Почув її з вуст молодого водія навантажувача, що вічно жував жуйку і тинявся попід дверима Саймонового кабінету, коли той повертався з убиральні.
Треба сказати, що цей молодик прийшов зовсім не для того, щоб вести розмову про Баррі.
— Та штука, шо тебе типу цікавила, — пробурмотів він, коли зайшов до Саймонового офісу, і Саймон зачинив двері, — я можу доставити її в середу, якшо й досі це потрібно.
— Так? — перепитав Саймон, сідаючи за стіл. — Здається, ти казав, що вона вже готова?
— Готова, але раніше середи в мене не вийде її забрати.
— І скільки це коштуватиме?
— Вісімдесят, готівкою.
Молодик жував мов навіжений. Саймон виразно чув, як чвакає його слина. Жування жуйки належало до тих багатьох речей, які страшенно дратували Саймона.
— Але це точно оригінал? — уточнив Саймон. — Не якась там дешева підробка?
— Беру прямо зі складу, — відповів молодик, совгаючи ногами і знизуючи плечами. — Стопудова фірмá, ще в упаковці.
— Ну, добре, — сказав Саймон. — Принось тоді в середу.
— Що, сюди-во? — витріщив очі молодик. — Нє, старий, не на роботу… Ти де живеш?
— У Пеґфорді, — відповів Саймон.
— Де саме в Пеґфорді?
Саймон відчував просто маніакальну відразу до необхідності повідомляти комусь домашню адресу. Він не любив зайвих гостей, щоб ті втручалися в його приватне життя й, чого доброго, ще й могли завдати шкоди його власності, а ще він сприймав свій Дім-на-пагорбі як щось незаймане, непорочне, цілком відособлене від Ярвіла й від скреготу та гуркоту типографії.
— Я під'їду й заберу товар після роботи, — сказав Саймон, ігноруючи запитання. — Ти де його тримаєш?
Це не викликало особливого задоволення в молодика. Саймон уп'явся в нього очима.
— Ну, тоді бабки вперед, — поставив умову водій вантажопідйомника.
— Спочатку товар, тоді гроші.
— Так не хіляє, старий.
Саймону здалося, що в нього починає боліти голова. Він ніяк не міг позбутися жахливої думки, навіяної зранку його легковажною жінкою, про те, що в мозку людини могла роками непомітно цокати мініатюрна бомбочка. Безперервний стукіт і гуркотіння друкарського верстата за дверима аж ніяк йому не допомагали. Ця невпинна канонада вже роками могла потоншувати стінки його артерій.
— Гаразд, — буркнув він і нахилився, щоб витягти з задньої кишені гаманець. Молодик підступив до столу з простягнутою рукою.
— Ти, може, живеш десь типу біля пеґфордського гольф-клубу? — поцікавився він, поки Саймон відраховував гроші і клав йому в долоню. — Один мій знайомий чувак був там учора і бачив на власні очі, як там загнувся якийсь тип. Почав, курва, блювати, а тоді звалився прямо на паркінгу й віддав кінці.
— Так, я чув, — сказав Саймон, обмацуючи пальцями останню банкноту, щоб пересвідчитися, чи до неї часом не прилипла ще одна.
— Він махлював, той тип. Той, що врізав дуба. Був членом ради і брав хабарі. Ґрейси йому башляли, щоб залишатися підрядниками.
— Так? — байдуже озвався Саймон, хоч його це страшенно зацікавило.
Баррі Фербразер, хто б міг подумати?
— То я ше заїду, — пообіцяв молодик, ховаючи в задню кишеню вісімдесят фунтів. — У середу, тоді й заберемо товар.
Двері офісу зачинилися. Саймон уже й забув про головний біль, що був доволі короткочасним, так його захопила ця новина про шахрайські нахили Баррі Фербразера. Баррі Фербразер, такий діловий і товариський, такий популярний і життєрадісний, а одночасно аферист, що увесь цей час клав до кишені хабарі від Ґрейсів.
Не можна сказати, що це несподіване викриття приголомшило Саймона, як це могло статися з усіма тими, хто знав Баррі, та й образ Баррі анітрохи не побляк у Саймонових очах. Зовсім навпаки, його повага до покійного тільки зросла. Будь-хто з нормальними мізками тільки те й робив, що намагався явно чи потайки відчикрижити собі якомога жирніший кусень. Саймон це знав. Він дивився невидющими очима на екран комп'ютера з якоюсь таблицею, знову не чуючи, як гуркочуть верстати за його припорошеним вікном.
Якщо ти маєш родину, в тебе немає іншого вибору, ніж гарувати з дев'ятої до п'ятої, але Саймон завжди знав, що існували інші, кращі шляхи, що легке й заможне життя погойдувалося над його головою, як та велика паперова піньята з дарунками, що самі посипалися б йому на голову, якби він лише мав достатньо довгого дрючка і знав, коли саме треба ним ударити. Саймон по-дитячому вірив, що решта світу існує для інсценізації його особистої драми, що доля постійно посилає йому знаки й ключі для розгадки, тож він завжди відчував себе тим, хто удостоївся такого знаку, такого небесного підморгування.
Такі надприродні підказки були в минулому причиною кількох доволі непрактичних, донкіхотських рішень Саймона. Якось, коли він ще працював на типографії скромним підмайстром, ледве зводивши кінці з кінцями, а його жінка завагітніла, він поставив сто фунтів на одного з фаворитів Великих національних скачок — рисака Малюка Рути, що в результаті прибіг другим з кінця. Невдовзі після того, як вони купили Дім-на-пагорбі, Саймон вгатив тисячу двісті фунтів, які Рут сподівалася витратити на штори й килими, в якусь сумнівну оборудку зі спільною власністю, запропоновану йому старим знайомим з Ярвіла, ефектним зовні пустодзвоном. Саймонову інвестицію як корова язиком злизала разом із шефом компанії, але Саймон, проклинаючи всіх на світі й виміщаючи зло на молодшому синові, якого він зіштовхнув униз зі сходів лише за те, що той опинився в нього на дорозі, так і не повідомив про це поліцію. Він знав, що та компанія функціонувала з певними порушеннями ще перед тим, як вкласти в неї гроші, тож припускав, що йому доведеться відповідати на незручні запитання.
