Там ти стаєш безіменним.
Я ступив на вулицю, мені здалося, що це — обійми тисяч безіменних друзів. Вулиця була відкрита навстіжень, з безліччю дверей, виходів, кутків та розгалужень, і насамперед — з людським натовпом, у якому можна цілком розчинитися.
— Проти власної волі, суто з необхідності, нам довелося перейняти ментальність злочинців, — сказав я Канові, коли ми обідали з ним у піцерії. — Можливо, ви перейняли її менше, бо діяли агресивно і відбивали напади, а нас — тільки гнобили і били. Думаєте, цього колись вдасться позбутися?
— Страху перед поліцією — мабуть, ні. Він — природний. Кожна порядна людина відчуває його. Цей страх виникає через недоліки нашого громадського порядку. А решта? Решта залежить від кожної окремої людини. Якщо десь існує місце, де можна було б його позбутися, то воно тут. Цю країну заснували емігранти. І тут щороку тисячі емігрантів отримують громадянство. — Кан розсміявся. — І що то за країна! Ви маєте ствердно відповісти лише на два запитання, і кожен вважатиме вас славним хлопцем. "Чи любите ви Америку?" — "Так, це найкраща країна у світі". — "Чи хочете стати американцем?" — "Звісно!" І вас одразу поплескають по спині і вважатимуть своїм.
Я згадав про адвоката, від якого саме повернувся.
— Не кажіть, тут теж бувають свої зозулі! — відповів я.
— Що?
Я розповів про останній епізод свого перебування в адвокатській конторі..
— Цей грубіян із замашками Ієгови й нацистського штурмовика поводився зі мною, як із прокаженим, — пояснив я.
Кан іще дужче розвеселився.
— Зозуля! — повторив він. — Але ж адвокат спустив гонорар аж до п'ятисот доларів. Це він так вибачився! Як піца?
— Смачна. Як в Італії.
— Навіть смачніша, ніж в Італії. Нью-Йорк — італійське місто. А ще іспанське, єврейське, угорське, китайське, африканське і суто німецьке.
— Німецьке?
— Ще б пак! Поїдьте на Вісімдесят шосту вулицю — там аж кишить гейдельберзькими пивничками, кав'ярнями "Ґбурґ", нацистами, німецько-американськими та гімнастичними клубами, співочими хорами з їхнім "Радуйся, ти в короні переможця" та столиками для постійних клієнтів із — увага! — чорно-біло-червоними, а не з чорно-червоно-золотими прапорцями.
— Без свастики?
— Її публічно не показують. Але загалом тут німці поводяться навіть гірше, ніжу Німеччині. Живучи на чужині, вони обплітають кохану далеку батьківщину золотим сентиментальним плетивом, хоч колись і покинули її, бо ніжною матір'ю вона аж ніяк не була, — іронічно мовив Кан. — Ви б тільки послухали їхні теревені про патріотизм, пиво, рейнські пісні та сентиментальність фюрера.
Я глипнув на нього.
— Щось сталося?
— Ні, нічого, — насилу вичавив я. — І це все існує тут і досі?
— Американці — великодушні. Вони не сприймають усе занадто серйозно. Навіть підчас війни.
— Під час війни, — повторив я. Це теж належало до тих речей, яких я не міг збагнути. Цю країну від її воєн завжди відділяли океани і півсвіту. Її кордони не межували з ворожими територіями. Її ніколи не бомбардували. Ніхто не стріляв.
— Суть війни в тому, щоб перейти кордон і захопити ворожу територію, — сказав я. — Але тут таких кордонів немає. Де вони? У Японії і в Німеччині. Тому війна тут здається несправжньою. Тут є солдати, але немає поранених. Можливо, їх кидають там. Чи таких взагалі немає?
— Є. І поранені, і загиблі.
— І все-таки війна тут несправжня, якась брехлива.
— Та ні, справжня. І навіть дуже!
