж тигриця помітила б їх. Оглянувши зброю, Нао спочатку висунув свого списа й кия, потім з надзвичайною обережністю почав вилазити сам. Йому пощастило: вовче виття, совиний крик заглушили легкий шерех того, хто повз по землі. Нао стояв на траві, голова Гава вже сунулася з отвору. Юнак раптом вискочив, тигриця почула його, обернулась і пронизливо зиркнула на мисливців. Здивована, вона не кинулася на них одразу, а тим часом прилучився до своїх товаришів Нам. Тільки тоді вона високо плигнула, голосним нявчанням гукаючи па допомогу, а потім поволі почала наближатися до людей, певна, що вони від неї не втечуть. Вони ж уже наставили свої списи. Спочатку мусив кинути свого Нам, потім Гав; обидва цілили в лапи. Син Тополі вибрав зручний момент: зброя свиснула, але влучила дуже високо в плече. Тому, може, що було ще досить далеко, чи, може, кінчик ковзнув убік, але тигриця ніби не відчула ніякого болю. Вона рикнула й прискорила свій рух. Тоді кинув списа Гав, але не поцілив, бо звір ухилився. Надійшла черга Нао. Дужчий за товаришів, він міг завдати глибокої рани. Він кинув свою зброю, коли тигриця була за двадцять ліктів од них, і поцілив їй у потилицю. Та й ця рана не спинила звіра, що стрімголов летів на свої жертви.
В одну мить тигриця впала на людей, як камінь.
Гав покотився па траву від удару в груди страшної лапи. Та тут свиснув києм Нао; тигриця заревла від болю в строщеній лапі, а тим часом син Тополі штрикнув її списом. Вона майнула, наче блискавка, придушивши Нама до землі та зводячись на задні лапи, щоб ухопити Нао.
Страшна і смердюча пащека нависла над ним, один пазур уже дер йому груди… Кий свиснув іще раз. Виючи від болю, хижак закрутився на місці і не помітив, як мисливець визволився. Нао ж, не гаючись, строщив звірові й другу лапу. Тигриця крутнулася, шукаючи рівноваги та безпорадно хапаючись за повітря, а кий тим часом невпинно трощив їй кістки. Звір упав, і Нао міг би його добити, та його непокоїли рани товаришів. Він побачив, що Гав стоїть увесь закривавлений; кров текла в нього з трьох довгих ран на грудях. Щодо Нама, то він лежав на землі непритомний; рани були невеликі, але груди й спину проймав такий біль, що він не міг підвестися. На запитання Нао він відповів щось невиразне, ніби людина в напівзабутті.
Тоді ватажок спитав:
— Чи може Гав дійти до річки?
— Гав дійде до річки, — стиха вимовив молодий уламр. Нао припав ухом до землі, потім кілька разів потяг носом повітря. Ніщо не свідчило про наближення лева-велетня, а що після гарячки бою спрага стала вже нестерпною, то Нао взяв Нама на руки і переніс його до річки. Там він допоміг напитися Гавові, напився сам і напоїв Нама, набираючи воду в жмені та ллючи йому в рота. Потім він повернувся до схованки, несучи Нама на руках та підтримуючи Гава, що йшов хитаючись.
Уламри не вміли гоїти рани: вони лише вкривали їх листям, для чого брали листя пахуче, керуючись більше звірячим, ніж людським інстинктом. Нао пішов шукати цих ліків і повернувся з листям верби та м'яти; він розтер їх і приклав до грудей Гава. Поволі Нам прочнувся із свого забуття, хоч руками, а особливо ногами, ще не міг ворухнути. Нао не забув підбадьорити юнаків:
— Нам і Гав добре бились… Сини уламрів довго вихвалятимуть їхню мужність…
Обличчя юнаків зашарілись від ватажкової похвали.
— Нао побив тигрицю, як перед тим побив сірого ведмедя, — через силу прошепотів син Сайгака.
— Нема в світі вояка, дужчого за Нао! — простогнав і Нам.
Син Леопарда лагідно подивився на своїх хлопців і сказав з переконанням, що пробудило в серцях поранених надію на майбутнє:
— Ми відвоюєм Огонь! А потім додав:
— Лев-велетень ще далеко… Нао піде пошукати їжі. Нао пішов блукати по полю, тримаючись поблизу річки. Кілька разів він спинявся біля тигриці. Вся закривавлена, вона була жива, лише очі блискали, як і перше. Вона весь час стежила за високим мисливцем, що ходив біля неї. Її рани на спині були нетяжкі, лапам же треба було гоїтись довгий час.
Нао знову спинився біля переможеної. Вважаючи, що їй властиві ті самі почуття, як і людині, він крикнув:
— Нао побив тигриці лапи… Він зробив її слабшою за вовчицю.
І коли він наблизився, тигриця підвелася з риком, сповненим гніву й страху. Нао замірився своїм києм.
— Нао може вбити тигрицю, а тигриця безсила вжити хоч би одного пазура проти Нао!
В степу почулося невиразне тупотіння.
Нао плигнув у високу траву. Невдовзі повз нього вже пробігало кілька олениць, тікаючи від собак, гавкотня яких долітала з далечини. Зачувши дух тигриці й людини, вони скочили у воду, але свиснув спис Нао — і одна з них, поранена в бік, відбилась од інших.
Нао швидко підплив до неї і добив своїм києм. Потім він перекинув її через плече і мерщій побіг до схованки, бо вже зачув, що небезпека близько… Коли він ліз під каміння, печерний лев уже виходив з лісу.
Розділ шостий
НІЧНА ВТЕЧА
Минуло шість днів після бою мисливців з тигрицею. Рани Гава загоїлись, але він не повернув ще тієї сили, що витекла з нього разом з кров'ю. Нам теж майже оклигав, хоч припадав на одну ногу. Нао гризла нудьга й тривога. Кожної ночі лев-велетень пропадав щоразу на довгий час, бо дрібні звірі ширше довідувалися про його присутність: вона відчувалась у сутінках гаю, здалеку застерігаючи дичину від страховища на берегах річки. А як лев і сам був ненажера та ще й мусив годувати тигрицю, то йому було дуже скрутно: досить часто їм обом доводилося голодувати, життя їхнє було мізерне й неспокійне, ніби у якихось там вовків.
Тигриця одужувала. Вона так тихо й безпорадно пересувалася по траві на своїх побитих лапах, що Нао навіть не відходив, коли кепкував з неї за її поразку. Він не хотів її добивати, бо клопоти про її харчувапня добре втомлювали її приятеля і змушували його до довгих подорожей. А тим часом людина й покалічений звір почали призвичаюватись одне до одного. Спочатку при згадці про свою поразку тигриця рикала з люті й страху. Вона з ненавистю слухала розмірену мову людини, цей переливчастий і мінливий голос, так мало подібний до голосів, що рикають, виють або ж ревуть. На цей голос вона повертала свою кремезну голову і показувала страшну зброю, що оздоблювала їй щелепи.
А людина, вертячи у неї перед носом києм чи сокирою, знову повторювала їй своє:
— Чого варті тепер пазурі тигриці? Нао має змогу строщити їй зуби києм, розпороти їй черево списом. Тигриця безсила проти Нао, як сарна чи сайгак.
І тигриця призвичаювалася до людської мови та неспокійної зброї і зацікавлено придивлялася зеленкуватими очима до цієї чудної двоногої постаті. І хоч вона згадувала ті страшні удари кия, вона тепер не боялася його зовсім. Така вже у звірів природа, щоб вірити В незмінність того, що вони бачать кілька разів однаковим.