Та попри всі оці провали траплялися й раптові удачі, хитрощі нерідко спрацьовували, а інтуїтивні здогади приносили зиск. Вони підтримували його віру в щасливу зірку, зміцнювали впевненість у тому, що небеса приготували для нього щось більше, ніж животіння за скромну зарплату на нудотній роботі аж до самої пенсії або й до смерті. Крутійства й махлювання, шулерство й махінації — усі цим займалися, навіть, як виявилося, чемнесенький Баррі Фербразер.
Саймон Прайс сидів у своєму тісному офісі й пожадливо придивлявся до вакантного місця, що звільнилося серед шерег інсайдерів, де на спорожніле крісло сипалася грошва, й нікому було її позбирати.
(Старі часи)
Порушники прав володіння
12.43. Стосовно порушників прав володіння (які, в принципі, не повинні зазіхати на маєтки інших осіб і тих, хто там мешкає)…
Чарльз Арнольд-Бейкер
"Управління місцевими радами"
Сьоме видання
І
Пеґфордська місцева рада була, як на її розмір, доволі потужна і впливова. Її засідання відбувалися щомісяця в симпатичній вікторіанській парафіяльній залі, а всі спроби обрізати їй бюджет, зменшити повноваження або й узагалі поглинути її якимось новомодним унітарним утворенням десятиліттями наражалися на рішучий і нездоланний опір. Зі всіх місцевих рад, що входили до складу ярвілської окружної ради, пеґфордська пишалася своєю непоступливістю й незалежністю.
До недільного вечора вона складалася з шістнадцяти осіб. Місцеві виборці припускали, що всі охочі служити громаді у складі місцевої ради наділені необхідною компетенцією, тож усі шістнадцять членів ради здобули свої посади на безальтернативній основі.
Проте цей затверджений таким мирним шляхом орган постійно перебував у стані цивільної війни. Спірне питання, що ось уже понад шістдесят років обурювало й розлючувало мешканців Пеґфорда, сягнуло кульмінаційної фази, й довкола двох харизматичних лідерів утворилися конкуруючі фракції.
Для того, щоб збагнути причину цієї полеміки, необхідно було б усвідомити всю глибину антипатії й недовіри, з якою в Пеґфорді ставилися до сусіднього міста Ярвіла, що насувалося на них із півночі.
Ярвілські крамниці, комерційні заклади, фабрики й південно-західна лікарня забезпечували роботою більшість пеґфордців. Молодь цього маленького містечка проводила суботні вечори в ярвілських кінотеатрах і нічних клубах.
Там був собор, декілька парків і два величезні торговельні центри, й усе це спонукало до приємного дозвілля, якщо вам раптом уже приїлися пеґфордські неперевершені чари. Та попри все це, для справжніх пеґфордців Ярвіл був лише невідворотним злом. Це їхнє ставлення символізував високий пагорб Парджеттер, увінчаний старим монастирем, що затуляв собою вид на Ярвіл і створював у мешканців Пеґфорда приємну ілюзію, нібито це лиховісне місто було набагато далі, ніж насправді.
II
Так сталося, що пагорб Парджеттер також загороджував мешканцям містечка вид на інше місце, яке в Пеґфорді завжди вважали своїм. Це був маєток Світлавів — вишукана будівля медового кольору в стилі королеви Анни, розташована посеред величезного парку й оточена сільськогосподарськими угіддями. Маєток належав до пеґфордського адміністративного управління і знаходився якраз поміж Ярвілом і Пеґфордом.
Упродовж майже двохсот років маєток переходив від покоління до покоління аристократів Світлавів, аж поки на початку XX століття цей рід вимер. Тепер єдиною згадкою про довготривалий зв'язок Світлавів з Пеґфордом була монументальна гробниця на подвір'ї церкви Архангела Михаїла і Всіх Святих, а також їхній герб та ініціали, що траплялися де-не-де на фасадах старих будинків або в реєстрах місцевого архіву, неначе відбитки слідів або рештки скам'янілого посліду якихось вимерлих істот.
Після смерті останнього з роду Світлавів маєток міняв власників з блискавичною швидкістю. У Пеґфорді постійно боялися, що якийсь прожектер викупить їхнє улюблене дітище й остаточно його спаплюжить. Але в 50-х роках маєток придбав такий собі Обрі Фаулі. Невдовзі з'ясувалося, що Фаулі — дуже заможна людина і що свої солідні капітали він постійно нарощував якимось таємничим чином у Ярвілі. Він мав чотирьох дітей і волів оселитися тут назавжди. Місцеве населення зустріло цю ідею з величезним ентузіазмом, коли в містечку поширилися чутки про те, що Фаулі був певним чином споріднений зі Світлавами. Він був уже практично напівмісцевим, чоловіком, який цілком природно залишався лояльним до Пеґфорда, а не Ярвіла. Старійшини Пеґфорда вірили, що прихід Обрі Фаулі свідчив про повернення благословенної епохи. Він мав би стати казковим хрещеним батьком містечка, як і його предки колись, осіняючи бруковані вулички благодаттю й чарами.
Говард Моллісон ще й досі пам'ятав, як його мати вбігла в їхню крихітну кухоньку на вулиці Надії з новиною, що Обрі запросили бути головою журі на місцевій виставці квітів.