Я глянув на вулицю. Кан простежив за моїм поглядом:
— То як, місто змінилося? Після того як ви краще вивчили мову?
— Раніше місто було для мене картинкою, пантомімою, а тепер воно набуло рельєфу. З'явилися височини і низини. Воно вже промовляє до мене, і дещо я навіть розумію. Ще небагато, тому виникає відчуття нереальності ситуації. Раніше кожен таксист здавався мені сфінксом, а кожен продавець газет — світовою загадкою. Ще й досі кожен офіціант справляє на мене враження Ейнштейна, але Ейнштейна, якого я вже розумію, — якщо він не говорить про фізику чи математику. Чари діють доти, поки ти нічого не хочеш. А коли виникають бажання, відразу з'являються і проблеми, і з філософських мрій ти спускаєшся на грішну землю — на рівень відсталого десятирічного хлопчака.
Кан замовив подвійну порцію морозива.
— Фісташкове і лаймове, — гукнув він навздогін офіціантці.
Морозиво він уже замовляв удруге.
— Тут є сімдесят два різні сорти морозива, — мрійливо сказав він. — Звісно ж, не у цій забігайлівці, а в кав'ярнях Джонсона та в аптеках. Я перепробував уже майже сорок сортів! Ця країна — просто рай для любителів морозива. На щастя, я один із тих ненаситних дурнів. Уявіть собі, в цій розумній країні навіть солдатам, котрі на якомусь кораловому острові воюють із японцями, посилають кораблі, вщент забиті морозивом і стейками.
Він так подивився на офіціантку, наче вона несла чашу зі Святим Граалем.
— Фісташкового у нас нема, — сказала вона. — Я принесла вам м'ятне і лимонне. О'кей?
— О'кей.
Офіціантка всміхнулася.
— Які ж тут апетитні жінки, — зауважив він. — Такі ж апетитні, як сімдесят два сорти морозива. Третину своїх доходів вони витрачають на косметику. Інакше б їх не взяли на жодну роботу. Вульгарні закони людського єства тут просто ігнорують. Кожен повинен бути вічно молодим, а якщо молодість зникла, її повертають штучно. Це теж можна внести до одного з розділів про ваш нереальний світ.
Я спокійно і розслаблено слухав Кана. Розмова текла, мов тихий струмок.
— Ви ж знаєте Après-midi d'un Faune, тобто Післяполуденний відпочинок фавна Дебюссі? — запитав Кан. — Тут є інший різновид Дебюссі: Післяполуденний відпочинок любителя морозива. Такого відпочинку не буває забагато. Після нього наша зіщулена душа знову розправляє крила. Як вважаєте?
— В антикварному магазині у мене інше. Післяполуденний відпочинок китайського мандарина перед відрубуванням голови.
— Ви б ліпше проводили той час із якоюсь американкою. Оскільки ви зрозумієте її балачки лише половину, то, не напружуючи надто фантазії, повернетеся у загадковий час вашої розхристаної юності. Все, чого не розумієш, оповите таємницею. Досвід не розсіє цих чар, але оскільки вам бракує слів, то вдасться здійснити маленьку людську мрію: прожити ще раз якийсь відтинок життя, але з життєвою мудрістю і віднайденою чарівністю молодості. — Кан розсміявся. — Не прогавте цей шанс! Щодня ви щось втрачаєте. Ви розумієте дедалі більше і більше, і захоплення минає. Жінки для вас досі екзотичні красуні, оповиті загадковістю і таємницею, але з кожним новим вивченим словом вони поступово набуватимуть рис домогосподарок, відьом із мітлами чи кокеток з журнальних обкладинок. Збережіть, як подарунок долі, свою дитинність десятирічного хлопчака. Ви знову швидко постарієте, за якийсь рік вам знову стукне тридцять чотири!
Кан поглянув на годинник і кивнув офіціантці в синьому смугастому фартуху:
— Останню порцію! Ванільного!
— У нас є ще мигдальне.
— Тоді мигдального! І трохи малинового! — Кан подивився на мене. — Я теж здійснюю мрію молодості, хоч вона й простіша, ніж у вас: їсти стільки морозива, скільки схочу. Саме тут я вперше можу це робити. Для мене це символ свободи і безтурботності, те, у що ми вже не вірили на батьківщині. А як саме ми здобули все це — не суттєво.
Примружившись, я поглянув на запорошене світло вулиці з нескінченним потоком машин. Дзижчання моторів і шурхіт шин створювали монотонний шум, що заколисував.
— Що ви збираєтеся тепер робити? — запитав Кан згодом.
— Хочу ні про що не думати, — відповів я. — Стільки, скільки зможу.
Льові-старший спустився до мене в підвал, що проходив аж під вулицею, із бронзовим виробом у руках.
— Як думаєте, що це таке?
— А що це має бути?
— Бронза епохи Чжоу. Або Шан. Патина, здається, нічогенька. Як думаєте?
— Ви купили цю річ?
Льові усміхнувся.
— Ще ні, спершу хочу порадитися з вами. Її приніс якийсь чоловік. Він чекає нагорі в магазині. Хоче за неї сто доларів. Тобто віддасть і за вісімдесят. Як на мене, дешево.
— Занадто дешево, — сказав я, роздивляючись бронзу. — Той чоловік — торговець?
— Не схоже. Стверджує, що успадкував її, а зараз йому потрібні гроші. То як, вона справжня?
— Це — китайська бронза. Але не епохи Чжоу. І не Хань. Скоріш за все, епохи Тан, або й ще пізніше — Сун або Мін. Копія епохи Мін, створена за зразком давніших фігур. До того ж копіювали не надто старанно. Маски Таоте виконані неточно, спіралі сюди теж не пасують, так їх використовували аж після епохи Хань. Водночас декор копіює фігури епохи Шан: стислий, простий і потужний. Але маска росомахи й основний орнамент мали б бути чіткіші й сильніші, щоб належати до тієї самої епохи. Крім того, тут трапляються маленькі завитки, яких не буває на справді старих бронзових фігурах.
— Але гляньте на патину! Вона ж справді дуже красива!
— Містере Льові, — сказав я, — це таки досить стара патина. Але на ній немає малахітової шкуринки. Пригадайте, китайці вже в епоху Хань копіювали і закопували бронзові фігури епохи Шан — так виникала хороша патина, навіть якщо її й не було створено в епоху Чжоу.
— Скільки коштує така бронза?
— Двадцять або тридцять доларів; але тут ви кращий експерт, ніж я.
— Може, піднімемося нагору? — запропонував Льові, у його блакитних очах блиснув мисливський азарт.
— Це необхідно?
— Хіба вам це не подобається?
— Спіймати на гарячому дрібного шахрая? Нащо? Крім того, може, він і не шахрай. І хто взагалі тепер розуміється на архаїчній китайській бронзі?
Льові кинув на мене швидкий погляд.
— Містере Росс, не треба натяків!
Малий товстун помарширував сходами догори, енергійний і кривоногий. Сходи здригалися, з них летіла пилюка. За мить я вже бачив самі лише його штани, що розвівалися від вітру, та черевики — верхня частина тіла вже була в крамниці. Мені здалося, наче це не Льові-старший, а крижі театрального коня у вар'єте.
Через кілька хвилин ноги з'явилися знову. Потім я побачив і бронзову фігуру.
— Я купив її, — оголосив Льові. — За двадцять доларів. Зрештою, Мін — це теж непогано.
— Аж ніяк не погано, — відповів я.
Я знав, Льові купив бронзу, тільки щоб довести мені, наче й він у чомусь тямить. Якщо не у фігурах, то, принаймні, у своїй справі. Тепер він спостерігав за мною.
— Скільки часу ви ще плануєте тут працювати?
— Загалом?
— Так.
— Це залежить від вас.